Про німу жінку і її трьох дітей
Українська народна казка Бойківщини

У одному селі був пан. Він був ще молодий і нежонатий. Батько його помер, і він тільки з матір’ю жив. А в тому селі жила одна вдова. Мала вона багато дітей, і одна дочка була яка доросла, все помагала матері робити.

Одного разу варили вони вечерю, і мати пішла по воду. А вона вчистила дві варених булі і з’їла. І коли мати прийшла й принесла води, діти повіли, що сестра булі з’їла. І мати лаяла свою дочку й сказала:

— Бодай ти заніміла, бодай ти від мене щезла, би я тебе більше не бачила на свої очі. Ти могла потерпіти, бо діти голодні. А ти сама наїлася.

Дочка щось там вишивала. Як сказала то мати, в неї з’явилися крила і полетіла дочка. Прилетіла в ліс, найшла собі там дуплавого дуба, залізла в дупло і там сидить, і там щось шиє.

Одного разу молодий пан — то був його ліс — пішов собі з щитком на полювання. Ходить він по лісі, а пес як пес, сюди побігне, туди побігне, сюди понюхає, туди понюхає. І знайшов пес оту дівчину, котра в дуплі сиділа. А пан не знає нічого.

Прийшов пан додому, мама йому дала обід. Він їсть і пса годує. Дав йому на тарілку то, що сам їв: м’ясо і ще щось там. А пес то забрав у зуби і лапкою шкрябає по дверях, щоби його пустили надвір. Пан устав, пустив його, і пес із тим пішов.

Пан за псом не побігне, бо зима, сніг. За якийсь час. Пес вернувся, А пан знову дає псу їсти, і пес із тою їдою побіг, а пан сідає на коня і а псом. А пес поніс їду до того дуплавого дуба і подав ті дівчині в дупло. Она забрала і з’їла. А пан з коня зліз, подивився, а дівчина така вродлива, така красива. І він її забрав додому.

Але ж она німа. Мати її засудила, щоб оніміла. Не говорить дівчина нічого. Він привіз її додому і говори мамі свої:

— Я буду з нею женитися, ви бачите, яка вона красива.

— Як ти можеш з нею женитися? Ти мав би женитися у великого пана, а ти якусь німу привів та будеш таки з німою жити?

— Ні, мамо, я вас не послухаю. Вона красива, я її люблю і мушу з нею женитися.

— І не послухав він, і вженився з нею.

А крил у неї вже не було. Она тільки в той час мала крила, як від хіти в ліс летіла.

А він любив полювання і часто ходив у ліс. Прожили вони рік, і вона була вже вагітна. Він пішов з дому, а вона вродила хлопчика красивого. А стара що зробила? Хлопчика забрала, дала слузі та й каже:

— Занеси в ліс і забий того хлопця. І мені принеси з нього печінку й серце, щоб я з’їла.

Вона хотіла, щоб син жону свою зоставив, і тому повеліла дитину вбити. Ну а слуга що робить? Мусить нести. А стара підкинула під свою невістку порося. Ніби та порося вродила.

Слуга поніс. І як він буде вбивати такого красивого хлопчика! Поклав дитину на землю, хай она жиє. Але як вона тут буде жити? І хто її тут буде ур наче? «Дитина тут замерзне, помре, — думає слуга, — але я не буду проливати її кров, би я не мав гріха».

А тут надбіг заєць. Слуга вбив того зайця, вийняв печінку й серце і старій приніс. І вона собі зготовила і з’їла.

Приходить син з полювання, она каже:

— Видиш, сину, не хотів ти мене послухати, як я казала, щоб ти не женився з нею. А тепер дивися, що вона тобі народила.

— А що таке?

— Порося.

А він говорить:

— Ну, що Бог дав, то є. Трудно.

Другого року знову таке саме. Такого гарного хлопчика вродила. І знову стара сказала, щоб слуга заніс його в ліс. І слуга поніс його туди, де заніс першого. Приніс, а той перший хлопчик живий! Вже рік має, вже починає ходити. Слуга поклав іншого коло старшого. І вони же там оба. Більший помагає меншому. Тут же заєць надбіг. Він того зайця вбив і приніс із нього старій серце й печінки. І она то з’їла. А під невістку підверла песика маленького.

Прийшов син з полювання, а стара:

— Видиш, сину, не хотів мене послухати, тепер дивися, що тобі твоя жінка народила.

— А що народила?

— Песика.

— Що Бог дав, то й є.

На третій рік знову таке саме вийшло. Она третього хлопчика, такого самого красивого, народила. І так само слуга відніс його в ліс. І поклав його коло тих двох. А ті оба живі. І так само вбив він зайця і приніс з нього старій печінки й серце. А вона підверла під невісту кошеня. Приходить син з полювання, а вона знову:

— Подивися, що тобі твоя жінка народила. Кошеня.

І тоді він розсердився. Він мав дванадцять кімнат. У дванадцятій кімнаті сказав викопати яму і закопав її до половини в землю. І там їй давали їсти, як поросяті. Що їм не подобалося, то їй давали, як-небудь ур наче.

А діти росли в лісі. Старший уже мав десять років. Уже щось трохи розумів. І каже він:

— Брати мої, підеме до Господа Бога питати звідки ми тут взялися і як нам далі жити. Чи ми мали яку рідню, чи виросли в лісі, як гриби? Мусиме йти до Бога питатися.

Зібралися вони всі три й пішли. Ідуть вони горами, долами, лісами. Так ішли, може, зо два-три дні і вийшли на велику гору. Ідуть по ті горі, а там два діди оруть волами, такі сиві-сиві діди.

— Дідусі, дай вам Боже щастя!

— Та дай Боже здоров’ячка. Куди ви, діточки, йдете?

А старший брат каже:

— Та йдеме до Господа Бога питати, бо ми всі три виросли в лісі і не знаєме ніякої сім’ї, не знаєме, відки ми там узялися. Ми мусиме йти до Бога спитатися.

А один дідусь говорить:

— Ви маєте сім’ю, маєте батька й матір. У вашого батька завтра весілля. Ваша мети ще живе. Батько хоче другу жінку брати, а мати ваша бідує, закопана до половини в землю. А ви йдіть туди. Будете на весіллі музикантами.

Та відки ми будеме музикантами, як ми грати не вмієме і ніякого струмента не маєме.

— Я вам дам струмент, і ви будете все вміти. Тільки грошей у нього ніяких не беріть. Тільки просіть ключі від його кімнат і більше нічого.

Вказав їм старий, як їм іти, щоб надвечір прийшли під хату.

—…Прийдете під хату і надворі йому заграєте. Він то вже має замовлених музикантів, але як ви заграєте, він вас може сподобати і взяти. І, я говорю ще раз, нічого не беріть у нього, тільки ключі.

Малі пішли. Дідусь дав їм струмент, і поспішають вони. Та прийшли під хату і заграли. А він у хаті каже:

— Так гарно ці заграли. Таких музикантів я більше не найду.

Виходить він надвір та й каже:

— Хлопчики, заходьте у хату. Будете завтра грати мені на весіллі Я вам плачу, що ви хочете.

— Нічого, дядьку, ми не хочеме від вас, тільки ключі від ваших кімнат.

— Я ключі вам не дам. Як я вам дам ключі, то що я тут вартую, у своїм домі? Нічого.

— Інакше ми грати не будеме.

— Ну то йдіть собі.

Він пішов у хату, а вони грають ще раз. «Ах, таких файних музикантів я більше не найду», — подумав він і знову вийшов надвір.

— Ходіть, хлопчики, я вам даю половину свого майна.

— Не хочеме ми вашого майна. Ми ключі хочеме.

— Не дам.

І пішов знову до хати. Вони заграли третій раз, і тоді він подумав: «А, дам ключі, що мені стане? Я ключі дороблю собі, як мені будуть потрібні. Подивимося, що вони з тими ключами будуть робити». Та пішов і запросив їх до хати.

Ввійшли вони в хату, відкривають одну кімнату, другу, третю… А дванадцята кімната відчинена, і там мати їх сидить закопана. Побачила їх мати та й каже:

— О, — це синочки мої. Добре, що ви живі. А я тут так бідую.

А він зайшов за ними туди, той їх батько. Думає: «Що вони там будуть робити?» І як почув, що то його сини, так йому жіль стало. Відкопав він її і питає, як це сталося. А вона вже не німа, вже вона говорить. І сказала вона йому:

— Твоя мати таке зробила. Так і так було…

А той слуга ще був живий.

—…Відки він приносив серце й печінку, я не знаю, — сказала вона. — Але ці діти мої. Я їх впізнала, бо я їх породила.

І тоді він свою матір прогнав і ніякого весілля вже не робив. І жили вони всі разом, чоловік, жона і їхні красиві синочки. І байка скінчилася.