Про попову дочку
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Була у батюшки одна єдина дочка. Він був дуже добрий, матушка добра. В сільських родинах було по багато дітей і вони знали про добрість родини батюшки. У сім’ї Кіндрата було 10 дітей, піп любив найменшу Харитину. Діти намовляли її:

— Біжи до батюшки, хай щось дасть.

Побіжить вона до батюшки.

— Що ти, Харитино, хочеш? — питає піп.

— Сухарів.

Батюшка бере велике решето, лізе на гору, здіймає багато сухарів і несе на степочок, частує всіх дітей. А якось ті діти закрались до батюшки в яблука, повела їх туди Харита. На сповіді батюшка питає:

— Харитинко, ти не знаєш, хто це яблука обірвав?

— Не знаю і не відаю про те.

І от померла попівна, єдина дочка. Батюшка три дні її не ховав, а тримав дзеркало, чи не почне дихати, може, вона оживе? Поховали її біля церкви, всю в золоті й квітах.

Коли в 1935 році церкву розібрали, то й могили коло неї розкопали. З церкви забрали все: образи, рушники, чаші, підсвічники, хрести. Видно, ще й золота хотіли з попової дочки. Все село було, коли труну з попівною відкрили. Дівчина лежала як жива, геть квіти збереглися. Але повіяв легенький вітерець, душа зашуміла, і в труні нічого не стало.