Про пшеницю
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У ті давні часи, коли люди були безгрішні і ніхто не знав, що таке голод, усі жили тільки душею, а душі були білі, як сніг і невинні, мов травневі квіти. Вся природа була, наче одна родина і в ній панувала любов.

Але сатана, злий дух всесвіту, посіяв гріх у душах людей. Життя людського роду сповнив муками, слізьми і непокоєм. Важке горе прибувало з кожним днем і у їх серцях оселився розбрат і запанувала заздрість. Одночасно вони вперше відчули голод. їх ниви не родили, бо в землі не було насіння.

Був на небесах один ангел, що дуже любив і жалів людей. Полетів він до бога.

— Господи, — промовив ангел, — дозволь мені допомогти людям. їх нещастя вогнем палить душу.

— Іди, й допоможи, — лагідно всміхнувся бог.

І ангел, мов блакитна квітка, спустився з небес на землю. Але люди втратили чистоту душі і змогу бачити ангелів. Вони могли бачити тільки земні речі. І ангел засмутився, але не втратив віри у чистоту людської душі. Тому подарував людям зерна пшениці, а з ними і молитву до бога, щоб захиститись від нечистої сили.

Літом ниви засяяли стиглими, неначе чистим золотом, зерном. Тепер ніде немає в світі таких розлогих, родючих степів як в Україні.