Про ревбинські гори
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись на тому місці, де зараз село Ревбинці, була дуже родюча земля біля ставу. Поселилися на протилежних його берегах два козаки. Імен їх і не згадати, загубилися роками. Ті чоловіки згодом одружилися, діток мали. Одне тільки недобре, бо сперечалися та хизувалися один перед одним то урожаєм, то одягом. Намагався кожен, щоб у сусіда все було гірше, а в нього — найкраще. Прокинеться один і одразу видивляється, чи сусід спить. Виріс кущ калини біля хати в другого. Дивись, на ту весну в сусіда вже два посаджено.

Через двадцять років прийшов час їм найстаршим своїм синам пори шукати. І тут невістка мала бути в кожного найкраща в світі. Ледь холостяками їхні діти не залишилися. І та не така, і друга не найкраща. Доки сини самі наречених не знайшли. Як справні господарі батьки задумали синам хати вибудувати. Один дума: «Поставлю вищу за сусідову!». А другий в цей час каже:

— Сину, завтра будемо добру землю звозити, щоб високо твоя майбутня хата стояла, вище від сусідової.

Так через те хизування кожен добру гору навозив. Ніколи і будівництво починати. Аж доки сини самі не припинили потурати батьківським забаганкам, та не взялися до зведення хат. Обидві оселі вдалися на славу. В один день і входини, і хрестини по обох берегах ставка гуляли.

Люди тяглися до вмілих господарів. І по цей, і по той бік ставка селилися. Так і вийшло, що село наше з «цієї» і «тієї» гори складається, а між горами все і досі ставок — єдиний свідок-очевидець тих кумедних баталій.

Гори, правда, лісами поросли, між хатками садки порозросталися. А так і досі все, як і раніше: та гора і ця гора процвітає. От чому наші Ревбинці найбагатші, найкращі, а люди найвродливіші і найвміліші в окрузі.