Про сварливу жінку і дідові дарунки
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі один бідний чоловік. В него була велика сім’я. І була в него джвенлива жінка. І думав він собі: «Що я маю робити? Беру торбу на палицю і йду в світ щастя шукати». І пішов він. Перейшов села, перейшов міста, зайшов у ліси. Вийшов на полонину і думає: «Що мені тут робити тепер, що мені шукати?»

Коли виходить проти него дідо. Сивий, у бороді, з табівкою. Вони поздоровкалися.

— Куди ти йдеш, чоловіче?

— Йду, — каже, — щастя шукати.

— Якого щастя.

— Я багатодітний, не можу розвернутися в хазяйстві, жінка джвендить. Хочу найти таке щастя, щоби я легше жив.

І сказав йому той дядько:

— Я тобі дам щастя.

Тоді показується з-за обома біла овечка. Каже дідо тому чоловікови:

— Скажи цій овечці: «Потрясися!» Овечка потрясеться, і будеш мати щастя.

Сказав чоловік до овечки:

— Потрясися!

Овечка потряслася, і повно сороківців упало. Він ся втішив. І сказав Дідо:

— Не маєш цю овечку вести. Вона сама буде за тобою йти.

Він подякував дідови, і дідо пішов у один бік, а він — у другий. І думає собі: «Як зайду поза горб, запробую ще раз, що буде з овечкою. І сказав:

— Потрясися, овечко!

Овечка потряслася — повно сороківців упало. «Отепер буду добре жити», — подумав чоловік. А як він відходив від діда, дід йому сказав:

— Щоби-с нікому правду не сказав, як меш іти т’хаті.

Як він вертався, ішов він попри хату жидка, що в него дрова рубав. А жид давав йому за це кватирку руму і закусити. Поминає він хату того жида, а жид вийшов та й каже:

— Іване, що ти так ся згонорило? Якусь овечку ведеш та й думаєш, що то така велика господарка! Моя жінка тебе давно виділа.

А жидівка каже:

— Що ти, Іване, до нас не повертаєш? Випив би кватирку руму, закусив би. Як ти проживало, що тебе довго в нас не було?

Іван був стружений, випив ту кватирку руму та й оп’янів. Каже жидівка:

— Скажи мені, Іване, що то за овечка в тебе така. А Іван каже:

— Мойше, в тебе є полонини й шиньк, а я свою овечку за них не даю, бо це все не заступило б мою овечку. Ця овечка трясеться.

Жидівка питає:

— Скажи, Іване, як вона трясеться? Іван сказав:

— Овечко, потрясися!

Овечка ся потрясла і повно сороківців натрясла.

І що жидівка робить? Дає Іванови ще другу кватирку руму. Іван ще гірше оп’янів. А жиди помежи жиди гар-гар і овечку Іванови підміняли. Другу таку білу дали, а цю собі взяли. Іван положився спати, а жидівка будить його.

— Вставай, Іване. Я тебе видіти в хаті не хочу. Бери своє овечке і йди додому д’жінці.

Взяв Іван ту овечку і пішов додому.

— Де ти, чоловіче, мандрував, що тебе так довго не було? — питає жінка.

А він каже:

— Не журися, жінко. Я приніс тобі таке щастя, що до смерти будеш добре жити. Увійди, овечко, до хати!

Овечка увійшла до хати.

— Потрясися, овечко! Овечка не трясеться.

— Чоловіче, — каже, — ти як дітвак. Пішов, змарнував час та й ще обманюєш мене якимось ярчем.

Іван розізлився і ту овечку вбив. Та й думає собі: «Якби був до жида не повертав, то були би в мене гроші. А жиди мене обманили. Іду я знову світ на очі, туди, куди я ходив. Може би, я ще стрінувся з тим дідом».

І пішов він. Поминає села, міста, заходить у ліси. Іде під гору і думає: «Аби мені той дідо трапився». Дивиться, показався дідо. Стрінулися вони. Дідо каже йому:

— Видиш, чоловіче, ти знов до мене. Я тобі казав, аби ти правди нікому не казав?

— Вже, — каже, — не скажу, лиш порадьте мені ще раз, що я маю робити. Бо я не маю чого д’жінці вертатися.

— Я, — каже, — тебе ще раз виведу на дорогу.

Паде Іван перед ним на коліна і благає, і обіцяє, що більш нікому правди не скаже:

— Лиш дайте мені щастя. Каже дідо:

— Я тобі ще даю столик. Скажеш: «Розложися, столику». І столик розложиться. Там буде їсти й пити, що тобі буде душа бажати. Як попоїш, скажеш: «Зложися, столику». І столик зложиться.

І сказав йому дід:

— Але правди нікому не кажи! Я ще раз тобі це кажу.

Він розпрощався з дідом, поклав столик у торбу і пішов. Поминув він перевал і думає собі: «Ану подивлюся, що це за столик». Вибрав столик з торби.

— Столику, розложися!

Столик розложився — є що попоїсти й напитися. Що душа бажає! Іде він знов попри того жида. Попри Мойшу.

— Що ти, Іване, йдеш і не повертаєш? Моя жінка тебе давно виділа. То так згонорилося? Торбу якусь на плечі маєш і нас поминаєш?

Закликав Мойша Івана, зачинає гостити. Дає кватирку руму, булочку. Іван випив. І говорить до Мойши:

— Жиде, у тебе є шиньк, у тебе є полонини, корови, воли, вівці. Ацей столик я не міняю за ціле твоє хазяйство.

— Ану покажи, Іване, — каже до него жидівка, — що це за столик такий.

Іван вибрав столик з торби і сказав:

— Столику, розложися!

Столик розложився. І що душа бажає, їсти й пити є. А Іван трохи підпив і положився спати. А жиди гар-гар і найшли такий другий столик. Підміняли Іванови. А жидівка вигонить Івана з хати.

— Ти, як безрога, наплювало мені тут, наслинило, іди собі д’жінці. Іван приходить додому, і каже до него жінка:

— Де ти, чоловіче, тілко був?

— Жінко, тихо, не сварися. Я тепер таке щастя приніс, що не меш ні варити, ні печи до смерти. Все будеш мати готове.

Витягає він столик з торби.

— Столику, розложися! Столик не розложуеться.

— Бодай ти, чоловіче, був пропав. Ти мене обманюєш. Привів якесь ярче, тепер столик якийсь приніс. І нічого з того нема.

Іван з тої злости кинув столик до підлоги, і столик розбився. І думає він: «Що я за дурень такий! Раз повернув до жида — обдурили жиди. А я й другий раз повернув. Уже я коло жінки не маю чого заважати. Іду ще раз у світ».

Бере він торбу на плече та й подався в ту дорогу, що раніше. Підходить на полонину, ту, де вже він бував два рази. Вийшов з лісу на полонину та й думає: «Аби я ще цего діда стрінув». І той дід йому показався.

— Ти знов, чоловіче, до мене?

— До вас, — каже.

— А кілко я тобі буду говорити? Я ж тобі таке щастя дав два рази, і ти протратив його. Я ще раз тебе з цего положення виведу, і аби ти вже більше до мене не ходив. Бо вже більш нічого не дістанеш.

І витягає дідо з сумки бубник. І дає йому до рук. І каже:

— Там є триста музикантів. В жодній державі такої музики нема. Як схочеш, аби зайграли, скажи: «Триста з бубні!» А схочеш спинити, то скажеш: «Триста до бубні!» І аби-с більше вже до мене не йшов.

Він з дідом роздякувався і пішов поза перевали, як тоті рази. Іде та й думає: «Ану я собі сконтролюю, що то за музика така». Поклав той бубник коло себе і каже:

— Триста з бубні!

Як вихаплюються триста з бубні з нагайками! Як стали його кропити вздовж і впоперек! Місця він на себе не може найти. І добре, що надумав у тій біді, як казати, щоб це зупинилося. Сказав:

— Триста до бубні!

І це биття зупинив. Триста «музикантів» пішли до бубні. І подумав він собі: «Іду я знов попри цего жида. Отепер я маю з жидами погуляти!» Іде він попри хату жидів, попри той шиньк. Виходить жид.

— Що ти, Іване, так згонорився? Якийсь бубник несеш на плечах і не повертаєш. Ти вже, видно, великий музикант зробився.

Іван повертає до шиньку.

— Що ти мене не відознаєш? — питає жидівка.

Дають Івану кватирку руму, булочку закусити. Іван трудний з дороги, трохи вп’янів.

— Іване, скажи поправді, що це за бубник у тебе.

— Це такий бубник! Ніде таких музикантів нема, як у нім. Як якісь меш мати набутки, скажи: «Триста з бубні». І вони будуть іграти.

Іван положився спати. А жиди помежи себе гар-гар та й бубник обміняли. Та й такий бубник дали на форму, як той, а той забрали. І пішов Іван з тим бубником т’хаті. Жінка до него промовляє:

— Що ти, чоловіче, як дітвак? Вже якийсь бубник приніс.

— Тихо, жінко, все буде добре. Є щось поснідати чи нема?

— Ходиш, — каже, — як блудний син. Іди там снідай, де ходив, бо я не маю що давати. Так-ис ти доробив.

А жиди порадилися:

— Зробім якийсь бай. І покличмо рабина з жінкою, аби вони виділи, що ми маємо.

Посходися жиди до Мойші в гості. І рабин прийшов. Вносить жид столик. Сказав:

— Розложися, столику!

Столик розложився. Рабин і всі жиди очі вивалили. Рідко в кого є такого їсти й пити, як у цего. І ту вівцю привели. Сказав шинькар:

— Потрясися, овечко!

Овечка потряслася, повно сороківців натрясла. Встав рабин і каже промову:

—...Цей наш Мойше так зажився, що відколи я рабином, я ніде такого не бачив. Каже жидівка до Мойші:

— Мойше, в нас у гостях рабин з жінкою. Внеси той бубник. Най їм ті музики зайграють і най вони затанцюють.

Мойше пішов здоймив бубник з клинка, поклав на столик та й каже:

— Триста з бубні!

Як вихаплюються триста з бубні, як стали рабина й тих решту нагайками прати! Жиди почали ґвавтувати. Не можуть місця на себе найти, так ті «музики» їм іграють. Жидівка з страху вихопилася на подвір’я і бігом до Івана. Іван щось у себе на подвір’ю робив.

— Іване, що ти нам за чудо в бубнику приніс?! Що то за музиканти такі? Вже рабина, рабинку і всіх наших людей добивають. Іди то зупини. А Іванови так ся скоро не діє. Він собі подумав: «Най вони ще поданцюють». А жидівка до Івана з криком. Та Івана наперед себе і бере його до себе додому. Іван приходить. А жиди тілко що живі.

— Що ти, Іване, робив? Зупиняй цю «музику», бо видиш, що люди вже гинуть.

А Іван говорить:

— Введи мені ту овечку та й той столик внеси, що-сте мене обдурили та в мене забрали. Тоді я це зроблю.

— Що ти, Іване, хочеш? Ти собі забрав овечку та й столик, як ішов від нас. Що ти хоч’ з нас?

Іван каже:

— Ніц не знаю. Буде мені це — зостановляю музику, не буде — я собі йду додому.

Вони вздріли, що не жарт, і вводять вівцю, вносять столик. А Іван думає собі: «Провірю я вівцю й столик, чи то ті самі». Сказав:

— Овечко, потрясися!

Овечка потряслася і сороківців натрясла. Він сказав столикови:

— Столик, розложися!

І столик ся розложив. Тоді він «музику» зупинив. Сказав легонько:

— Триста до бубні.

Та вівцю наперед себе, столик на плече та й пішов, рабин каже:

— Все було файно, поки ці музики не прийшли. Аби ти, Мойше, ці музики більше не приводив.

Приходить Іван додому з овечкою. Та й з бубником і столиком.

— Жінко, аж тепер маєш добро.

— Що за добро? Тоді-сми привів якесь ярче і столик приніс. І тепер ярче і столик. І бубник якийсь. Граєшся по-дитинячому.

— Будеш мати до смерти що їсти й пити. І грошей доста. І сказав Іван:

— Розложися, столику!

Столик ся розложгв. Жінка очі видивила. Є що їсти й пити — все є. А Іван каже:

— Овечко, потрясися!

Овечка потряслася, повно сороківців на підлогу натрясла. Жінка каже:

— Іванку, прости мені, що я з тобою сварилася. То не з гаразду, а з біди. Прости мені.

— Нічого, — каже, — жінко. А вона каже:

— У нас є багато дітей, є в тебе родина і в мене. Зробім собі бай невеликий. Є що дати їсти, випити, музика в нас своя.

А він каже до жінки:

— Іди собі запрошуй та й роби, я тобі не бороню. Проси свої сестри, кумів. А я свої родичі не хочу кликати.

Жінка пішла та й позапрошувала. А куми йдуть собі та й говорять:

— До чого вона нас просить, як там так бідно в хаті і дітви много? Посходилися до хати, посідали на лавки. Одні на других поглядають.

Нема нічого навареного, нічого напеченого, ніякого пиття. «Чого ця закликала нас тут?» А жінка вносить до хати столик і каже:

— Столику, розложися.

Столик розложився, дивляться гості — що душа бажає, все є. Їсти й пити. Каже вона:

— Гості, будьте ласка, досягайте. А як чого нема, то вибачайте. Обізвалися куми:

— Що ви, кумо, таке балакаєте? Тут усе є, що треба. Жінка вийшла д’Іванови на подвір’я.

— Чому ти, Іване, не йдеш до хати? Гості файно забавляються. Ти мене саму лишив коло них. Так нефайно. Мене сестри просять, щоб ти включив ту нашу музику. Аби ти то пішов уключити.

— Жінко, я тебе навчу, як то включати, а я не йду. Скажеш: «Триста з бубні».

Вона пішла до хати і сказала:

— Триста з бубні!

Як стали «музики» коло гостей з нагаями «грати», куми зачали кутами розлітатися. Жінка заледви дісталася на подвір’я.

— Іване, де ти?

— Гезди, — каже він до неї.

— Іди, чоловіче, зупини свою музику. Що ти за холеру приніс? Уже добивають мені сестер і кумів. Що ти зробив?!

— Зараз іду та зупиню, — каже він до жінки, — най вони так побудуть, як я побув.

Пішов він до хати і сказав:

— Триста до бубні.

І «музика» зупинилася.

Та сів я на столець, і байці конець.