Про солом’яного бичка
Українська народна казка Чернігівщини

Жили-були дід і баба. Бідні були: ні скотини ніякої не було в них. От баба і каже дідові: «Зроби мені солом’яного бичка». Ото дід пішов по берегах, назгрібав соломняччя, приніс додому та й зв’язав з нього бичка. Ну, а щоб той не трусив сміттям, вимазав смолою. Зраділа баба і повела його пасти. Пасла, пасла та й заснула. Аж тут вовк із лісу. Думав забрать бичка та тільки лапнувся за нього, так і прилип до смоли. Проснулась баба, побачила таке та й за дідом.

Прибіг дід, одвів вовка у погреб, зачинив.

На другий день веде баба бичка пасти. Пасла, пасла, а тоді заснула на колодці. Вийшов з лісу ведмідь, уздрів солом’яного бичка, ухватив його та й прилип.

Водила баба довго того бичка пасти, поки в погребі не опинилися ще лисиця і заєць. Ото дід взяв ножа, сів біля погреба та й гострить. Гострить, гострить і приспівує: «Познімаю з усіх шкури, буде з бабою на шуби, буде й під ноги, щоб ступати було добре». Звірі перелякалися, давай у діда проситися, щоб випустив на волю, добра принести вдоволь обіщали. Жаль стало бабі звірів, підговорила діда, щоб пустив нещасних.

Полягали дід з бабою спати. Чують, дак у дворі щось діється: шумить, скрипить, гуде. Вони до дверей, а там у дворі всього — і бочки з медом, і утята, і гусята, і корови, і овечки. А зайчик для бабці ще й намисто приніс, золоті сережки та браслети.

Цінували дід з бабою солом’яного бичка, жаліти дуже стали. Живуть вони й зараз у достатку й щасті, у хатинці, що скраю села.