Про сіль
Українська народна казка Поділля

Було це дуже давно. Через одне село щовесни проїжджали чумаки, і часто їх ніч тут заставала. Тому й зупинялися, щоб переночувати.

Люди із цього села з усіх сторін чумаків виглядали, раді були їх бачити, бо ж вони сіль везли. Купляли солі стільки, щоб на весь рік вистачило.

Ось і весна прийшла, зазеленіло все довкола, зацвіло, а чумаків усе нема й нема. У кожній оселі залишилося лише по дрібці солі.

Найгірше жилося бідній вдові, що мешкала з трьома синами в убогій хатині на околиці села. Старші діти роботящі були і на вдачу путящі. З ранку до ночі працювали, у всьому матері допомагали. А найменший хлопчик (Іванком звали) таке вже ледащо, що й світ не бачив. Улітку на призьбі сидить, яблучками грається, а взимку на печі боки гріє і горішки перебирає.

Уже кілька тижнів поспіль жінка варить несолені страви. Сини, хоч і голодні були, не хотіли їсти такий харч.

Несподівано захворіла вдова і злягла. Старші сини неньку доглядали і в полі працювали, а найменший то спить, то на вулиці грається .

Чує, гомін у селі, люди з торбами біжать звідусіль. Здогадався хлопець, що, напевне, вже чумаки приїхали та сіль привезли. Прибіг до хати, гукає:

— Мамо! Мамо! Чумаки сіль привезли!

Вдова просить:

— Синку, візьми гроші он там, на полиці, побіжи та купи солі. Я посолю окраєць хліба, з’їм і мені легше стане.

— Не хочу, — каже син, — у мене ноги болять.

Побіг із хати та й знову грається на призьбі. До хлопця тихо киця Мурка підступає, лащиться біля нього і просить:

— Біжи й солі купи.

Прогнав кішку ще й палицю жбурнув услід Далі підбіг собачка Сірко і собі просить:

— Біжи, Івасику, солі купи.

Хлопець і його прогнав. Увечері брати з поля повернулися, голодні, а вдома страва несмачна, без солі. Не змогли її їсти, так і спати лягли.

Чумаки сіль розпродали, почали в дорогу лаштуватися. Та несподівано почалася страшна злива. Валка саме біля вдовиної хати проїжджала. Попросилися чумаки, щоб у дім впустили, аби бурю пересидіти. Дощ не вщухав довго. Там і заночували.

Вдова за бідну вечерю вибачалася, бо хліб прісний і страва не солена.

— Це не біда, — заспокоювали чумаки.

Насипали солі повну посудинку, що на столі стояла, і подарували чарівну сільничку, з якої сіль ніколи не зникає.

Одразу всі повеселішали, до столу сіли дружно. їдять, страву прихвалюють, господиню величають. Їй полегшало, на ноги звелась, хвороба відступила.

Прокинулись і старші сини, вечеряти теж захотіли. Сів до столу і найменший. Сипле сіль у свою миску, а вона десь дівається. Сипав, сипав, а далі й заплакав. Не зміг второпати, що це таке з ним сталось.

— Мабуть, синку, ти чимось, — кажуть чумаки, — дуже провинився перед сіллю, коли вона від тебе втікає. Пам’ятай, що її ніколи не можна зневажати, бо вона свята, як хліб.

Ліг і хлопчина спати, не вечеряючи. Заснули всі, тільки Івасеві не спалося тієї ночі Все думав, чому сіль на нього образилась. Нарешті зрозумів.

Вранці чумаки, попрощалися з усіма і подякували жінці за гостинність, поїхали далі. Сини у поле збираються. Цього разу й Івасик проситься:

— Візьміть мене, братики, з собою. Я буду все робити, що накажете, аби з сіллю помиритись.

У народі й досі кажуть: «Шануй сіль, бо зречеться тебе».