Про трьох братів і чарівну сопілку
Українська народна казка Бойківщини
У єдного діда було три сини. І заслаб той дідо, і помирає. І каже хлопцям:
— То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.
То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:
— А мені що, тату? Дайте мені товчку й толок.
— Ну бери.
Поховали батька. Продали браття тоту хату та йдуть у світ. А дурний говорить:
— Та не лишайте й мене.
— Но то ходи.
А він бере товчку та й толок.
— Де ти то береш? — кажуть браття. — там, де ми йдеме, дерева є доста.
— Е. що ви знаєте. То мені батько відказав.
Де догори, то він товчку несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.
— Тут будеме ночувати, — кажуть браття. — Але лізьме на дуба, би нас звірі не поїли.
Лізуть браття на дуба, та й дурний товчку за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали огень, зарізали вола і варять м’ясо.
А той дурний на дубі говорить браттям:
— Я пускаю толок.
— Та ти що! Не пускай, бо нас піб’ють.
Він не слухав їх, пустив толок. А толок згримів по галуззю. І зачепився толок за галузу.
— На небі гримить, буде дощ падати, — повіли розбійники.
— Я пускаю товчку, — каже дурний браттям.
— Та не роби цього. То нас піб’ють.
Та й пустив він товчку, а товчка бриньк просто на той огень, на котел з м’ясом. А розбійники напудилися і повтікали.
А єден розбійник не втік. Йому жаль було за м’ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м’яса. Та й їсть та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникови:
— Чого ти тут?
— Та м’ясо їм. Та й ся опік.
— Ану покажи язик, як-ись ся опік.
Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоти почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота тече кров.
Дивиться дурний, на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коня припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:
— Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будоватися. А я йду світом.
Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на огень, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І найшов пищавку желізну. Як заграв у ту пищавку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати і звірі повтікали в ліс.
Іде він. Приходить до єдного попа.
— Що ти за єден? — звідається піп.
— Та я можу вівчарити.
— Добре, в мене є вівці, кошара й колиба. Будеш у мене вівчарити.
Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає, куди порозходилися вівці. У полудне пробуджується дурний і заграв у пищавку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює. І піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.
Приходить піп домів, а попадя звідається:
— Чому ти такий обірваний?
— У нас такий вівчар, що як заграє в пищавку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.
— Ану няй заграє, — попадя каже.
— Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку і на під, аби я не чув, як буде грати.
Взяла вона ‘го на під у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, би не чув, як буде грати.
Дала попадя вівчареві обідати.
— Пообідав, тепер заграй.
Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланци повривала. Гуляє по подвір’ю. а піп на поді комоситься в бочці, бо вчув. І бочка перевернулася. Прикотилася д’вікну і впала на сіни. І піп дуже побився.
І подав піп на того вівчаря в суд. І присудили його утопити. Привели його д’воді. Там цілий суд і народ, багато людей. І піп, і попадя. Каже суддя:
— Що ти собі просиш перед смертю?
— У пищавку заграти.
Піп каже:
— Невольно, не позволяю.
А суддя:
— Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.
А той як заграв у пищавку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:
— I ja mowil, nie pozwalaj1.
Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:
— Тепер ми його мечім у воду.
А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.
— Іди собі, куди хочеш і дай нам спокій.