Про хитрого наймита
Українська народна казка Бойківщини

Були два браття, єден бідний, другий багатий. У того бідного були три сини, два розумні, а третій, наймолодший, дурний. Коли батько помирав, то сказав хлопцям своїм:

— Аби-сте не наймалися до стрика, бо в нього дітей не було, то він вас шанувати не буде.

Помер батько, похоронили його хлопці. Пройшов тиждень, і приходить стрик.

— Чого ви будете всі три дома сидіти? Няй єден найметься до мене. Та я ж ваш стрик, та як би батько вам. Та вам буде добре в мене.

Найстарший говорить:

— Та добре, я йду до вас служити. А доки я маю служити?

Стрик каже:

— Доки зозуля не закукає.

І пішов він служити. Стрик до дня його зганяв. Він вимітував з стайні гній, худобу годував. І молотив сам у стодолі. Закликав’го стрик поснідати, дав’му кусок ощипка і філіжанку росолу з капусти. Та до полудня, а в полудне знов таке саме: філіжанку росолу і кусок ощипка на чотири пальці. І другий день то саме. Молодить, годує худобу, і так його стрик віхтує. А погодилися вони так: котрий з них перше вгнівається, тому носа відрізати.

Говорить стрик:

— Чому ти такий сумний?

— Та як сумному не бути, як я вже з голоду не можу ноги за собою тягати?

— Та, може, гніваєшся?

— Та чому би-м не гнівався?

Та й стрик узяв та й відрізав’му носа.

Приходить він додому, а той другий розумний брат каже:

— Не хотів ти стрика слухати, та тому він тобі носа відрізав.

І пішов той другий брат до стрика. А третього дня й той без носа прийшов.

А дурний так з них сміється, що гине. Що оба без носа прийшли.

— Іду я, — каже дурний.

Пішов дурний, і післав його стрик молотити. Намолотив у стодолі пшениці, кличуть його їсти. І дає’му стрик того росолу з гелетки і кусник ощипка. Він сміється з того. Каже:

— Ви їжте то сами, я не хочу їсти. Робити я буду, а їсти не буду.

— То добре.

Помолотив він усю сівбу, яку мав, затягнув до стодоли млинок, перемлинковав. Та зібрав усе зерно в міхи, упряг воли у віз, забрав на віз ті міхи і відвіз до корчми. І продав. Набрав собі горівки, булок, купив столик, крісло, затягнув до стодоли, сів та й п’є, їсть, курить. А стрик дивиться в шпару до стодоли.

— Дай Боже здоровля, стрику! Може, порцію вип’єте зо мною?

— Та пий, я не буду.

— А може, гніваєтеся за дащо?

— Та де! Боже борони!

Но та й що ж? Помолотив усе. А там була млака, що сніг на ній уже протавав. Каже стрик:

— Жени свині та няй там пасуться.

А тих свиней було шістдесят штук, бо багач. Надійшли купці.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоровля!

— То ваші свині?

— Мої.

— Продайте.

— А вам нащо, на заріз?

— На заріз.

— То я собі хвости оставляю.

Погодився він з купцями добре, взяв добрі гроші, хвости відрізав і позатикав їх у мочар. А гроші в торбинку та й на дуба. І на вершину прив’язав. Та приходить домів, а стрик питає:

— Дурнику, а де свині?

— Позападали в мочар, що тілько хвости видно. Може ся гніваєте за дащо?

— Ні, та чого буду гніватися?

Пройшов якийсь час, вже сніг загинув.

— Жени в ліс корови, — каже стрик. — Там листя якесь будуть їсти, ожину.

А тих коров одинадцять. Надійшли купці.

— Ваші корови, газдо?

— Мої.

— Продайте.

— Десять продам, а єдну собі лишу.

Добре він з купцями погодився. Заплатили вони. Він гроші взяв і додав до тих, що за свині взяв. А ту корову, що осталася, їмив за хвіст та й зачав палицею її бити. Надходить стрик:

— А де інші корови, дурнику?

— Добре, що тоту-м єдну вдержав. Розлізлися корови, що сліду не є, куди пішли. Та ви обоє старі, доста вам і єдної корови. А може, ви гніваєтеся?

— Та чого би-м ся гнівав?

Вже сніг пропав, людей йдуть орати.

— Запрягай воли і йди ори.

А в них був собака, Петрушка звали його.

—…Куди Петрушка буде йти, туди й ти з волами. На яке Петрушка поле сяде, те поле й ори.

Добо біду він орав, а в обід випряг воли годувати. А йому дали в поле філіжанку росолу з бочки і кусник ощипка. А собаці — чотири булки і дві літрі молока пареного. Хлопець булки поїв, молоко випив, а Петрушці дав той ощипок і росіл. А Петрушка вгнівався та й утік домів. А він плуг на віз та й вйо за Петрушкою з волами.

Петрушка прийшов д’брамі та й не чекав, щоби відтворили браму, а скочив через браму. А дурнюка сокиру з воза та й перерубав воли і поперемітував їх через браму. Виходить стрик.

— Дурнюко, що ти наробив?

— Та я слухаю розказу. Куди петрушка йшов, туди й я з волами. Я порубав воли, бо я би був не пересадив.

То було в суботу. Полупили тото м’ясо, бо то вже було порубане. А другий день наставили п’ятнадцять великих баняків.

— Ти, дурнюко, вари, а ми йдеме до церкви. Аби-сь його файно посолив, би-сь верг перцю, бобкового листя. Моркви, петрушки. Бо ми прийдеме з церкви з гостями. Піп прийде, попадя, церковник, дяк, провізори.

Та й то вариться. Приходять газди з гостями із церкви, попадя дивиться в баняки, чи вариться. Дивиться, а в кожному баняку шерсть плаває.

— Що це таке?

— Та нич, нич, то петрушка, — дурний каже.

— Та яка петрушка? То шерсть якась.

— Та тото собака, що мені воли водив.

— Та я ж тобі казала зеленої петрушки з городця дати, а ти собаку порубав.

— Та я не знав. Може, гніваєтеся?

— Та не гніваюся, але недобре робиш.

Тоту собаку повимотували, тоту шерсть зілляли, сами вже не їдять, а гості їдять м’ясо, бо не знають, що там Петрушка варився. По гостині виходять надвір, закликав стрик попа набік і почав радитися, що робити.

— Знищив мені весь маєток. І сівбу, і худобу — все. І не можу його ніяк збутися.

Піп ся звідає:

— Доки-сте його наїмали?

— Доки зозуля не буде кукати.

— Ви знаєте що? Най ваша газдиня рано вилізе на грушку і кукає. А ви його зженете та най собі йде геть.

Рано вилізла жона на грушку і почала кукати. А стрик говорить:

— Уставай, уставай, дурнюко. Уже зозуля кукає. А то будеш казати, що довго служив.

А він устав та й говорить:

— А де вона є? Ей, коби я знав, де вона є, я би її вбив.

А він спав на присінці в стайни і мав стрільбу. На клинці висіла. І вхопив він ту стрільбу, і вцілив у «зозулю», а зозуля покотилася долі галуззям на землю.

— Та що ти зробив?! Та ти мою жону вбив.

— Я не знаю. Я стріляв у зозулю. А чому там жона ваша була, я не знаю. А може, ви гніваєтеся, стрику?

— Та чому би-м ся не гнівав? Знищив весь мій маєток та ще й жону вбив.

А той узяв та й відрізав стрикови носа. А стрикови з того жалю серце лопнуло та й помер він. І дурнюка поховав стрика й стрику. А сам оженився, купив собі два коні, накупив коров, свиней та й газдує й на днешній день. Браття були розумні та й зосталися без носів. А дурний був мудрим.