Про хмари
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це чи то за царя Панька, як була земля тонка, чи ще давніше — хто його знає. Та все-таки так давно, що й степ тоді був широкий, і рівчаки та балки глибші, і небо вище.

І там, у високому небі, що звисало над трьома балками, жила стара-престара хмара. Вона то товстішала-товстішала і ставала темною, то худіла, аж просвічувалась. Була величенькою, та ще й вреднющою. Все її дратувало: і вітри, і річечка, а найбільш допікало маленьке село з дітками.

Вітри були справжні гультіпаки. З’являлись нізвідки, шарпали її і зникали хтозна куди або залягали спати в степу. А їй хотілось аби носили її легенько і куди тільки їй самій заманеться.

Річечка не догодила їй тим, що була завжди однакова: тоненька, спокійна і гарна в своїх оксамитових берегах.

А оте село з біленькими хатками, зеленими городами й вишневими садками! Притулилось під гаєм біля річечки і байдуже йому до неї, до хмари, такої поважної, гордовитої у її високості. А сільські білоголові діти! Як тільки побачать її, зразу ж вистрибують зі співами:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику.

І завжди якийсь із її дощиків рясно кидався до дітей, чи того борщику скуштувать хотілось, чи просто вони грались, бо не тікали діти, а сміху й вереску було аж-аж! Бач, витрушують з неї дощики, коли тільки захочуть. Сердилась стара хмара, темніла і повзла у свої балки:

— Підождіть, я з вами ще поквитаюсь!

Принишкла, заховалась вона там, не видно її. Довго не було хмари на небі, вже й літо почалось. Даремно діти тупцяли на вигоні, не було хмари з дощиками. Обміліла річечка, село з садками пилом припало.

Аж ось якось стало швидко теплішати, то стара хмара наповзла, мов брудна величезна вівця сунула. Принишкло село, поховались дітки, злякалась річечка. Тихо, темно, страшно...

А тут як гримне грім! Струснувся з ляку степ, сполохав сонних вітрів. Ті спросоння злетіли вгору, розмахалися крилами, розірвали хмару і рознесли її дощі по всьому краю.

Діти висипали на вулицю, тупцяли під дощем і співали:

Дощик, дощик припусти

Та й на наші капусти!

Сколихнулась річечка, розм’як степ, підмели своїми крилами вітри і не стало старої дратівливої хмари.

Глянуло сонечко — дуже вже порожньо стало на синьому небі. Кинуло промені в річечку, а та бризнула вгору теплими краплинками і заграла веселими барвами райдуга. Та ненадовго, розтанула, зникла. А в небі вітрець колихав прозору хмаринку. Їй усе здавалось гарним: і безмежний степ, і тоненька прозора річечка, і село з хатками й вишневима садками, і білоголові дітки. А особливо вітрець, що легко ніс її на спочинок до трьох балок.

І так буде довіку: вітри носитимуть хмарок, дощі поливатимуть степи і села, щоб росли хороші врожаї і хороші діти.