Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Про хмари
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це чи то за царя Панька, як була земля тонка, чи ще давніше — хто його знає. Та все-таки так давно, що й степ тоді був широкий, і рівчаки та балки глибші, і небо вище.

І там, у високому небі, що звисало над трьома балками, жила стара-престара хмара. Вона то товстішала-товстішала і ставала темною, то худіла, аж просвічувалась. Була величенькою, та ще й вреднющою. Все її дратувало: і вітри, і річечка, а найбільш допікало маленьке село з дітками.

Вітри були справжні гультіпаки. З’являлись нізвідки, шарпали її і зникали хтозна куди або залягали спати в степу. А їй хотілось аби носили її легенько і куди тільки їй самій заманеться.

Річечка не догодила їй тим, що була завжди однакова: тоненька, спокійна і гарна в своїх оксамитових берегах.

А оте село з біленькими хатками, зеленими городами й вишневими садками! Притулилось під гаєм біля річечки і байдуже йому до неї, до хмари, такої поважної, гордовитої у її високості. А сільські білоголові діти! Як тільки побачать її, зразу ж вистрибують зі співами:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику.

І завжди якийсь із її дощиків рясно кидався до дітей, чи того борщику скуштувать хотілось, чи просто вони грались, бо не тікали діти, а сміху й вереску було аж-аж! Бач, витрушують з неї дощики, коли тільки захочуть. Сердилась стара хмара, темніла і повзла у свої балки:

— Підождіть, я з вами ще поквитаюсь!

Принишкла, заховалась вона там, не видно її. Довго не було хмари на небі, вже й літо почалось. Даремно діти тупцяли на вигоні, не було хмари з дощиками. Обміліла річечка, село з садками пилом припало.

Аж ось якось стало швидко теплішати, то стара хмара наповзла, мов брудна величезна вівця сунула. Принишкло село, поховались дітки, злякалась річечка. Тихо, темно, страшно...

А тут як гримне грім! Струснувся з ляку степ, сполохав сонних вітрів. Ті спросоння злетіли вгору, розмахалися крилами, розірвали хмару і рознесли її дощі по всьому краю.

Діти висипали на вулицю, тупцяли під дощем і співали:

Дощик, дощик припусти

Та й на наші капусти!

Сколихнулась річечка, розм’як степ, підмели своїми крилами вітри і не стало старої дратівливої хмари.

Глянуло сонечко — дуже вже порожньо стало на синьому небі. Кинуло промені в річечку, а та бризнула вгору теплими краплинками і заграла веселими барвами райдуга. Та ненадовго, розтанула, зникла. А в небі вітрець колихав прозору хмаринку. Їй усе здавалось гарним: і безмежний степ, і тоненька прозора річечка, і село з хатками й вишневима садками, і білоголові дітки. А особливо вітрець, що легко ніс її на спочинок до трьох балок.

І так буде довіку: вітри носитимуть хмарок, дощі поливатимуть степи і села, щоб росли хороші врожаї і хороші діти.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

289 (7427). Про хмари. СУС —, новотвір. Записала Резун Єлизавета 2009 року. Козуб Надія Федорівна (1925). Дніпропетровська область, Нікопольський район, Нікополь