Про циганське мантило
Українська народна казка Чернігівщини

Жив де не жив циган. Нічого він не хотів робити, лиш людей обдурював. Якось каже синові:

—Ходімо, може, знайдемо якогось дурня.

— Ходімо, тату.

Вийшли за село і зустріли пана, той кудись їхав разом з старим батьком. Бричка зупинилася.

— Як поживаєш, цигане?

— Добре, паночку.

— З чого живеш?

— Та з мантила, паночку.

— З якого мантила? Ану, покажи нам своє мантило.

— Нема, паночку.

— А де воно?

— Удома лишив.

— А далеко живеш?

— Та не дуже — двадцять четверта хата, як іти понад берегом від Савчиного Василя.

— То побіжи швидко і принеси мантило.

— А ви не дали б, паночку, одного коня? Тоді мій син принесе мантило одним скоком.

Пан, довго не думаючи, каже:

— Випрягай коня, але щоб твій син вернувся раз-два, бо нам треба їхати.

Циганчук сів на коня і поскакав, куди очі бачили. Довго його не було, пан почав сердитися. Тоді циган ударив себе по чолі:

— Ой, який же я дурень!

— Чому? — здивувався пан.

— Та я ж забув сказати синові, де мантило стоїть!

— То що будемо робити?

— Дайте другого коня. Я наздожену його і скажу, де мантило стоїть.

— Гаразд, тільки швидко, бо час іде.

Циган сів на другого коня і полетів, як вітер.

— Запрягайтесь, паночку, самі! — крикнув. — А батько хай штовхає бричку!

Так пани залишилися посеред дороги.