Про чарівну водичку
Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати, оден розумний, а оден дурний. Але й той другий брат був розумний і хитрий, лиш з себе удавав дурного. У тих братів була мама. Пішли вони одного разу в ліс по дрова і найшли там купу людей, аж дванадцять. Ті люди сиділи собі й курили люльки. Надійшли ці два брати. А ті питаються в них:

— За чим ви прийшли в ліс? Менший брат, що придурювався, каже:

— Ми прийшли в ліс по дрова.

— То набирайте собі дров та й ідіть від нас.

Менший брат розперізує з себе довгий курмей ^* та уперізує кільканадцять буків навколо. Ті люди задивувалися та й питаються в него:

— Що ти робиш?

— Я, — каже, — хочу це все вирвати та й на плечі. Та й до хати нести.

Ті люди подивилися оден на другого, стисли плечима та й кажуть потиху:

— Це не парубок, це упир якийсь. Це, видно, сила велика. Тікаймо геть від цих хлопців.

— Почекаймо, — каже оден з них. — Будемо видіти, що то буде.

А він таки був упир. Ті люди подумали та й таки вирішили тікати від него. Повставали вони з землі, а хлопець уздрів, що вони відходять, та й сказав:

— Ану почекайте, люди, трохи.

А тих дванадцять людей — то були злодії. Вони награбували по селах великі гроші. А цему хлопцеви дуже хотілося ті гроші від них відобрати. Сів він коло них та й зачав розмотувати волоку ^* з ноги. З одної ноги розмотує, а на другу намотує. І цей упир заманив тим злодіям сон. І всі вони позасинали. Тоді він пішов по кишенях, позабирав від них усі гроші та й сказав свому братови:

— Ідім до хати, нам ніяких дров тепер не треба. Маємо з чого жити.

Вернулися вони додому і поділили гроші по рівній частині. Каже менший брат:

— Заховаймо ці гроші, щоб ніхто не найшов і про них не знав, та й підемо знов у дорогу. Шукати щастя. Бо не в грошах велике щастя, а в житті, — каже менший брат.

Ішли вони, йшли і дуже далеко зайшли. Прийшли до одного села. Коло річки прали дівки шмаття. Хлопці стали коло тих дівок. Обернулися дівки і дивляться на хлопців. А хлопці на дівок. Довго одні на других дивилися і нічого не говорили.

Одна дівка дуже файна була, а друга нефайна. Стали дівки далі прати шмаття, а хлопці одійшли кавалок дороги та й посідали. Каже менший брат до старшого:

— Брате милий, мені дуже вдалася ота нефайна дівка. Я би її хотів узяти.

Старший брат каже:

— Цур тобі, брате! Що тобі вдалося! Та то ціла відьма.

— О ні, брате, то моє щастя велике.

— Як так, — каже, то най буде так, бери її. А я возьму ту другу. Завернули хлопці до дівчат. Та й каже той менший хлопець до тої чорної дівки нефайної:

— Пішла би за мене, дівчино? А дівчина каже йому:

— З радої душі, якби брав.

А той старший сказав так само до тої другої. І та сказала:

— Іду.

А ті дівчата були обі сироти. В найманій хаті жили. Сказали дівчата:

— Ідіть, хлопці з нами до хати, де ми жиємо. Прийшли вони до хати, та й кажуть дівки хазяйці:

— Прощайте, тето ^*, бо ми вже відходимо від вас. Ми вже найшли собі місце. Та й приходіть до нас на весілля.

Забрали хлопці тих дівчат до свеї хати, повінчалися з дівчатами. Менший брат лишився на місці, а старший на другому боці побудувався, близько цего брата.

Жиє із своєю жоною менший брат дуже файно. Видить молода жінка, що чоловік її дуже любить, та й дивується, що вона така нефайна, а він її любить.

Одної неділі вийшли вони собі обоє з хати та й сіли на приспу ^* проти сонця. І каже вона свому чоловікови:

— Ти думаєш, чоловіче, що я враз ^* така не файна? Я файна, чиста на лице. Моя мама рідна померла, а тато вженився другий раз. І була в мене дуже лиха мачуха, дуже мене силувала до роботи. Нарешті я не збірувала ^*, і вона мене прокляла й прогнала. І закляла мене, що я стала така нефайна.

Мачуха трафила на таку лиху хвилину, що дівчині таке сталося. І каже йому жінка:

— За Червоним морем є така керничинка з водою. Щоби тої водички дістати, я би нею вмилася, і мені би все погане злізло з лиця. Я би стала така файна, як найфайніша царівна. Мій покійний дєдя розказував, що чув ще з діда, з прадіда про ту водичку за Червоним морем. Але тяжко туди дійти.

Дуже задумався чоловік. Як дістати ту водичку? Та й сказав свої жінці:

— Печи мені багато паляниць, я піду шукати тої води. Може, буду шукати рік-півтора, аби ти не журилася.

Жінка гірко заплакала, обіймила свого чоловіка та й сказала:

— Я не пускаю тебе.

А чоловік дуже вперся іти. І вона перестала його спирати, не ломила його волі. Та й пішов чоловік.

Довго-довго йшов він, бо колись не було чим їхати, ногами йшлося. Все йде та й питається по дорозі людей:

— Далеко ще Червоне море, люди добрі?

— Ой далеко, чоловіче, далеко.

Ішов чоловік цілий рік, поки дійшов до того моря. Повернув у одну стареньку, нещасливу хатину. Увійшов, а там поралася коло печі дуже старенька бабка.

— Відки, синку, будеш та й куди дорогу держиш? Він сказав:

— Бабко, я з того й того села. Вже цілий рік іду, поки дійшов до вашої хати.

— Куди йдеш і за чим ідеш? — питає бабка.

І розказав чоловік все по правді. Як він вженився, кого взяв.

— Розказала мені жінка моя, що за Червоним морем є така керничка, з такою водичкою, що якби вона вмилася, то стала би такою файною, що на світі треба пошукати такої файної. Я хочу дістати тої водички, бабко. Бо дуже в селі люди сміються з мене, що я взяв таку жінку нефайну.

— А ти чоловіче, любиш свою жінку?

— Якби не любив, бабусько, то би не взяв її. Мені ніхто її на шию не вішав, я з охоти її взяв.

— Щасливий будеш, чоловіче, — сказала бабка, — якщо правду говориш.

Бо та бабка була справедлива жінка, любила правду.

—... Синку мій дорогий, скажу тобі по правді, не одна душа добивалася за Червоне море, до тої кернички, почерез море переходила, але відти ні одна душа не поверталася.

Зайойкався молодий чоловік та й питається в бабки:

— Чого не поверталися люди відти?

— Бо над тою керничкою диявол запанував і вартує над водичкою. Хто прийде брати тої водички, то він його хапає і летом запроваджує до свеї печери. А що він там робить з тими людьми, бог його знає. Але ти, чоловіче, щасливий, що попав до мене. Я тобі допоможу водичку добути. Бо ті люди, що йшли за Червоне море раніше, не попадали до мене. І вони не вернулися. Ти підеш зо мною. Я тобі наберу водички в скляночку та й вернешся живий до свеї хати. Та й умиється твоя доля тою водичкою, і буде її лице чисте, як та водичка.

Чоловік обняв і обцілував бабусю. Та й каже їй:

— Як це все так стане, я візьму вас до себе жити. Бо я вижу, ви тут бідуєте. І хатина у вас недобра. Бідно ви жиєте.

Бабуся засміялася з тих слів та й каже:

— Ой синку, синку, нема в світі нікого, щоб так файно жив, як я жию. Ні цар, ні король так не жиє. Я лиш тільки виду не даю нікому, що я гаразд великий маю. Ну, буде вже розговорювати тобі зо мною.

Засоромився чоловік, що таке старій жінці сказав.

— Вибачайте, бабусько, вже не буду вам таке казати. Бабка зібралася та й каже йому:

— Ходім.

Дішли вони до Червоного моря.

— Сідай мені на плечі, — каже бабка. — Але лицем не до води, а назад.

Скочила бабка на воду та й пливе собі морем, та й пливе. А чоловік питається в бабки:

— А ще багато плисти цим морем великим? Бо вже й напудився ^* він. Бабка каже:

— Ой ще далеко-далеко. Не питай нічого, сиди та й мовчи.

Припливла бабка на край Червоного моря та й ідуть далі ногами. Ішли так аж до передвечора. Заводить його бабка в одну хатину, таку саму стареньку, як у неї. Увійшли в ту хатину, а там дідок старенький. Зігнений, горбатий, що майже лицем до землі кивається. Каже бабка до того діда старого:

— Треба примістити цего чоловіка. Най він лягає відпочивати.

— Най буде, — сказав дідок.

І повів дідок чоловіка спати в другу хату.

А цей дідусь, знаєте, був рідний брат тої бабки. Каже бабка дідусеви:

— Брате милий, треба йому допомогти дістати тої водички.

І розказала дідови все про того чоловіка і його жінку. Дідок теж був милосердний, пожалував чоловіка. Та й каже бабці:

— Підемо обоє чи я йду до тої кернички сам?

— Йдім обоє, — каже бабка. — Може, треба буде вислідити ту мить, коли диявол відійде від кернички.

Дідусь каже:

— Я й сам можу справитися. Але як хочеш іти, то йдім. Нам треба прийти туди рівно у дванадцятій годині ночі, бо чорт опівночі вилітає на села манити людей, під’южувати їх до сварки, до гризоти. Навіть якби чоловікови вдалося прийти до кернички, то чорт може заманити з собою чоловіка блудом. На ту одну годину опівночі він ту керничку лишає.

Узяв дід в кишеню скляночку та й з бабою пішов. А чоловік по півночі пробудився та й пішов у ту хату, де були дід та й бабка. Та й уздрів, що нема ні бабки, ні діда в хаті. Та й зачав дуже плакати. Дало йому великого страху, зачав він тремтіти. І сказав:

— Боже милий, залишили вони мене на пропасть, аби я вже ніколи не вернувся до свеї хати, до свеї жінки. Добре мені жінка казала: «Не йди нікуди». Не треба було мені ніяких пригод шукати.

І плаче він, плаче. Нараз чує, рипнули двері. Входять дідок та й бабка.

— Чого в тебе, чоловіче, сльози на очах? — запитався дід.

— Я думав, що ви мене лишили на пропасть. Бабка каже:

— Ні, чоловіче, не журися. Ми тобі добули те, за чим ти прийшов.

Витягає бабка з пазухи скляночку з водичкою та й показує чоловікови.

— Маєш, чоловіче, з чим додому вернутися.

Чоловік так втішився, що аж до стелини підскочив. Та все бабці дякує та дідови дякує. А надворі розвиднилося. Бабка каже:

— Ходи, чоловіче, зо мною назад.

І вони пішли, а дідок залишився собі в хаті. Прийшли до моря, а бабка каже:

— Сідай мені на плечі, але вже очима наперед.

Чоловік пливе, такий радий. Бабка припливла до берега, чоловік став на ноги та й пішли до бабиної хатини. Зайшли, бабка погодувала чоловіка, надавала йому на дорогу так багато їжі, що він ледве то здоймив. Подає йому ту скляночку в руки та й каже:

— На тобі оцю хлібину. Я тобі забиваю скляночку в хлібину, щоб її не видно було. Бо тебе по дорозі можуть рабівники обрабувати. Можуть думати, що в тебе гроші є. А ти грошей не маєш, але маєш цей харч. Вони в тебе зарабують весь харч, а ти проси їх:

— Беріть весь харч, лиш мені хлібенятко лишіть, аби мав чим у дорозі покормитися.

—... Як принесеш цю водичку, — наказує бабуся, — аби жінка вмила нею три рази своє лице. А решту водички щоби ви добре сховали. Бо як хто в селі повидить твою жінку, то здогадається, що у вас є така водичка, що жінка твоя змилася і така файна стала. Можуть найтися такі фальшиві люди, що зарабують вас.

— Добре, бабусю.

Вирушив чоловік у далеку дорогу. Довго йшов. Аж тут нараз наскочили на него рабівники. А чоловік ніби-то не видить їх, іде собі далі дорогою. Оден рабівник лапнув за торбину на плечах чоловіка.

— Що несеш у торбі?

— Харч.

— Відки в тебе стільки харчу?

— Я, — каже, — служив у одного ґазди за харч, не за гроші. Ґазда не мав грошей, бо бідний був. Він лиш дав мені їжі.

— То ти лиш за харч служив? Кажи, де гроші?

— А я мусив служити за харч, бо по наших селах неврожай і голод. А я не хотів умирати з голоду та й пішов на чужі села пережити тяжкий рік.

Кажуть рабівники:

— Ми мусимо взяти в тебе цей харч, бо ми теж гинемо з голоду. А їх було коло дванадцяти, тих рабівників. І хапнули вони йому з плеч торбу.

— Беріть, — сказав він, — але мені одну хлібину лишіть, аби я мав чим покормитись у дорозі.

Він висипав рабівникам усю їду, а собі лишив ту хлібинку, що в ній була скляночка з водичкою. Та й пішов собі своєю дорогою. Але та бабуся казала йому, як давала скляночку з водичкою:

— Аби цю водичку шанував, чоловіче, не розтринькував. Аби ходив з нею по селах, містах. Як уздриш людину, що має по лиці рани або кошулю ^*, скажи: «Я вас вилікую, і у вас буде чисте лице, як скло». А люди будуть тобі багато платити, аби лиш ти їх вилікував.

Прийшов він до хати, жінка вмилася тою водичкою і така стала файна, що чоловік не міг надивитися. Та й каже він жінці:

— Я цею водичкою буду лікувати людей по селах і містах і багато на цій справі зароблю.

І пішов він село від села. І багато людей вилікував, і багато на тім заробив. І накупив доволі всякого добра. І добре вони з жінкою жили. І була в них велика сім’я. І може, вони ще й тепер жиють.