Про щасливу дідову дочку
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі був чоловік та й жінка. Жінка померла і лишила чоловікови дочку. І захотів чоловік женитися на удовиці. Вона теж мала дочку. Той чоловік враз робив у полі або в лісі, дома мало коли був. А мачуха дуже знущалася над його донькою, давала їй тяжкі роботи робити. А свою все шанувала та пестила. А нарешті надумала позбутися дідової дочки на геть.

Та й настала зима. Та й змусила її мачуха піти взимі в ліс, щоби вона принесла її дочці ягід. А то був місяць лютий. Подала їй баба кошик у руки і сказала:

— Як не принесеш, то лихе тобі вчиню.

Дівчина гірко заплакала та й пішла в ліси. Іде дорогою, іде та й надибає хатку маленьку. Зайшла в хатку, а там баба старенька. Каже баба дівчинці:

— Погладь глиною мою пічку, бо я старенька не годна. Дівчинка розгорнулася, замісила глину, полізла в піч, вимастила бабі файно.

Бабка подякувала дівчинці та й питається:

— Куди ти, дівчинко, в такий мороз вибралася?

— Та в ліс по ягоди.

— По які ягоди, як це місяць лютий, це зима?

— Ой, сказала мачуха моя, що як не принесу ягід її дочці, то дуже мене поб’є.

— О, — сказала бабка, — ти така добра дівчинка. Послухала мене, погладила мені піч. Я тебе пораджу, ти дістанеш ягід. Іди в цей ліс. Там є велика сушиця ^* смерекова. Під тою сушицею будуть сидіти дванадцять чоловіків. Посередині буде ватерка горіти. Ті дванадцять чоловіків — то всі мої сини.

Іде та дівчина до лісу, надибає керничку, та керничка заговорила до дівчинки:

— Почисть мене, дівчинко, бо я така грузька ^*. Люди йдуть до лісу та з лісу, та гинуть водички напитися, та гидують мене, таку грузьку.

А то була тепличка, вода в ній не була холодна. Дівчина нахилилася до неї, почистила файно ще й поглибила. Керничка подякувала дівчинці та й пішла дівчинка в ліс. Прийшла до тої сушиці, а там сидять тих дванадцять чоловіків. Сказав оден чоловік:

— Ану, дівчинко, сідай межи нами. Та скажи, яка біда тебе принесла сюди в такий мороз.

— Ой, є в мене мачуха погана, сказала мені, щоби я ягід її дочці принесла.

Засміялися всі дванадцять чоловіків та й сказали:

— Овва! Що вона собі надумала, твоя мачуха! Але нічого, ми тебе вирятуємо з цеї біди.

Бо ті люди були Дванадцять Місяців: Січень, Лютий, Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад і Грудень. Сказав Лютий до Червня:

— Загрій цариночку ^*, най дівчина набере ягід. Най понесе бабі скаженій.

Так і сталося. Дівчина набрала повний кошеличок ягід і принесла до хати. Як уздріла мачуха, аж вевкнула ^*. Та й каже свої дочці:

— Видиш, ця може що-небудь зробити для нас доброго. Лиш треба на ню дуже наострюватися.

Каже бабина дочка:

— Мамо, я також таке можу вшкварити, принести ягід у зимі. Так, як вона.

Штрикла бабина дочка з кулаками до дідової та й каже їй:

— Розкажи мені, якою ти дорогою йшла та й де ти цих ягід набрала.

— Не острися на мене з кулаками, я тобі розкажу й так.

І вона все їй розказала. Бабина дочка вхопила кошик у руки та й пішла тим шляхом, тим слідом, що й дідова дочка.

Іде вона попри тої хатки бабиної, а бабка заносила знадвір’я дрова в хату. Глипнула на дівчину та й попросила дівчину зайти в хату.

— Чи не була би ти така добра, дівчинко, аби мені погладила пічку. Я старенька, вже не годна.

Дівчина каже:

— Овва! Не мала би я роботи та тобі піч мастила. А бабка каже:

— Дівчинко, я й тобі щось доброго зроблю.

— Ага, що ти мені доброго зробиш? — сказала дівчина. Ти така стара, як пи́рга ^*.

Та й не помастила дівчина бабі піч, а взяла кочергу та ще гірше подряпала. Та й фуркнула з хати й пішла.

Дійшла вона до тої кернички. Просить керничка дівчини:

— Почисть мене.

А дівчина взяла патик і не тільки не почистила, ще гірше її погрузила. І заплакала керничка. А дівчина пошмалила просто до тих дванадцять чоловіків. Сіла межи ними. Кажуть дванадцять чоловіків до дівчини:

— Чого ти до нас зайшла?

— Я зайшла до вас, аби ви мені назбирали ягід.

— Та посидь з нами, та поговори, та розкажи, відки ти та що ти за одна.

— Я не маю коли з вами говорити. Ви мені давайте борзо ягід.

— О, як ти така квапна, залишишся ти в нас довго. Каже Лютий місяць до Квітня:

— Посип дощем.

Тоді каже Квітень до Лютого:

— Потисни морозом.

І дівчину облило водою і обморозило ледом. Та й уся дівчина стала ледом.

Визирає мачуха свеї дочки день, другий день, третій. Тоді бере та дідову дочку луцькує:

— Ану веди мене туди, куди ти йшла. Що з моєю дочкою сталося, що вона не повернулася до хати?

Веде її дідова дочка аж до того місця, де вона ягід набирала. І прийшли вони туди, де бабина дочка стала ледом. Побачила мачуха, що її дочка мертва навіки. І тоді прокляла мачуха дідову дочку тяжким прокльоном:

— Щоби стала жабою!

І в ту мить стала дідова дочка жабою. Подалася мачуха до хати. А дівчинка-жаба теж поскакала до хати, бо ніде їй не дінутися. Приходить бабин чоловік з лісу з роботи та й каже до свеї жінки:

— Де ти поділа наших діток? А жінка йому відповідає:

— Твоя дитина завела мою дитину в ліс і зробила з неї лед, а я з твеї зробила жабу.

Прогнав чоловік свою жінку з хати геть, а сам пішов у найми.

А в однім селі був дуже файний хлопець. Ні в казці сказати, ні в книжці описати. Мав він дєдю й маму. Був одинець. Одного разу взяв у руки книжку і пішов у сад читати, бо дуже любив науку. Сів собі в садочку на пенька спиленої яблінки, дивиться, а до него жаба скаче. Він узяв прут і хоче ту жабу відбити від себе.

— Іди геть, огиднице, від мене! Що ти на мене очі витріщила? А вона йому каже людським голосом:

— Я — твоя доля. Злякався парубок та й каже:

— Ой-йой-йой, який мені сором від тебе. Та ти ж огидна жаба. Геть від мене відступися, бо вб’ю тебе.

Вона йому каже:

— Не вбий мене. Я тобі колись така файна стану, що в світі такої не буде. Ні в царя, ні в короля не буде дочки такої. Щоб ти прийшов на той потік, там є верба коло керниці. Коло тої керниці, що ти з татом і з мамою воду берете. Аби ти постояв пару хвилин, а я вийду з тої верби та й покажуся тобі. І поговорю з тобою. І взнаєш усю правду. Будеш знати, що я не жаба, а правдива дівиця, твоя доля.

Хлопець не їсть, не п’є, лиш чекає тої днини, про яку вона йому оповіла. Пішов він до тої верби та й дивиться. Нараз розколюється верба і виходить відти дівчина. Дуже файна. Ніхто не годен змалювати і в казці сказати. Уся в золоті. Хлопець як її вздрів, то аж стремтів. І не звірив очам своїм. Сказав хлопець:

— Мила моя, люба! Якби ти стала моєю жінкою, то я би всі роботи за себе й за тебе робив, а тебе на руках носив.

А дівчина до него говорить:

— Даю тобі слово тверде, що буду жінкою твею. Лиш коли я буду скидати жаб’ячий кожушок мій, аби ти його ніколи не спалив. Бо я ще проклята від свеї мачухи.

Сказала вона це й зникла, як не була. Леґінь аж заплакав, що вона так борзо зникла, та й пішов до хати.

Не їсть парубок, не п’є, все думає про файну дівчину, про свою долю думає. Взяв книжку в руки і пішов у садочок читати. Сів на пеньок, де завжди сідав, і знов прискакала до него жаба. Він до неї ласкаво заговорив, бо знав, що то його доля. Та й сказав їй:

— Дєдю, маму й мене просили на весілля до одного ґосподаря. Усі хлопці будуть іти на весілля зі своїми дівчатами. Будуть гуляти, набуватися. Я би хотів, аби ти мені така стала, як з верби виходила. Хочу взяти тебе на весілля і показати, що я маю таку файну дівчину, аби виділи всі люди.

А вона йому каже людським голосом, ця жаба:

— Бери мене на весілля, але в такому вигляді, як я є тут. Жабою бери.

А він каже їй:

— Як же ми будемо йти?

— Бери мене в кишеню з лівої сторони. Сядеш за стіл. Будуть усі їсти, пити. Кожний хлопець буде мати свою дівчину, свою наречену. Та й будуть тобі казати хлопці та й дівчата: «Що ти сидиш, як сирота? Ні волі, ні долі». А ти витягни мене з кишени та й поклади на лавку коло себе. Та й скажеш їм: «Оце моя воля й доля».

Хлопець подумав: «Як я витягну її з кишени, то вона зробиться такою дівицею, як вона з верби виходила.» Приніс він її на весілля, витяг з кишени та й поклав коло себе на лавці. А вона як жабою була, так жабою коло него і сиділа. Усі хлопці й дівчата, всі гості уздріли, що коло парубка жаба, і взяли його на сміх.

— Ти такий файний хлопець, що тобі пари пошукати, з жабою подружився?

Хлопець з сорому великого взяв ту жабу в руку та й тріснув нею об підлогу. Та й сказав сам до себе тихо:

— Не будеш ти більше мене соромити.

Та й утік з хати. Іде він попри верби, з котрої виходила файна дівчина, став, подивився на вербу, а відти вийшла дівчина, та сама, що колись виходила до него.

— Доле моя, — сказала дівчина, — чого ти нагнівався на мене? А він їй сказав:

— Чому би не нагнівався, як ти мені великого сорому і встиду межи гостями на весіллі зробила?

Вона сказала:

— До сьогоднішнього дня я була заклята на жабу, а тепер стаю межи всіма людьми християнською дівчиною, твоєю долею. Бери мене попід ручку і веди на весілля.

А це вже була ніч. Як він її ввів на весілля, туди, де гуляли гості, там світилися свічки. І засіяло дияментом в цеї дівчини убрання. Весільні гості сказали погасити свічки, нехай освічує дівчина-красавиця. Не мож було нею намилуватися та навеселитися.

Така файна дівчина вступила на весілля, що ніхто ще такої не видів.

Бере хлопець її за жінку, і роблять вони своє весілля. І каже хлопець дівчині на весіллі:

— Видиш, в мене є тато й мама, а в тебе є? А вона йому каже:

— Є тато, а мами рідної нема. Лиш є мачуха, котра мене закляла на жабу.

І все йому оповіла, і розповіла, як мачуха зробила її жабою. І сказав хлопець:

— Як ти кажеш, треба запросити на весілля твою мачуху?

— Тільки тата, а мачуху ні, — сказала вона йому. Зібралася наречена у віночки золоті, у вбрання дияментове. І його також у вбрання дияментове убрала. І пішли вони запросити на весілля її тата. Приходять до тої хати нещасливої, стали на порозі. Поздоровилися чоловік і жінка до тих молодят і засторопіли, бо зроду не виділи таких файних молодих. Подумали, що це царевич та й царівна, і не можуть слова проговорити. Тоді сказала донька до тата:

— Тату, прошу вас на моє весілля, котре відбудеться завтра. Я виходжу заміж за оцего хлопця з нашого села.

А до мачухи не зверталася. Тоді хлопець уклонився мачусі та й сказав:

— Ненько, я вас прошу до мене на весілля. Приходіть завтра. Ви знаєте мою молоду чи не знаєте?

— Ні, не знаю. Це мабуть ти береш у царя доньку.

— Ні, ненечко, не в царя. Це та, що ви закляли на жабу. Зрозуміла мачуха та й упала свому чоловікови в ноги. Та й сказала:

— Прости мені, чоловіче, що я таке наробила. А чоловік сказав:

— Най вона тебе простить, як хоче. А як не хоче, то най тебе бог покарає.

І дочка сказала їй:

— Якщо мій чоловік простить вам, то й я прощу. І сказав наречений:

— Буде, як буде, а на весілля ви завтра до нас загощуйтеся. Та й пішли собі молоді додому.

Каже чоловік своїй жінці:

— Що ж ти, жінко, наробила? Ти мою дитину закляла. А мені сказала, що її в лісі вовки з’їли. І тобі не сором, не встид, не ганьба від людей? Проклята ти! Яке твоє лице завтра перед людьми буде? Ти хоть іди на весілля, а хоть не йди, а я йду, бо то моя рідна дитина.

Збирається тато на весілля. Несе подаруночок, бідненький, небагатий. Мачуха заплакала та й сказала:

— Бери й мене з собою.

Прийшли вони обоє туди, стали в куточку. Приступають князь з княгинею, вклоняються перед татом низенько, цілують у руку, просять до столу. А мачуха стоїть у куточку, як дерев’яна. А гості все це видять та й стискають плечима.

Сів тато за стіл, дочка коло тата, а зять коло дочки. Любуються, набуваються. А гості плачуть, бо всі знають, як мачуха знущалася над сиротою. Тоді князь встає з-за стола та й просить мачуху:

— Ходіть, мамо, до столу.

— Сором мені, дитино, — признається мачуха межи гостями, — я велика грішниця, я знущалася над сиротою.

І крикнула вона:

— Простіть, люди добрі, всі мої гріхи!

Та й вискочила мачуха з хати. Люди за нею штрикли, але то вже було пізно. Вона булькнула в озеро і втопилася. А весілля не припинилося. І їли, і пили, бородою текло, а в роті сухо було.