Проданий син
Українська народна казка Гуцульщини

Був ґазда, мав коні. Поїхав у дорогу. Вертається додому через ліс. Коні стали. «Вйо!» — не йдуть. Б’є коні — коні не йдуть. Мучився з кіньми годину, і коні не пішли. І з’явився коло него пан.

— Чого ти коні б’єш?

— Не хотять іти.

— Попроси мене. Я зроблю, що підуть.

— Пане ласкавий, будьте добрі, зробіть, аби коні пішли.

— Розпишися мені своєю кров’ю: то в тебе дома, про що ти не знаєш, не твоє, а моє має бути.

Він став та й думає: «Що дома є таке, щоби я про него не знав?» Та й подумав, що нічого такого доброго в него нема.

— А як розписуватися?

— На тобі ножик і рубай собі пальця на лівій руці. Витягає пан з кишені книжечку маленьку.

— Отут ся розпишеш.

Взяв він собі мізилний палець і написав: «То, про що я не знаю, того пана, а не моє». Каже пан:

— Сідай на фіру, їдь.

Він сів на фіру. «Вйо!» — коні пішли. Приїхає він додому та й каже:

— Я мав велику пригоду.

— Яку? — питає жінка.

І він розказав, як не йшли коні, і він розписався незнайомому панови, що дасть йому то, про що він сам не знає. Втяв ножиком мізилний палець на лівій руці і розписався.

— ...Я сів на фіру, і коні пішли. Ну й що таке може бути в мене дома, щоби я про него не знав?

— Програв-ис, чоловіче. Я затяготіла, а ти не знав. Продав свою дитину. І пропало, то вже не наша дитина.

— Пропало.

І заплакав чоловік.

Пройшов час, жінка злягла і вродила хлопця. Плаче жінка, плаче чоловік. Красний хлопчик на вроду, а продали його.

Хлопець підріс, дав тато його в школу. Вчиться хлопець найкраще за всі діти. Файно скінчив школу. Сам рослий, здоровий. А мати плаче.

— Мамо, чого ви плачете?

— Сину, тому плачу, що ти не наш.

— А чий я є?

— Тато тебе продав.

І вона розказала, як було в лісі.

—...І тато розписався своєю кров’ю, що дасть то, про що не знає. І мусить дати тебе. І зато я плачу, що ти не наш.

— Добре. Тепер я буду шукати другого тата. Приходить його тато т’хаті.

— Тату, дайте мені грошей на дорогу. Ви мене продали, і я йду шукати другого тата.

Витяг тато гроші.

— Я тебе продав, і я винен.

Пішов хлопець дорогою. Іде та й думає: «Де того тата найти?» А навстрічу йде пан.

— Чо’ ти зажурений та засмучений?

— Я зажурений і засмучений, бо тато мене продав у маминій утробі. І шукаю другого тата, того, що мене купив.

А той каже:

— Я той самий, що тебе купив...

— То добре, що я багато не шукав.

А цей хлопець такий здоровий і на вроду такий файний. Каже той:

— Ходім до мене додому.

Приходить він до него, дивиться, а то дідько старий, Луципер. А в него три дівки. Та й молодша дівчина хлопцеви ся вдала. Думає він: «Я би з тою ся поженив». А та дівчина сподобала собі його. Думає дівчина: «Якби ти мене хотів, я би з тобою втекла в світ». Та й каже йому:

— Ти знаєш що? Я би з тобою втекла в світ. А якби-м тікала, то не бояла би ся тата. Тато доста хитрий, а я мусіла би бути хитріша.

А він каже:

— Ти сподобала мене, а я тебе полюбив. Я ще такої файної дівчини не видів.

— Тато має тебе нищити, але я не дам. Каже старий Луципер:

— Даю тобі роботу. Маєш гектар лісу утяти й скорчувати. І виорати, і заскородити, і посіяти мак, і зібрати цей мак, і зітерти. Все за одну добу.

А та дівчина йому каже:

— Лягай спати, а я щось буду робити.

Вийшла вона в той ліс, крикнула, фівкнула в пальці, зійшлася дідьчота, витяла ліс, виорала, посіяла мак, і він махом зійшов, зробився великий і дозрів. І до доби зірвали той мак, стерли, вивіяли. Усе чорти. І зсипали на купу там, де він спав.

Прийшов старий Луципер, дивиться, лісу нема. Де був ліс, тепер нива. Входить до него, будить.

— Ти спиш?

— Та знаєте, що сплю. Я так наробився, що хочу відпочити.

Та й вніс Луципер тілко піску, кілко того маку було. І змішав то.

— До доби маєш це перебрати. Не перебереш — смерть твоя. Та лишив його, та й пішов.

Приходить д’нему дівчина та й питає:

— Що тато казав?

— Маю цей мак, змішаний з піском, перебрати.

— Лягай спати, я переберу. Фівкнула, крикнула, приходить дідьчота.

— Що хоч’ з нас?

— Маєте до півночі вибрати пісок окремо, а мак окремо. Та й пішла.

Приходить рано старий Луципер, дивиться, мак окремо, пісок окремо.

— Добре, — каже. — Вставай. Що тілко спиш?

— Я сеї ночі робив, я хочу відпочити.

— Вставай та й прийдеш у днину до мене... Вона приходить д’нему.

— Що тато сказав?

— Сказав мені твій тато, що я сеї ночі маю спати в залізній печи. І під тою печею латер дров має горіти.

А вона собі була з Морозом чемна. І запросила Мороза, аби був такий мороз тої ночі, щоб остудив ту піч. Наклали дрова, запалили. А цей усередині. А Мороз прийшов і остудив ту піч. І йому якраз було добре спати.

Приходить рано Луципер, розмикає піч, хоче з него м’ясо печене забрати. А цей пробудився та й каже:

— Що так рано мене будиш? Я так файно сплю.

І Луципер подумав собі: «Ей, це щось недобре. Це йому хтось помагає». Та й каже Луципер хлопцеви:

— Завтра в мене будуть сидіти на вікні три голуби. А то будуть всі три мої доньки. Ти вгадай, котра старша донька, котра середуща, а котра наймолодша. А не вгадаєш — смерть твоя.

Приходить вона д’нему.

— Що тато казав?

— Завтра сядуть на вікно три голуби. А то будуть його доньки. І я маю сказати, котра старша, котра середуща, а котра наймолодша.

Вона каже:

— Старша має бути по правім боці від мене, а середуща по лівім. А я буду всередині. Аби ти це не забув і знав, як угадувати.

Приходить він — голубки вже є. Дивиться він і каже:

— Мені так виглядає, що ваша старша донька по правій стороні. Оце-о вона. Молодша всередині, а середуща по лівім боці. Луципер каже:

— Правда, вгадав-ис. Іди відпочивай, а завтра меш робити нову роботу. Ти ще такої роботи не видів.

Питається вона:

— Що сказав тато?

— Казав, що я маю робити таку роботу, якої я ще не видів. Украла вона в свого тата гребінь. Та й украла яйце. І ще взяла вона з дому золоту куделю і золоте веретено. І хоче з ним тікати. Каже:

— Аби-с не спав. Мемо сеї ночі тікати.

І пустилися вони тікати. Він сів на неї і тікають повітрям. Від півночі до обіду таки щось утекли. А Луципер додивився і каже старшій доньці:

— Іди і аби-с догонила їх. Аби-с пукла, а догони. Каже дівчина хлопцеви:

— Біда, сестра гониться за нами.

Злетіли на долину, і вона зробилася вівцями, а він — вівчарем. Надлетіла сестра, уздріла вівчаря та й вівці та й злетіла там.

— Дядьку, ти не видів, як хлопець і дівчина тікали?

— Видів.

— Давно?

— Йой, — каже, — вони вже границю перейшли.

А як перейшли границю, вже їх невольно доганяти. Вернулася сестра. Каже старий Луципер доньці:

— Чому-с не забирала їх? А вона каже:

— Як забрати, коли вівчар пас вівці та й казав, що вони вже границю перейшли?

— Та то, — каже, — не вівчар та й вівці. То він та й вона. Було забрати їх додому.

Каже Луципер жінці свої:

— Іди здогони їх. Аби-с пукла, а здогони. А вони фурт тікають.

Стара летить, і гради за нею йдуть, так летить вона. А дівчина каже хлопцеви:

— Ти чуєш, як мама летить? Оця нас знищить.

Верла вона позад себе яйце. І зробилася з того яйця велика гора. А вони тікають далі. А то вже близько границя. Гора чиста, як яйце, а стара перейшла ту гору і здоганяє їх.

— Біда, — каже дівчина, — мама здоганяє нас. І як дожене, то уб’є. Злітають вони на долину, і дівчина з себе робить став, а його робить потругом. Вздріла стара той став і злітає. І каже:

— Ти зробилася ставом, а його зробила рибою і думаєш, що я вас не знищу? Я скажу татови. Тато здогонить вас і знищить.

Вернулася стара, а ті схопилися й далі тікають. Приходить стара, а Луципер питає:

— Здогонила?

— Здогонила, але що? Вона ся зробила ставом, а він потругом. Я не маю сили ту воду випити.

— Я вип’ю, якби-м здогонив їх, — каже старий.

І летить він ще гірше, як стара. За ним гради йдуть. Напустив Луципер бурю. Гутить. Вона чує, що гутить і гримить. Каже:

— Біда, тато йде. Оцей нас погубить.

І кинула вона позад себе гребінь. І стала гора, як гребінь, а ліс на ній такий густий, як зубки в гребені. Чує вона, батько перейшов гору і вже він близько.

— Біда, вже він близько!

Злітає вона на долину, і розсипалися вони обоє кукурудзами. І він, і вона. А Луципер злетів і зробився куркою. І зачав то зерно збирати. А вона зробилася половиком, і половик забив курку. І зробилася вона дівчиною, а його зробила хлопцем. І каже:

— Тепер, мужу мій дорогий, відпочинемо, бо вже страху нема. Здоймилися вони і полетіли далі. І перейшли границю, і він дійшов до свої хати.

А його тато вже помер. А мама ще жила. Він зразу не повів дівчину до свої хати, а лишив її в чужій хаті. Сказав:

— Я скажу мамі і потому прийду за тобою. А вона каже:

— Чоловіче мій дорогий. Я рятувала тебе й себе. Аби-с за мене не забув.

— Та де я можу за тебе забути!

А він не знав, що лишив жінку у чарівниці. А тій чарівниці він дуже ся вдав, і подумала вона: «Не ти з ним будеш, а я». І напустила на него чарівниця такі чари, що він за свою жінку забув.

Прийшов він т’хаті, мама обцілувала його. Каже він:

— Мамо, яке я горе перебув, лиш один бог знає.

Та й розказував мамі все, а за жінку забув, що вона є.

А чарівниця бігає до него і вговорює, щоби він з нею жив. А жінка його затяготіла. І тепер треба було їй родити дитину, а без него не вродить. Каже вона тій чарівниці:

— На тобі золоте веретено. І скажи мому чоловікови, аби хоч годину зі мною побув.

— Хай буде, — каже чарівниця. Приходить він, а чарівниця каже:

— Якась баба просила, щоб ти до неї зайшов.

— А де та баба?

— Там у другій кімнаті.

— Добре, я піду туди.

— Але, — каже, — перше їжмо. Та трохи поспиш. А потому я тебе збуджу та й підеш.

— Най буде.

Він ляг спати, а чарівниця зачарувала його. Так зачарувала, що игли пхай у п’яту, а він не чує. А тоді кличе її чарівниця до него:

— Ходи д’нему, а я вступлюся в іншу кімнату. Входить вона і просить, щоб він устав:

— Чоловіче, мужу мій, як я тебе прошу, щоб ти встав, а ти не хочеш.

Перед дниною приходить чарівниця.

— Ти з ним говорила?

— Та де! Він як мертвий лежить.

— Як не говорила, то йди геть. А рано чарівниця збудила його.

— Хто був коло тебе?

— Ніхто.

Другий день дає вона чарівниці золоту куделю.

— На тобі цю куделю, але би я з ним переговорила.

— Добре. Але я не винна, що він з тобою не хоче говорити. Каже йому чарівниця:

— Та баба має ще раз прийти д’тобі.

— Най буде, — каже він.

Та й пішов він спати. Але думає: «Я таки спати не буду». Бо йому ся снило, що хтось говорив до него. І не заснув він. Чарівниця дзьобає його иглою, а він закорився, що спить. Витерпів, як вона колола. І покликала чарівниця жінку:

— Ходи. Але як він не ме до тебе говорити, то я не буду винна. Входить вона д’нему та й каже:

— Мужу дорогий, встань, подивись на мене, заговори до мене. А він каже:

— Що хоч’?

— Покладь мені руку на черево, бо я дитину не годна вродити. А він каже:

— Іди до мене додому, там мама є. Розкажи їй все чисто, як то було. Бо я про тебе забув. Та чарівниця очарувала мене.

Пішла вона до його мами. А він сказав чарівниці:

— Аби ти мене не стрічала і не говорила до мене, бо ті знищу. Я маю жінку. Вона мене з біди вирятувала, і вона моя жінка. А ти щезай від мене.

І прийшов він додому, д’мамі та й жінці свої. Вродила жінка дитину, тішиться він сином, а його мама внуком. І лиш після того зробили весілля. І я там був, дивився на все те. Та сів на столець — байці конець.