Прочанка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Одна мати мала дочку-одиначку і дуже любила її, в усьому їй догоджала. Аж раз щось вони полаялися, і так дія дочка роззлостилася, що ударила матір по лиці. Злякалася дочка, що образила матір, засумувала. Пішла до батюшки сповідатися, просити прощення. Та батюшка не схотів давати їй розгрішення. І пішла вона потім на відпуст до Почаєва. Там також їй відмовили, тільки сказали:

— Мусиш спокутувати, дівко, перше свій тяжкий гріх. Звідси є попід землею такі печери, і ти мусиш сама вийти тими печерами аж до Києва, аж тоді спокутуєш ти свій тяжкий гріх.

Набрала дівка собі свічок на дорогу, щоб мала чим світити. Але, як рушила, то ще їй наказували:

— Пам’ятай собі, як будеш іти, посередині тих печер буде дві дороги, які розходитимуться. Не йди наліво, а йди тільки направо, бо зайдеш до пекла.

І йшла бідолаха аж три місяці і прийшла до самого Києва. А там вийшов перед неї один піп та й каже:

— Уже твій тяжкий гріх відпущений.

Вернулася вона потому додому та й зажила щасливо.