Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

П’яниця Іван
Українська народна казка Закарпаття

То було колись давно. Була земля тонка, коли хто хотів напитися води, міг пальцем пробити. Жив там єден чоловік. А паленка, як знаєте, вже була. Но та й навчився той чоловік паленку пити. І від того схудобнів. А мав семеро дітей. Він тримав коровки та ґаздовав, але все те пропив, до послідньої коровки. Іще одну коровку мав, ту послідню, і зайняв її на ярмарок. На торг. Жінка казала так:

— Іди продай та дітям що-небудь купи. Та й щось поїсти. Вона боялася його, бо він збитковав.

А коровка вже зробилася такая худая, нич молочка не мала. Ніхто не позирав на ту корову, і він дешево її продав, аби мав за що випити. Підійшов якийсь такий, що хотів коровку купити, придивився до неї та й питає:

— Скілько коровка?

А той уже не дуже много просить, п’ятьсот корон.

— Як хочеш, на тобі триста корон.

Чоловік думає собі: «То мало, мало, але вже будуть гроші, вже є за що пить на вечір».

— Давайте, — каже.

І дав той триста корон.

А додому було так з двадцять кілометрів. Іде він, іде, такий голоден. Випив би, але ніде корчми не є. І зосталося йти вже так з п’ять кілометрів. Голоден, та вже було д’вечеру. Та й зайшов він до корчми. А гроші є! Сів, попив, попив. То в нього перше діло було — випити. Та закусив, та знову пив, та знову пив. Так що він гроші за коровку пропив. Лишилися всього якісь там кілька корон. І думає п’яниця собі: «Що зробити?» Ніде вже не міг щось купити дітям. Бо вже північ.

Іде він далі. Але вже п’яний. І світив місяць. А там був телефонний стовп, та й по землі лежала тінь від нього. Він бере перескакує через тоту тінь. Та й через другу тінь від стовпа перескакує, та й через третю. Перескакує й думає: «Що за буря була, що так на землю всі стовпи попадали.» Скаче та скаче, і так утомився, що ледве-ледве вже цапки не йде.

Прийшов додому та вже й зголоднів. Жінка пробудилася, пустила його та й каже:

— Там у горці їдло, та їдж.

Він не казав нич, бо знає, же гроші пропив, же корову продав, а нич не приніс. Почав глядати то їдло, а там були якісь помиї, а в тих помиях була тряпка. Вона казала, же там картопля була, а він картоплю не найшов, лем ту тряпку. І почав тото їсти в потемку. І з’їв тоту тряпку, і помиї поїв. Та й ліг спати. І журиться: що буде далі? Думає собі: «Возьму пилу і піду в город. В Ужгород.» Піде та там буде різати дрова. І заробить на кусок хліба. Жеби діти й жінка не знали, де він дів за корову гроші.

Жінка ще спить, а він пішов. Торбу через плечі й пішки пішов, у бочкорах, цундравий. Прийшов та й ходить по городі, та й ходить:

— Різати дрова не маєте? Не маєте?

Якісь там найшлися, що мало різав у них, та дали йому їсти. І так він ходив, ходив і ледве те заробив, що до вечора ситий був. Переспав десь у дроварні й на другий день знов ходить. І все він так ходить, ходить.

Але тримав він собі ще п’ять корон, думає, то на всякий випадок будуть, аби не вмер. Придержав п’ять корон. Та й надоїло йому так ходити й дрова різати, і думає він собі: «В нас є багатий єврей, такий, що має всього доста: і муки, і шаття — всього. Треба придумати, як би його обдурити. Пострашити його як-небудь. Але як? Убивати не мож. Треба якимось способом видурити в нього гроші.»

А єврей добре знав, же він п’яниця. Той все йому дрова різав за паленку. Ніколи за гроші, лем за паленку. Думає чоловік собі та ходить по городу, позирає. А то було якраз перед Николайом, перед празником, всякі іграшки продавалися, і була там маска — чорт язик вивалив, ех!

— Кілько за то? — звідає Іван.

— Коруна.

«Куплю я то, — подумав Іван, — і стану чортом. Піду до жида та настрашу його. Він мені дасть гроші.» Та й так він зробив, купив тоту маску. Пішов додому. Город був далеко, двадцять кілометрів пішки. Прийшов додому зась увечері. Вже випити не має за що, мусить тверезий бути.

А то було перед празниками жидівськими. Коли в них пріснока була й вони молилися за себе, то боялися, же прийде чорт, єдного жида з-межи них вихопить і понесе.

Іван про то чув і думає собі: «Я піду там, найду того жида, виведу його з божниці та його настрашу.» Прийшов додому, узяв стару гуню, начорнив її, одів ту маску, вивернув шапку, взяв желізні вила, сокиру — все-все. Намастився сажею, чадом і йде до божниці. А жиди цілий час молились.

Іван з вилами й сокирою приходить до божниці. Вони моляться та не позирають. Він приступає до них, у масці, начорнений. А в них закон — на молитві в руки нич не брати. Ніхто не спознає Івана, що він за єден. Він приступає до того жида й думає собі: «Я тобі дам!» Та їмив його за шиворот, вивів з тої божниці й веде. А жид стогне:

— Ней, ней.

Вивів він його вон та й веде, та й веде. А жид:

— Йойой-йойой, йойой!.. Пане чорте! Пане чорте! Йой!

А Іван веде його тихо, би по голосу його не спознав. Та так, би й сусіди не знали. Веде та мовчить. Завів його далеко, став з ним над великою прірвою й каже:

— Як будеш тому Іванови давати тото, що треба йому, то тобі лишу живот. А як не будеш, то тут тобі, — повідає, — і конець.

— Йой, буду-буду, йой, буду-буду! Все буду!..

— Ти знаєш, кому? Тому, що дрова ріже, що дітей має семеро. Ти, — питає, — не змилиш?

— Йой, буду-буду!

— Но добре, лишаю тя. Йди додому! Але то зроби завтра. Бо кедь ніт, то завтра ту зась будеш.

Та й жид насилу пішов додому. Прийшов та й стогне:

— Слухай, Сура, йой! Ти знаєш, що зо мною сталося цеї ночі? Мене, — каже, — хопило. Хопило та й повело ня, — плаче, — над прірву. Та й хотів мене там чорт затопити, забити, би мене не було. Але сказало, що ня пустить, як дам тому бідному чоловікови все, що йому треба. Та чи будем ми жити?

— Та чом не дати? Даме.

Та й думає собі він: «Ми даме. Ми багаті, ми досить маєме». А то багато треба було дати. Шаття дітям, бо всі цундраві були. Ні корови, нич не мали. А жид всього доста мав.

Іван прийшов додому, розібрався, вмився, ходить собі. А жид позирає, знає, що має з Іваном говорити. Став на гарадичі та й позирає. Вийшов Іван, пилка на плечі, сокира в руці. Йде дрова різати. І вже добре знає, же жид має його закликати. І йде попри жида своїм путьом.

— Іван, ходи сюди, — каже, — зайди до мене. Йой, так би-м хотів з тобою мало поговорити.

А перше він не хотів з Іваном говорити. І грошей не давав йому. Як різав йому дрова, то дав му децу паленки та й булочку. Та й з тим різав. А діти голодні були.

Но, іде Іван, близиться. Вибігла Сура.

— Ой, Іванко ту є! Ходи, Іванку, ходи сюди!

Налляли йому єдну децу, другу децу, булочку. Та й ще дещо йому подавали. А він позирає собі, позирає. О, добре діло! Уже він і п’яний, і ситий. Думає: «Що ще дасть? Ще дітям дасть!»

— Слухай, іди додому, скажи жоні, най вона скаже нам, які розміри шаття носить. А діти які маєш? Які для якої дитини топанки купити?

Відповідає Іван:

— Жона поміряє, які топанки.

Сюди-туди. Він там ще говорить, а вже п’яний. Добре йому є. Пішов Іван додому.

— Жоно, казав корчмар, би-сь прийшла там.

Прийшла вона, така цундрава, така нещасна, як буває п’яниці жінка. А жид їй:

— Ми хочеме убрати твої діти. Треба менше-більше попримірювати, яке на них шаття купувати.

Та й вже міряють. Тому хлопцеви костюм, тому костюм. На оборі міряють. А жона боїться:

— Я грошей не маю. Та за що це? Нащо мені?

— Ти не журися тим.

— Та в нас і не буде грошей. Ви знаєте, які мої заробітки.

— То нич. Ти не бійся за то.

А вона не знала нич о тім. До жидів:

— Ви знаєте, який у мене ґазда. П’яниця.

Вона не знала нич о тім секреті. А жиди надавали повно всякого полотна. На костюми, на все. Кажуть їй:

— Іди замовляй. Най пошиють, а ми заплатиме.

Набрала жона того всього, приоділа, приобула діти, все вони мають. Прийшла до жида подякувати. А жид на це:

— Скажи Іванови, най прийде сюди, щось будеме робити. Прийшла вона додому:

— Казав пан корчмар, би-сь прийшов там. Він прийшов та й звідає:

— Що ти хоч?

— Слухай, ти не маєш що їсти?

— Не маю.

— Чого ся не признавав, що не є що їсти? Знаєш що? Бери мішок муки білої. Та навариш дітям каші. Най їдять, — каже. — Та галушок навариш, пирогів.

А Іван жидови:

— Та я не маю грошей.

Вже він ніби одталанькується од того всього, нібито він нічого не знає. Та й узяв міх муки на плечі, такий, що ледве доніс його.

Сімдесятькілограмовий мішок білої муки. О, вже жона варить пироги, галушки — все. Вже зовсім інше діло. Іван уже як багатир їсть.

Добре Іванови. І все він так ходить, би його корчмар видів. Хотів, розумієте, жеби корчмар дав йому випити. Йде, а той кличе:

— Іване!

Ще він далеко, а жид:

— Ходи, ходи, Іване!

П’яниця уже знав, що як там зайде, то вип’є. А корчмар:

— Ах, ще єдну випий. Ще це випий. Та закушуй! Іван каже:

— Буду вам дрова різати.

— Не треба, Іванку, не треба різати.

То не треба, то не треба. А він пилку все носив з собою, Іван. Як хоче випити, іде з пилкою. А дров не хотів різати, бо він валюх був.

І так йому надавали жиди, що він уже на довгий час має шаття і все має. Та приходить другий рік. Знов празник жидівський підходить. І знов оформляється Іван таким способом. Так, жеби ніхто не знав то. Бере свою маску, намастився сажою, жеби ніхто його не познав. Був він, як привид який. І зась прийшов до божниці. Жиди молилися, і в них такий закон, що не сміють в час молитви нічого робити. Моляться й не обернуться. Він зайшов, спознав того жида по голосу та зась його забрав. Завів жида далеко і звідає його:

— Слухай, ти зробив тото, що обіцяв? Він ніби ще того не знав.

— Йой, зробив-им, зробив-им. Дав му шаття, дав муки, всього дав. Вже я забезпечив його.

Жид боїться. Каже Іван:

— Добре. Але знаєш, там малі діти не мають корови. Вони її роками не мали. А в тебе три корови. Би ти єдну корову їм красно оддав. Бо діти не мають молока.

— Буде, буде. Дам, дам, дам.

— Но то пускаю тебе. Іди додому. Повернувся він додому та й каже:

— Знов біда. До мене їмився чорт. Все від мене вимагає. Споминав за торішнє. Та добре, же я то все дав. А він мені каже, же треба буде ще коровку дати тому Іванови.

А вона каже:

— Та дві ще нам ся зостануть. Даме йому єдну корову. Най мають діти. Ми же робим, ми будеме мати.

Іде Іван рано, а жид каже:

— Ходи, Іване, туй.

Наливає йому децу — сто грам. Та закуску, та ще єдну децу. Та й каже йому:

— Слухай, Іване, ти не міг би корову тримати?

— Та не годен, бо то нема ні сіна, нічого.

— Я тобі допоможу. Я дам тобі корову й дам кормів. Дам тобі люцерни. Та мало собі наносиш від мене та й будеш коровку годувати.

— Йо-ой, то файне би діло було, але не знаю.

— Но, ходи та бери собі коровку. У мене три файні коровки. Бери, котру собі вибереш.

Дали йому корову жиди й веде він її додому. Привів, жінка подоїла, наварила галушок з молоком. Діти їдять. Всі вбрані й ситі. І обуті. Жінка парадна ходить. Вбрався й Іван. Жиди надавали йому костюмів.

І добре, є все то й є. Але другі євреї приходять і позирають на то діло. Позирають жиди та й не вірять, же то правдиве діло. Почали за слідкувати.

— Як тото з тим чортом було? То, — кажуть, — може бути правда. То, що було, то був привид. Або обдурив тя хтось.

А він зобрався та й третій раз іде до божниці ід’тому жидови. Він думав, що ніхто би його не втримав. Прийшов до божниці, а вони чепнули його за шиворот і заперли до ранку в клітку. Рано прийшла поліція, прийшли шандарі та забрали Івана. І де його діли, ніхто не знає. А жінці нич не зробили, бо вона нич не знала. Корову й все інше од неї не брали. Боялися жиди брати.

І чим Іван закінчив своє життя, то невідомо. А діти прогодувалися та виросли. І ще й нись живуть, як не померли.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області 31 березня 1991 року Скрип Михайло Федорович (1921 року народження)