П’ять сестер і пан
Українська народна казка Бойківщини
Були жінка з чоловіком. Мали п’ятеро дітей. Каже дідо до баби:
— Бабочко, я піду по ягоди. Назбирав трохи ягід, продамо та й хліба купимо.
— То йди. Бери п’ятеро дівчат та й іди, збирай.
Збирають вони, збирають. Уже коло полудня. Каже отець до дітей:
— Сідаймо та хоч трохи ягід з’їмо. Та й трохи відпочинемо.
Посідали вони та й дзьобають собі ягоди з кошичка. Колись-не-колись потягає вітер, потроху сильнішає він. А вни кажуть:
— И-и, тату, та ще трохи будемо збирати.
А як сильний вітер подув, з’явився коло них чоловік.
— Дядьку, ви би не наяли одну дочку? Я вам дам три мішки грошей.
Він каже:
— Як ви, пане, дасте мені грошей?
— Ніже ви прийдете додому, гроші в мішках будуть дома.
І віддав дідо найстаршу дочку тому панови. Прийшов домів з штирма дочками. Питається баба:
— Де ж ти одну дочку дів?
— Я наяв до пана. І маємо гроші.
Так, як пан йому обіцяв, так і було, три міхи лежали в хаті. Повбиралися вони всі, їсти накупили. Але даремні гроші скоро пішли.
А той привіз їхню дочку до себе і віддав їй дванадцять ключів від дванадцяти кімнат.
— До одинадцяти кімнат іди, а до дванадцятої би не заглядала.
І дав він їй клуб’ятко плести рукавиці. І пан пішов геть, а вона зосталася сама, і її заінтересувало, що там у дванадцятій кімнаті. І в інших кімнатах хотіла побувати. Взяла вона то клуб’ятко під паху і пішла по всіх кімнатах. У всіх кімнатах усяке було, а пішла до дванадцятої, а там людські голови і кров. Вона настрашилася і впустила клуб’я у кров.
Приїжджає пан додому.
— Чи почала ти дащо робити, чи виробила ти мені дащо?
І видить він, що вона в страху.
—…Ну, — каже, — ходила-сь у дванадцяту кімнату? Як ходила. То ходи й ще раз.
Та й пішла вона з ним туди, і відрубав їй пан голову, і лишився пан без дівки.
А тим часом гроші вже вийшли. І каже знов дідо:
— Ходім, дочки, збирати яфини.
І збирають вони тоти яфини. Вже назбирали трохи. Каже дідо:
— Ходім перекусимо. Хоть голод перервемо.
І знов повіяв вітер, і з’явився знов перед ними той самий пан.
— Газдо, ви вже яфини збираєте. Ваша дочка так добре живе у мого брата. Ви би її не спізнали. Може би ви і до мене наяли єдну дочку?
Він хотів узяти ще єдну дівку та й каже, що то був не він, а його брат.
— І я вам дам тілько грошей. Будете знов мати на якийсь час.
А дідо каже:
— Йой, я вже єдну дочку віддав, та й не знаю, де вона й що.
— Та вона живе собі добре. А ця ще ліпше буде жити.
А дівчина, найстарша з тих штирьох, каже:
— Я піду, тату. Та я й вам щось допоможу. Піду я, тату.
І той пан пішов з дівчиною додому. А дідо приходить додому хіба вже з трьома дівками. Жінка каже:
— Та вже-сь і другу десь наяв.
А пан привів дівку додому і каже до неї:
— Будеш рукавиці робити, їсти готовити — все, що треба.
І так само дав її ключі.
—…Іди до єдинадцяти кімнат, а до дванадцятої би ти не йшла.
Дав їй клубочок.
—…Будеш робити мені рукавиці.
І не послухала вона, поінтересувалася тою дванадцятою кімнатою. Як зайшла, побачила й вона таке — людські голови. І пізнала вона свої сестри одяг. Настрашилася, і їй клубочок випав з-під пахи. І вна зажурилася, що й з нею таке буде.
Приходить додому пан.
— Чи виробила ти мені рукавиці? Ану покажи.
Що буде показувати, як воно в крови?
— Не послухала-сь ня, ходила-сь ся дивити. То ходи й ще раз.
І вона пішла, і відрубав він її голову.
Як бідний чоловік, то бідний все. Та й знов нема в діда й баби грошей. Та й знов дідо каже до баби:
— Вже гроші виходять. Піду з доньцями по гриби. Назбираємо грибів.
Пішов вітець з дівками. Десь найшли голубінку, десь гриба та й трохи назбирали. Назбирали та й ідуть додому. І знов наперед них зробився чоловік. Вже вітер не дув, а зробився чоловік перед ними.
— Дядьку, куди ви з вашими доньцями ходили?
— Та, пане, ходив-им по які голубінки, по гриби.
— Е, — каже. — ви ходите, збираєте ті гриби. Та й найміть до мене єдну дівчину.
Каже господар:
— Та добре. А скільки ж ви дасте?
— Штири міхи грошей.
Забрав пан дочку, а дідо пішов додому. Приходи, а жінка питається:
— А де ж дочка?
— Та наяв до пана.
А штири міхи грошей уже в хаті є.
Приводить пан дівку додому, віддає їй ключі і говорить:
— Іди до єдинадцяти кімнат, а до дванадцятої би ти не дивилася. На тобі клубочок, роби рукавиці.
І пішов пан геть. А вона пішла дивитися по кімнатах. Обійшла всі кімнати та зайшла й до дванадцятої. І спізнала своїх сестер одяг. Та й голови спізнала. Настрашилася, та й їй клубочок упав у кров. Вона підняла, напудилася та й думає, що то буде.
Приходить пан додому і питається:
— Чи зробила ти мені рукавиці?
А він уже видить по ній, що вона ходила в ту кімнату, та й каже:
— Ходила ти там, до дванадцятої. Не послухалася мене, то ходи ще раз.
Та й пішла з ним, і пан відрубав їй голову.
А дідови гроші вийшли знов. Та й каже дідо:
— Ходім по чорниці.
І пішов він з двома дочками по чорниці. Збирають вони, збирають. Поназбирували, каже тато до дочок:
— Та сядьте трохи відпочити.
Сіли вони відпочивати, і приходить ід’ним пан.
— Дядьку, що ви тут робите?
— Ой, пане, збираю чорниці.
— Та нащо вам тих чорниць збирати? Та найміть дочку до мене. Та я вам дам штири міхи грошей.
А дідо каже:
— Та най буде.
Пан дочку забрав. А дідо пішов додому з єдною дочкою. Та й плаче та дочка. Приходить дідо з дочкою домів, баба питає:
— Де дочка?
— Наяв до пана.
— Ти наші дочки наїмаєш, наїмаєш і не знаєш, де.
— Та дочки добре живуть.
— Та відки ти знаєш, що дочки файно живуть, як ти там не був? Тепер одна дочка лишилася. Що ж ми будемо, діду, робити?
— Маємо гроші та й жиємо трохи.
Пожили вони трохи. Вже ся трохи спромогли, бо єдна дочка, харчів мало треба.
А пан дочку привів домів. Вже четверту. І віддав їй ключі, клубочок.
— Роби мені, рукавиці. До єдинадцяти кімнат би-сь заходила, а до дванадцяти би-сь ся не дивила.
Він пішов геть, а її заінтересувало. Вна клубочок під паху та й пішла дивитися. І зайшла й до дванадцятої кімнати. І спізнала голови всіх своїх сестер. І настрашилася, і їй клубочок випав у кров.
Приходить додому пан і питає:
— Чи виробила ти мені рукавиці?
Вна нічого не каже:
— Не послухала мене, пішла там. То ходи ще раз.
Завів він її в ту кімнату і відрубав голову.
А дядькови через якийсь час гроші вийшли. Та й знов кличе збирати ягоди. Тоту єдну дочку кличе. А жінка каже:
— То ще й тоту ти продаш? Ти вже й без неї прийдеш.
Збирають вони ягоди, збирають. Назбирали трохи, сіли відпочивати. І прийшов від’ним пан. Та й питає:
— Дядьку, що ви робите? Ви, дядьку, ходите, мучитеся. Та краще найміть тоту дівку. Її сестри вже заміж повиходили. Найміть її до мене.
А дід не спізнає, що то той самий.
—…Та я вам дам п’ять міхів грошей.
Дівка погодилася та й пішла з паном. А дідо сам пішов додому. Приходить, а жона питається:
— Та ти й ту наяв?
А дідо нич не каже. Гроші є, то добре.
А пан привів дівку додому і дав їй дванадцять ключів від дванадцяти кімнат.
— До єдинадцяти кімнат би-сь ішла, до дванадцятої ні. І на тобі, — каже, — клубочок, ключі, звариш ми їсти і будеш робити рукавиці.
І пан пішов геть. А вна зварила їсти, зачала робити рукавиці. А тоді псоатвила клубочок під подушку, ключі в руку й пішла дивитися по кімнатах. Пішла й до дванадцятої. І тож спізнала голови своїх сестер. Пішла пороззиралася, подивилася, найшла собі сцілющу й живущу воду.
Але то не так скоро робиться, як говориться.
Приходить додому пан. А вона сидить собі, така весела, і робить рукавицю. Пан питає:
— Чи ходила до дванадцятої кімнати?
— Ні, мене то не інтересує.
Так пан її любить, так тішиться нею. Пан нею задоволений.
Пройшов якийсь час, і говорить вона до пана:
— Дорогий пане! Я би хотіла вислати посилку до свої мами.
А він говорить:
— Не посилку, великий ящик їм вишли. Мої браття віднесуть аж на подвір’я.
Пішла вона, взяла сцілющу й живущу воду. Взяла голови двох сестер, змочила сцілющою водою, єдну голову притулила до тулуба, другу притулила. І вони сцілилися. Змочила живущою водою, і вони ожили. І кажуть вони:
— Сестричко наша, як ми файно спали.
— О, спали ви.
Уже дві сестри живі. Зладили ящик порядний, дала вона сестрам усякого добра, позалазили вони в ящик, наказала вона їм, би тихо були, поки вона не зробить зі всім порядок. Би їх мати поховала десь до комори. Його браття прийшли, взяли ящик на фіру і повезли до її батька.
Принесли той ящик на обору і кажуть:
— Дядьку, ми вам велику посилку привезли.
Та й поїхали вони геть. Тато розбив ящик, а там дві дівки. Повилазили вони та й кажуть:
— Тату, сховайте нас геть.
За якийсь ас дівка знов просить пана:
— Може, мій тато вже то скільтував. Може, ще ящик вислати?
А він каже:
— Висилай, най старі живуть. Най собі їдять.
І знов зробила вона таке смае. Змочила сцілющою водою дві сестрички і вони сцілилися. Змочила водою живущою, і вони ожили. Збила ящик великий, надавала сестрам всякого добра. Запакувала їх, наказала, щоб сиділи тихо. Привезли і говорять:
— Ми вам привезли всякого добра. Їжте, пийте. Ваша дівка передала.
Та й поїхала вони. Отець розбиває той ящик, а в нім всяке добро є і ці дві дівки. Втішилися отець і мати і сховали їх в комору. І вже їх там штири є.
Провелося пару років. Не так скоро, як ми говоримо, то йшло. І вна його знов просить:
— Може, мати з вітцем уже то з’їли, може би я знов їм ящик зладила?
— Злади. Браття відвезуть.
Каже вона до нього:
— Але як приїдуть за тим ящиком, би вони нич не говорили, би мене не будили, бо я буду трохи спати.
— Добре.
Приготовила вона собі гарний ящик, напхала в той ящик, що її душа багла, замісила байду тіста, підмалювала, красно вбрала і поклала під перину. А сама залізла в ящик, закрилася файно зсередини, защіпнулася на защіпки. Приходять його браття, ящик на фіру і поїхали до її вітця. Їдуть собі і так говорять:
— Не шкодує вона нашого добра.
— А, най собі ладує. Добре, що вона файна з нами.
Привезли ящик на оборогу до батьків і поїхали. А вна сама розкриває ящик і вилазить з ящика.
А ті приїхали додому. Пан каже:
— Вже би їй пора вставати.
Він до постелі будити її, а її нема. І він порозстрілював усіх єдинадцять своїх братів і сам себе забив.
А дід з бабою та їхні дочки жиють по неюній день.