П’ять сестер і пан
Українська народна казка Бойківщини

Були жінка з чоловіком. Мали п’ятеро дітей. Каже дідо до баби:

— Бабочко, я піду по ягоди. Назбирав трохи ягід, продамо та й хліба купимо.

— То йди. Бери п’ятеро дівчат та й іди, збирай.

Збирають вони, збирають. Уже коло полудня. Каже отець до дітей:

— Сідаймо та хоч трохи ягід з’їмо. Та й трохи відпочинемо.

Посідали вони та й дзьобають собі ягоди з кошичка. Колись-не-колись потягає вітер, потроху сильнішає він. А вни кажуть:

— И-и, тату, та ще трохи будемо збирати.

А як сильний вітер подув, з’явився коло них чоловік.

— Дядьку, ви би не наяли одну дочку? Я вам дам три мішки грошей.

Він каже:

— Як ви, пане, дасте мені грошей?

— Ніже ви прийдете додому, гроші в мішках будуть дома.

І віддав дідо найстаршу дочку тому панови. Прийшов домів з штирма дочками. Питається баба:

— Де ж ти одну дочку дів?

— Я наяв до пана. І маємо гроші.

Так, як пан йому обіцяв, так і було, три міхи лежали в хаті. Повбиралися вони всі, їсти накупили. Але даремні гроші скоро пішли.

А той привіз їхню дочку до себе і віддав їй дванадцять ключів від дванадцяти кімнат.

— До одинадцяти кімнат іди, а до дванадцятої би не заглядала.

І дав він їй клуб’ятко плести рукавиці. І пан пішов геть, а вона зосталася сама, і її заінтересувало, що там у дванадцятій кімнаті. І в інших кімнатах хотіла побувати. Взяла вона то клуб’ятко під паху і пішла по всіх кімнатах. У всіх кімнатах усяке було, а пішла до дванадцятої, а там людські голови і кров. Вона настрашилася і впустила клуб’я у кров.

Приїжджає пан додому.

— Чи почала ти дащо робити, чи виробила ти мені дащо?

І видить він, що вона в страху.

—…Ну, — каже, — ходила-сь у дванадцяту кімнату? Як ходила. То ходи й ще раз.

Та й пішла вона з ним туди, і відрубав їй пан голову, і лишився пан без дівки.

А тим часом гроші вже вийшли. І каже знов дідо:

— Ходім, дочки, збирати яфини.

І збирають вони тоти яфини. Вже назбирали трохи. Каже дідо:

— Ходім перекусимо. Хоть голод перервемо.

І знов повіяв вітер, і з’явився знов перед ними той самий пан.

— Газдо, ви вже яфини збираєте. Ваша дочка так добре живе у мого брата. Ви би її не спізнали. Може би ви і до мене наяли єдну дочку?

Він хотів узяти ще єдну дівку та й каже, що то був не він, а його брат.

— І я вам дам тілько грошей. Будете знов мати на якийсь час.

А дідо каже:

— Йой, я вже єдну дочку віддав, та й не знаю, де вона й що.

— Та вона живе собі добре. А ця ще ліпше буде жити.

А дівчина, найстарша з тих штирьох, каже:

— Я піду, тату. Та я й вам щось допоможу. Піду я, тату.

І той пан пішов з дівчиною додому. А дідо приходить додому хіба вже з трьома дівками. Жінка каже:

— Та вже-сь і другу десь наяв.

А пан привів дівку додому і каже до неї:

— Будеш рукавиці робити, їсти готовити — все, що треба.

І так само дав її ключі.

—…Іди до єдинадцяти кімнат, а до дванадцятої би ти не йшла.

Дав їй клубочок.

—…Будеш робити мені рукавиці.

І не послухала вона, поінтересувалася тою дванадцятою кімнатою. Як зайшла, побачила й вона таке — людські голови. І пізнала вона свої сестри одяг. Настрашилася, і їй клубочок випав з-під пахи. І вна зажурилася, що й з нею таке буде.

Приходить додому пан.

— Чи виробила ти мені рукавиці? Ану покажи.

Що буде показувати, як воно в крови?

— Не послухала-сь ня, ходила-сь ся дивити. То ходи й ще раз.

І вона пішла, і відрубав він її голову.

Як бідний чоловік, то бідний все. Та й знов нема в діда й баби грошей. Та й знов дідо каже до баби:

— Вже гроші виходять. Піду з доньцями по гриби. Назбираємо грибів.

Пішов вітець з дівками. Десь найшли голубінку, десь гриба та й трохи назбирали. Назбирали та й ідуть додому. І знов наперед них зробився чоловік. Вже вітер не дув, а зробився чоловік перед ними.

— Дядьку, куди ви з вашими доньцями ходили?

— Та, пане, ходив-им по які голубінки, по гриби.

— Е, — каже. — ви ходите, збираєте ті гриби. Та й найміть до мене єдну дівчину.

Каже господар:

— Та добре. А скільки ж ви дасте?

— Штири міхи грошей.

Забрав пан дочку, а дідо пішов додому. Приходи, а жінка питається:

— А де ж дочка?

— Та наяв до пана.

А штири міхи грошей уже в хаті є.

Приводить пан дівку додому, віддає їй ключі і говорить:

— Іди до єдинадцяти кімнат, а до дванадцятої би ти не дивилася. На тобі клубочок, роби рукавиці.

І пішов пан геть. А вона пішла дивитися по кімнатах. Обійшла всі кімнати та зайшла й до дванадцятої. І спізнала своїх сестер одяг. Та й голови спізнала. Настрашилася, та й їй клубочок упав у кров. Вона підняла, напудилася та й думає, що то буде.

Приходить пан додому і питається:

— Чи зробила ти мені рукавиці?

А він уже видить по ній, що вона ходила в ту кімнату, та й каже:

— Ходила ти там, до дванадцятої. Не послухалася мене, то ходи ще раз.

Та й пішла з ним, і пан відрубав їй голову.

А дідови гроші вийшли знов. Та й каже дідо:

— Ходім по чорниці.

І пішов він з двома дочками по чорниці. Збирають вони, збирають. Поназбирували, каже тато до дочок:

— Та сядьте трохи відпочити.

Сіли вони відпочивати, і приходить ід’ним пан.

— Дядьку, що ви тут робите?

— Ой, пане, збираю чорниці.

— Та нащо вам тих чорниць збирати? Та найміть дочку до мене. Та я вам дам штири міхи грошей.

А дідо каже:

— Та най буде.

Пан дочку забрав. А дідо пішов додому з єдною дочкою. Та й плаче та дочка. Приходить дідо з дочкою домів, баба питає:

— Де дочка?

— Наяв до пана.

— Ти наші дочки наїмаєш, наїмаєш і не знаєш, де.

— Та дочки добре живуть.

— Та відки ти знаєш, що дочки файно живуть, як ти там не був? Тепер одна дочка лишилася. Що ж ми будемо, діду, робити?

— Маємо гроші та й жиємо трохи.

Пожили вони трохи. Вже ся трохи спромогли, бо єдна дочка, харчів мало треба.

А пан дочку привів домів. Вже четверту. І віддав їй ключі, клубочок.

— Роби мені, рукавиці. До єдинадцяти кімнат би-сь заходила, а до дванадцяти би-сь ся не дивила.

Він пішов геть, а її заінтересувало. Вна клубочок під паху та й пішла дивитися. І зайшла й до дванадцятої кімнати. І спізнала голови всіх своїх сестер. І настрашилася, і їй клубочок випав у кров.

Приходить додому пан і питає:

— Чи виробила ти мені рукавиці?

Вна нічого не каже:

— Не послухала мене, пішла там. То ходи ще раз.

Завів він її в ту кімнату і відрубав голову.

А дядькови через якийсь час гроші вийшли. Та й знов кличе збирати ягоди. Тоту єдну дочку кличе. А жінка каже:

— То ще й тоту ти продаш? Ти вже й без неї прийдеш.

Збирають вони ягоди, збирають. Назбирали трохи, сіли відпочивати. І прийшов від’ним пан. Та й питає:

— Дядьку, що ви робите? Ви, дядьку, ходите, мучитеся. Та краще найміть тоту дівку. Її сестри вже заміж повиходили. Найміть її до мене.

А дід не спізнає, що то той самий.

—…Та я вам дам п’ять міхів грошей.

Дівка погодилася та й пішла з паном. А дідо сам пішов додому. Приходить, а жона питається:

— Та ти й ту наяв?

А дідо нич не каже. Гроші є, то добре.

А пан привів дівку додому і дав їй дванадцять ключів від дванадцяти кімнат.

— До єдинадцяти кімнат би-сь ішла, до дванадцятої ні. І на тобі, — каже, — клубочок, ключі, звариш ми їсти і будеш робити рукавиці.

І пан пішов геть. А вна зварила їсти, зачала робити рукавиці. А тоді псоатвила клубочок під подушку, ключі в руку й пішла дивитися по кімнатах. Пішла й до дванадцятої. І тож спізнала голови своїх сестер. Пішла пороззиралася, подивилася, найшла собі сцілющу й живущу воду.

Але то не так скоро робиться, як говориться.

Приходить додому пан. А вона сидить собі, така весела, і робить рукавицю. Пан питає:

— Чи ходила до дванадцятої кімнати?

— Ні, мене то не інтересує.

Так пан її любить, так тішиться нею. Пан нею задоволений.

Пройшов якийсь час, і говорить вона до пана:

— Дорогий пане! Я би хотіла вислати посилку до свої мами.

А він говорить:

— Не посилку, великий ящик їм вишли. Мої браття віднесуть аж на подвір’я.

Пішла вона, взяла сцілющу й живущу воду. Взяла голови двох сестер, змочила сцілющою водою, єдну голову притулила до тулуба, другу притулила. І вони сцілилися. Змочила живущою водою, і вони ожили. І кажуть вони:

— Сестричко наша, як ми файно спали.

— О, спали ви.

Уже дві сестри живі. Зладили ящик порядний, дала вона сестрам усякого добра, позалазили вони в ящик, наказала вона їм, би тихо були, поки вона не зробить зі всім порядок. Би їх мати поховала десь до комори. Його браття прийшли, взяли ящик на фіру і повезли до її батька.

Принесли той ящик на обору і кажуть:

— Дядьку, ми вам велику посилку привезли.

Та й поїхали вони геть. Тато розбив ящик, а там дві дівки. Повилазили вони та й кажуть:

— Тату, сховайте нас геть.

За якийсь ас дівка знов просить пана:

— Може, мій тато вже то скільтував. Може, ще ящик вислати?

А він каже:

— Висилай, най старі живуть. Най собі їдять.

І знов зробила вона таке смае. Змочила сцілющою водою дві сестрички і вони сцілилися. Змочила водою живущою, і вони ожили. Збила ящик великий, надавала сестрам всякого добра. Запакувала їх, наказала, щоб сиділи тихо. Привезли і говорять:

— Ми вам привезли всякого добра. Їжте, пийте. Ваша дівка передала.

Та й поїхала вони. Отець розбиває той ящик, а в нім всяке добро є і ці дві дівки. Втішилися отець і мати і сховали їх в комору. І вже їх там штири є.

Провелося пару років. Не так скоро, як ми говоримо, то йшло. І вна його знов просить:

— Може, мати з вітцем уже то з’їли, може би я знов їм ящик зладила?

— Злади. Браття відвезуть.

Каже вона до нього:

— Але як приїдуть за тим ящиком, би вони нич не говорили, би мене не будили, бо я буду трохи спати.

— Добре.

Приготовила вона собі гарний ящик, напхала в той ящик, що її душа багла, замісила байду тіста, підмалювала, красно вбрала і поклала під перину. А сама залізла в ящик, закрилася файно зсередини, защіпнулася на защіпки. Приходять його браття, ящик на фіру і поїхали до її вітця. Їдуть собі і так говорять:

— Не шкодує вона нашого добра.

— А, най собі ладує. Добре, що вона файна з нами.

Привезли ящик на оборогу до батьків і поїхали. А вна сама розкриває ящик і вилазить з ящика.

А ті приїхали додому. Пан каже:

— Вже би їй пора вставати.

Він до постелі будити її, а її нема. І він порозстрілював усіх єдинадцять своїх братів і сам себе забив.

А дід з бабою та їхні дочки жиють по неюній день.