Роби добре
Українська народна казка Гуцульщини

Були собі тато й син. Тато був добрий господар. Син був працьовитий, тільки дуже простий. Працювали вони на полі. Батько вже постарів, заслаб і хоче помирати. Покликав він сина і каже:

— Сину, я помираю, а ти роби так, щоб було добре.

— Як робити? — спитав син, а батько вже не відповів, помер. Зійшлися сусіди, похоронили батька та й розійшлися. А син обійшов худобу та й думає: «Як же це так робити, щоб було добре?» Не знає він, що робити. Сидить та й плаче.

А це було навесні. Минув тиждень. Він усе подоїдав, що лишилося від обіду за батька, і нічого не придумав, як робити, щоби було добре. Бачить він під вечір, став подорожній чоловік у нього під ворітьми. Той чоловік їхав у міни, наміняв збіжжя за цебри та інші гуцульські вироби. Та й питає той чоловік:

— Хто тут ґазда?

А хлопець заплакав та й каже:

— Нема ґазди, тільки я. Тато помер.

— Як тато помер, так тепер ти ґазда. Прийми переночувати.

— Вам буде сумно, бо я плачу.

— А ти прийми мене. Ми будем щось говорити та й плакати не меш.

— Добре, — сказав хлопець і приймив подорожнього. Ввійшов подорожній до хати та й питає:

— Що будем їсти? Що ти їш, хлопче?

— Нічого не їм.

— Ну то вари їсти.

Зварив хлопець вечерю, та стільки наварив, що лишилося й на снідання. Каже подорожній:

— Сідаймо вечеряти.

Поговорили вони, і хлопцеви стало ліпше, веселіше. Вийшов він надвір і мимоволі крикнув:

— Боже, як мені добре!

І подумав він: «Чому мені так добре? Тому, що я повечеряв з подорожнім чоловіком».

Полягали вони спати, виспалися. Досвіта встає той чоловік, будить хлопця:

— Вставай. Годуй коні, бо весна. Готуй снідання. Мені в дорогу, а тобі в поле.

Поснідали вони, чоловік поїхав у дорогу, а хлопець у поле. До післяобіду орав, а перед вечером приїхав додому, обійшов худобу, зварив вечерю. Визирає подорожнього — нема. Побачив сусіда і кличе до себе:

— Ходи до мене на вечерю.

Повечеряли, поговорили, і він ляг спати, а сусід пішов.

Другої днини хлопець знов поснідав і пішов у поле. І від того часу він узяв собі звичай — не вечеряти самому, а кликати когось до себе. Покличе когось, повечеряє з ним і зоставить їжі на снідання. І він зрозумів, що виконує татів заповіт: «Роби, щоби було добре».

Так минули літо, зима та й друге літо. Хлопець їде по снопи в поле, а хитра дівка несе грушки продавати. Та й кричить:

— Підвези, хлопче!

Підвіз він її. Питає вона його:

— Чого ти сам бідуєш? Чого не женишся?

— Бо мені й так добре. Каже вона:

— Візьми мене, то буде нам обом ліпше. Буде нас двоє. А він каже:

— Не можу тебе взяти, бо я маю батьків заповіт щовечера когось нагодувати, а ти будеш мені перешкоджати.

Подумала вона та й каже:

— Не буду перешкоджати. А ти таки мене бери. Прив’язалася вона до него. Договорилися вони, і вженився він.

На другий вечір після весілля покликав він сусіда. Повечеряли вони. А на третій вечір вона покликала сусіду. Повечеряли. На ранок чоловік поїхав у поле, а вона з сусідкою говорить.

— Біда, не лишає чоловік свого звичаю. Сусідка каже:

— Почекай ще трохи. Ми щось придумаємо.

І порадилися вони, що сусідка довідається, коли у млині буде великий завіз. То жінка пішле чоловіка після полудня у млин. А він запізниться. І не буде нікого кликати на вечерю.

Поїхав він у млин. І сидів там допізна. Хотів уже вертати додому, аж тут один багач, що привіз багато млива, не прийшов молоти. І мельник каже:

— Засипай своє.

Змолов він пізно ввечір і їде додому. У селі ніде нема світла. Зажурився він, що не найде нікого на вечерю. А жив він коло церкви. Доїхав до воріт, дивиться, на цвинтарі сидить на гробі чоловік у білому одязі. Іде він до того чоловіка і просить його на вечерю.

— Чоловіче, послухай мене, іди зо мною на вечерю. Допоможи мені не скасувати доброго звичаю.

А чоловік у білому сказав:

— Я тебе послухаю, повечеряю з тобою, але після вечері ти повинен послухати мене і видіти мій добрий звичай.

Чоловік відкрив ворота, заїхав передь хати, гримить у вікно, будить жінку. Жінка встає й каже:

— Добре, що пізно. Аж тепер ти не найдеш нікого на вечерю. (Вона була дуже скупа.) Підійшла до вікна, побачила чоловіка в білому та й каже:

— Ба якого дідька привів?

І так голосно це крикнула, що вони оба вчули. Чоловікови стало дуже гірко. А ще гірше було, що чув і той чоловік. Але оба мовчали.

Увійшли до хати, жінка поклала на стіл вечерю. Їдять оба і мовчать. Повечеряли, і чоловік у білому каже:

— Я тебе послухав, тепер послухай ти мене, ходи зо мною. І пішли оба на цвинтар.

А в їх селі був дуже старенький піп, і коли йому минуло дев’ятдесят і п’ять років, він щоночі йшов у церкву і опівночі правив собі смертну панахиду. Прийшли вони з чоловіком у білому на ту північну панахиду. А коли піп відправив, сказав йому чоловік у білому:

— Запишіть у метрику рік, день і годину, в котру цей чоловік пішов дивитися, де добре.

І не відступив він від попа, поки піп не записав це в метрику.

Виходять вони з церкви, аж тут відкрилася друга брама. Вони ідуть, а по обох боках стоять столи із такими добрими стравами, з колачами. А за столами сидять люди. Колачі дуже файно загнічені, страви дуже смачні, запашні, дуже ясне світло, і одежа на людях ясно сіяє. Ідуть вони оба та й ідуть. А тут відкривається перед ними ще одна брама. Знов стоять столи по обох боках, сидять люди за столами. Тільки колачі не загнічені, страви не запашні і одяг на людях мутний.

Вони оба мовчать і йдуть далі. Відкривається ще одна брама і йдуть вони в ту браму. А там темно і нічого нема. Тільки в однім куті присилена сучка. Її очі та зуби блищать. Худа дуже, гавкає і дере землю під собою. До колін уже вдряпалася, гребучи землю. Тоді чоловік, що робив, аби було добре, питає чоловіка в білому, що це все значить. Що то за люди в такій ясности і в такім добрі?

— Це все чесні люди, такі, що по щирости за живота свого давали.

— А що то за другі люди, що сидять за другою брамою у всім мутнім?

— Це всі ті люди, котрі про людське око давали, а не по щирости.

— А що то за трета брама і що то за сучка там у куті?

— То, — каже, — твоя жінка. Чоловік плеснув у долоні й крикнув:

— Як моя жінка! Моя жінка дома! А той йому каже:

— Уже триста рік минуло, як ти пішов з дому. Твої жінки вже немає. Вона вже перетворилася в сучку, гавкає і гребе під собою землю. А тепер іди між ті люди, що їм добре, і жий поміж ними.

А він знов крикнув:

— Неправда, моя жінка дома! Я хочу додому! Там моя жінка! А чоловік у білому каже:

— Нема вже твого дому. Триста рік, як ти був удома. А як мені не віриш, то он пищить золота пташка. Спіймай її, і ти перевіриш.

Він раз рукою замахнув, а пташка спищала і спурхнула, і він її не злапав. А коли він ловив ту пташку, присилена сучка дуже жалібно вила. Замахнувся він другий раз рукою і знов не спіймав пташку. А сучка ще жалібніше виє. Замахнувся третій раз — упіймав пташку.

В руках йому блиснуло, і він став на тому місці біля церковних воріт, звідки пішов. Стоїть він, дивиться, ідуть люди. І він їх не знає. А церква стара-стара, почорніла. Хати його нема. Не знав він, що робити, пішов до церкви. Там править відправу молодий піп. Зачекав чоловік, поки скінчилася відправа, підійшов до попа й питає:

— Яке це село?

Піп назвав його село. Питає він, де дівся старенький піп. Молодий піп відповів, що не знає такого. Чоловік сказав, що сеї ночі він пішов дивитися, де добре. І розказав він попови, котрого це було дня, котрого року. Піп зрозумів, що це було триста років тому. Пішов до метрики і знайшов, що триста років тому тут був старенький піп. Він ще жив після того чотири роки і на сотому році життя помер. А доброти і правди цей чоловік ходив шукати триста років тому.

І чоловік пішов по світі. Він сказав:

— Я тепер буду ходити там, де мене схочуть приймити на ніч, де хочуть добро робити. І буду ходити, поки будуть мене ноги носити.