Розум чи щастя
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Були собі на білому світі розум та щастя та якось засперечались. Розум каже, що він потрібніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись.

Щастя ображене пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові у голову вліз.

От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув той тямовитий учень у шевцях з тиждень, уже всьому й навчився.

— Оддайте, — каже, — тату, ще чомусь навчуся.

Віддав його батько у кравці, він і там побув тиждень, уже вмів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще й годинники лагодить. Він і того скоро навчився.

А майстер-хазяїн одного разу наказує хлопцю, щоб він зробив стільки там годинників, а як буде вільний час, то хай аби чим займеться. Хлопець як заходився, поробив усе, ще й собі зробив диковинку. Вигадав такий годинник, що у двадцять років тільки раз і заводиться. Сам завів його, і ключик туди усередину сховав і зачинив там.

Приїхав хазяїн — усе пороблено. Він забрав усі ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і учня з собою взяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав, а хлопець свого дивного годинника продав самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годинник, як вийшло йому двадцять років, зупинився і не йде.

Зразу ж послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять років пустив. Цар полюбив розумника.

— Живи, — каже, — у мене.

Дав йому горницю і прислугу. Все дозволяв. Заказав тільки одне:

— Усюди ходи, а он у ту комірчину не заглядай.

А там за стіною була замурована царівна. То її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірчину та й балакає до неї крізь стіну. Як вона озветься, то за того їй і йти.

От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей кати стояли, що всім, хто виходив, голову рубали та на палю застромляли. Так ото цар шкодував майстра та й заказав туди ходити.

А той ходив, ходив. «Дай, — думає, — зайду». Увійшов у ту комірчину, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить. Він і говорить до свічки:

— Здорова була, свічко!

— Здоров, майстре! — сам собі і одказує.

А царівна почула та за стіною:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так. А от як нас було троє: один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як царівна скаже хоч слово, зараз воно на табличці саме і запишеться.

От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.

— Давай, — кажуть, — його знищимо.

Тільки він за двері, а вони хапають та голову тягнуть рубати. А розум бачить, що смерть йому та як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Помирились розум і щастя.

Тут і цар нагодився та дав наказ весілля гуляти. Став тоді майстер цареві за зятя. І був він розумний і щасливий. І жив довго-довго, поки й вік був.