Рукавички з блохи
Українська народна казка Буковини

Була в царя дочка. Вигодувала вона блоху, вбила її, а з шкіри рукавиці зшила. І розпублікувала: «Хто відгадає, з чого зшиті рукавиці, за того й піду». І котрий приходи її сватати, вона лиш питає:

— З чого рукавиці?

Не вгадав — прогнала. Так ба їден прийде — прожене, ба другий прийде — прожене.

А сусідський цар дуже хотів її взяти, бо вона дуже гарна була. Але боявся пострашитися, бо як прожене — то другий раз уже не підеш до неї. Тоді зробився він прошаком, узяв у руки бука, на плечі бесаги і пішов у її державу просити, як старці прося. Ходив він тим городом, просив, і нарешті захопила його ніч. Треба десь переночувати. Він іде на кінець города. Там була старенька хатина. Жив у ній їден старий швець. Проситься прошак у него переночувати. Той його приймив. Сіли вечеряти і починають говорити.

— Як там у вас діла? — питає дід. Він розказав та й питає діда:

— А які у вас новини?

— А в нас такі новини. Царська дочка вигодувала блоху та вбила її. А я видубив з неї шкіру та вшив рукавиці. А тепер вона прогони царів, бо не можуть сказати, з чого рукавиці.

Як почув він це, то ляг спати і спати не годен. Пішов би зразу до неї, коли ніч. Дочекав він до дня і йде прямо до неї. Вона сидить на балконі, а він іде. Бесаги через плечі, бук у руці. Вона побачила його з балкона та й руки вдолину.

— З чого рукавиці? Вгадай. А він каже:

— Почекай, неборе, то не так ся вгадує. Треба помацати, понюхати, а тоді вгадувати.

Приходи він до неї — та за ті рукавиці. Мацає їх пальцями, а потому бере і нюхає. Та й каже до неї:

— Бодай ви здоровенькі були. Вигодували блошку, та вбили, та вшили з неї рукавички.

Як він угадав, вона від него давай тікати. А старий цар каже:

— Е, нє-нє. Що собі хотіла, то найшла.

Бо цар не хотів бути брехуном. Публікував, а тепер не дати. І брехуном бути стидно, і стидно за старця дочку дати. Каже цар до него:

— Я даю тобі половину держави і вберу тебе. І будеш з моєю дочкою жити.

А він каже:

— Нє.

— А що?

— А то! Дід мій був прошаком, тато прошаком і я прошак. А ти, гай, збирайся та йди, — сказав він до царівни, забрав її та й веде.

Батько каже:

— Що хтіла, те найшла. Іди з ним. Ідіть і не признавайтеся до мене, що ти моя дочка, а ти — мій зять.

Приходя вони конець села в його державі. Там була якась маленька пуста хатина. Він каже:

— Отут будем жити. Ти, неборе, бери та пряди в село, а я буду просити та й якось будемо жити.

Пряде вона, пряде та не вміє. (І зараз дайте котрій прясти — не кожна вміє.) Приходи він додому та й каже:

— Так, неборе, ти мало запряла, а я мало запросив. Вари якусь бевку.

Зварила, попоїли, і каже він:

— Не вмієш ти прясти, не можеш заробляти. Я тобі дам іншу роботу.

Пішов він до гончарів, накупив горшків, і почала вона продавати на базарі горшки. А він тоді що? Напросив хлопців-босяків і каже їм:

— Щоб ви в неї ні їдного горшка не купили і всі побили.

Ті хлопці так і зробили. Приходя вони до неї, їден бере горнець та й питає:

— Скілко цей горнець?

Вона сказала ціну. А той каже:

— Чого так дорого?

Та як утяв тим горнцем, то ще три побив. Вони ж нічого не боялися, бо знали, що царський син приказав. Приходи вона додому плачучи. А чоловік уже дома. Та й каже:

— Не вмієш, неборе, і це робити. Ну, що тобі казати? Дам тобі ще їдну роботу. Я тебе покладу у буфеті торгувати.

Накупив він горівки й вина і сказав тим хлопцям:

— Зайдіть, випийте, а решту побийте.

Так хлопці й зробили. Приходи вона додому знов плачучи. Каже він:

— Неборе, не вмієш ти й це робити, підеш вчитися просити, як я. Це буде твоя робота. Та й чув я, що в царя має бути баль. Ти піди туди та будеш помагати на кухні: сама наїсишся, та й мені випросиш, принесеш у горнятку.

Пішла вона. Муси йти, бо голод — не пан. А то саме її весілля мало бути. Лиш він їй віддячує за те, що вона проганяла царів.

Вона там ходи й роби. І він там є, але вона його не пізнає, бо він там не прошак, а справжній козак. Сходяться гості. Приїхала музика полкова. І тоді вже що? Вже їй треба йти додому. Вона підходи та й каже:

— Я поїла, то вже йду додому. Дайте щось і мому чоловікови, бо він дома їсти хоче.

А до неї кажуть так:

— Дамо. Тілко як десять горняток за раз забереш, то дамо, а їдне-два не дамо. Десять страв.

Налляв їй кухар десять горняток і каже:

— На. Забираєш всі, то забирай, а інакше не даємо.

Стала вона й думає: «Ну що робити?» А він підходи до неї та й каже:

— На тобі ремінь і бери його на себе. Тримай за кінець, а другою рукою силяй горшки.

Насиляла вона тих горняток кругом себе та й помаленьку йде. Але їй треба з цим вийти через зал, у другий бік нема куди йти. Вона виходи в зал, а її чоловік йде попри ню та й на музику лиш махнув рукою, музика лиш заграла сирбу, він як ухопив її гуляти — усі горшки порозбивалися. А служниці вже чисто зробили в залі!

Тут він сказав забрати її в баню, викупати і файно вбрати. А гості ждуть. Сів він з нею за стіл, зробили велике весілля. Повінчалися, і жили, і зараз жиють. Я був на тім весіллі, і їв, і пив. І що не робив, у рот нічого не попадало.