Рідна кров
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Іван змолоду був задьористим хлопцем. Він ніколи не гнув кирпу, коли його хвалили, але як хтось було його розсердить, то давав чосу обидчику. Любив, щоб сорочка була защепнута наглухо, щоб була широка і розвівалася під час ходьби, а ще йому подобалося, як вітер скубає волосся. Був упертим. Сіяв рано, кидав зерно тілько у вільглу землю, не в сипучу. За літо шкура на його долонях ставала грубою, як та підошва на кирзових черевиках, які тоді називали балєтками. На ній були ніби нарисовані лінії, шо віщували щасливе і довге життя. Ці руки, величезними вкриті гудзулями від тяжкої праці, настьобували коней батогом, запряжених у гарбу чи бєдку, носили важку сапетку з яблуками, які потім висипали у великі вагани, шоб доспівали. Він ніколи не ніжився під сонцем, завжди сідав у затінку. Коли воно прижучувало потилицю, пив кисляк прямо з битончика. Завжди його брала досада, що менший брат Ягор живе якось неправильно, не по-хазяйськи А головне — не прислухався до Іванових порад, і сам ні про що не запитував. Не ладили між собою брати. До самої смерті батько намагався їх примирити, та де там... З тяжким серцем так і пішов за сонцем.
Ягор провів своє життя теж в селі. Степняком його назвали свистуни, що приходили в село та гукали людей на роботу.
Ще замолоду вирішив хазяйнувати сам, щоб ніхто йому і пальцем не вказав. Правда, на відміну від Івана, Ягор був веселої вдачі А вже як заспіва в степу, так аж дома чують. Виростив трьох синів. Струнчив їх, де треба, а де треба — жалів. Товклися вони в полі та на скотячому дворі. А коли почалася війна, то один за одним пішли на фронт. Піде син, а батько каждий раз садить біля двору осокор. Так і стирчать три осокори прямо до неба, як шпичаки. Вони вже стали кревними Ягору. Як бричка скрипне було, чи собака гавкне, Ягор виглядає із-за віконня, може щось хоч один із синів повернувся. Тоді причалапає до осокорів та вже обнімає їх та про щось балакає з ними. Та приказує. Розриває душу рана. Не повернулися сини, а скоро й осокори один за одним усохли.
Зими того часу помняться лютими-лютими. Та як би холодно не було, не підіймалася в Ягора рука спиляти хоч уже й сухі осокори.
Жінки-невістки збиралися в одній хаті, вмощувалися на лежанці, застеленій ліжником, або на стулях і вишивали полотенця, птичок, квітки. Інші сідали на свої куфайки або на плюшки, на долівку і разом шили одне одіяло вручну. Шили, ніби дзьобали його голками. Діти тулилися до мамок і сиділи тихо, як миші, слухаючи, про що ті балакали. Вони не завжди розуміли їхні оповідки, але намагалися дотумкати, про що гомоніли в хаті, іноді засинали під тиху балаканину, та все ж боялися щось пропустити. Тоді роздумували, як це хліб гасатиме за тобою, якщо його не доїсти за обідом, чому не можна їсти, коли гроза грякає надворі, хто наколить язика, якщо говоритимеш погані слова. А ще пригадували, як вдень якийсь дядько Іван дав у газетці замотаний шматочок хліба і старого сальця. Казав, щоб дідусеві не промовились, а то більше не дасть. Вночі майже ніхто не спить, отсвіт от свічки ганяє по хаті тіні. А вони лахматі, зазублені. Холод проймає від ляку, а недодзьобане одіяло наче ворушиться у вуглі на сундуку, та й ще й ходики, що так весело тікають вдень, вночі гепають наче молот.
Насилу дочекались весни, а вона прийшла, та як вдарила знову заморозками. В одну таку холоднючю ніч не витримало серце Ягора і вирішив він нарубати хоча б гілочок з осокорів, але стовбур ні-ні. Взяв сокиру та й вийшов на подвір’я. Дивиться, а хтось уже моститься під одним осокором.
«Це вже точно хтось красти прийшов», — стислось Ягорове серце. Підійшов ближче і побачив: та це ж Іван, старший брат хоче знищити не тільки осокор, а й пам’ять! Іван почув скрип снігу під ногами брата, повернувся і, опустивши голову, сказав:
— Я тут вчора угледів маленький росточок. Бач як, дерево всохло, а коріння із останніх сил дає життя. Холодно сьогодні, мороз. От я й сидю, обіпнувши пагінець куфайкою, щоб не замерз. Я що, що мені зробиться? Я великий, а він маленький.
І присів біля нього Ягор, розкривши поле свого драного кожуха. І злилися в обіймах зустрівшись руки братів, і відчули вони, що рідна кров. Та, що тримає людей завжди разом.
І на очах у всіх раптом стрімко піднявся вгору молодий осокор. І настала весна, і засіяло сонце, і відродилося життя на землі від великої любові.