Рік і його доньки
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись дуже давно жив у великому прекрасному палаці Рік. І було в нього чотири доньки: Весна, Літо, Осінь і Зима.

Виросли доньки красивими та розумними. Зібрав їх якось батько й сказав:

— Настав час вам долю свою шукати.

— Ти проганяєш нас, тату? — запитала Зима.

— Ні, ви підете, коли самі захочете. Але пам’ятайте: зустрітися разом ви зможете тільки на мій день народження.

Розійшлися доньки, а тато чекав їх з нетерпінням. Цікаво йому було знати, як склалася доля його дочок. Розпалив багаття, щоб доньки швидше знайшли дорогу додому. Прийшли вони, але не самі — у кожної по три сини.

— Я хочу познайомити тебе, тату, з моїми синами — обізвалася Весна — Це Березень, Квітень і Травень. Коли я прийшла, люди раділи мені. З народженням мого першого сина пробудилася земля. А як раділи люди, коли з’явився Квітень! Він застелив землю зеленим килимом, подарував маленькі, тендітні, білі підсніжники й одягнув дерева в зелене листячко. А Травень на деревах і кущах засвітив квіточки-ліхтарики.

— А тепер, діти мої, принесіть подарунок для дідуся — звернулася Весна до своїх синів.

І три красені-сини уквітчали зелену ялинку, що росла біля палацу, довгою гірляндою різнокольорових дрібненьких квіточок.

А донька Літо аж підстрибнула від бажання розповісти про себе.

— Я також маю трьох синів: Червень, Липень, Серпень. Якби ви тільки знали, як раділи нам дорослі і малі. Ми зігрівали їх лагідним сонечком, пестили теплою водичкою в річках та озерах, годували ягодами, фруктами та овочами. А тобі в подарунок принесли яблука, груші, сунички.

І три сини ці літні дари розвісили на кожній гілці ялинки.

— Я вдячний тобі, Літо, що не марнувала часу, — мовив він.

— Настала моя черга, — сказала золотокоса донька Осінь, — мої сини — Вересень, Жовтень та Листопад, хоч інколи й були вередливими, плаксивими, вітряними, але завжди залишалися щедрими. Мої сини дарували людям горіхи й гриби. А ще вони допомогли мені позолотити дерева й кущі, бо мають неабиякі таланти.

Вересень піднявся й почепив на ялинку гриби. Жовтень прикрасив ялинку золотими листочками, а Листопад подарував кетяги червоної калини. Найстарша донька Зима сиділа зі своїми синами похмура та сердита.

— Чому ж ти, Зимонько, сумна та невесела? — запитав цар Рік.

— Дивлюсь я на своїх сестер, батьку, радію за них, що люди їх люблять і поважають. А коли я прийшла, то всі сховалися: люди — по домівках, звірі та птахи — по норах та дуплах. А я їм усе срібло своє віддала. Вкрила ним і ліс, і поля, і річки. Дуже складно наплести стільки сніжинок. Але сини мої працювали і вдень, і вночі. Мій старший син Грудень повіяв холодним вітром і пригнав сніжні хмари. Середній син Січень віяв морозцем, а менший Лютий укрив річки прозорою, як дзеркало, кригою. Але все це не дуже сподобалося людям.

— Не переживай, доню. Я тобі допоможу і люди полюблять тебе. Подивися на цю красуню ялинку. Візьми її і подаруй людям.

Зима підійшла до ялинки, махнула своїм срібним рукавом і на ній з’явилися сніжинки й дрібний дощик. А місяць, який спостерігав за батьком Роком, і цією родиною, зняв з неба найяскравішу найбільшу зірку та причепив її на верхівку деревця. Тоді дідусь покликав своїх онуків у палац і дістав зі старої скрині ковзани, санчата та лижі.

— Подаруй, Зимонько, це все дітлахам і вони радітимуть приходу кожного твого сина.

Весело відсвяткували всі день народження Року. Відтоді сестри зі своїми синами приходять до людей по черзі, а люди з нетерпінням чекають кожну з доньок Року. Бо всі вони по-своєму прекрасні.