Серце чарівної пташки
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі батько та й мав два хлопці малі. Одному було дванадцять років, а другому — десять. І сказав він їм:

— Діти, маєте йти щоднини в ліс і принести по оберемкови дров, аби були нам на зиму. Так діти й ходили і носили дрова. Але одної днини прийшли з лісу й нічого не принесли.

— А що ви не принесли дров?

— Бо ми лапали якусь птаху, якесь потятко ^*. Та й не ймили, та й дров не принесли. Неньку, не гнівайтесь, ми принесемо завтра два рази.

Та й пішли вони другої днини. Вже мають два рази принести. Прийшли до лісу, а та птаха таки знов попід ноги їм. Таки тут-тут мали імити і не ймили. І прийшли знов без дров. А ненько каже:

— Ну що?

— Ей, та ми не ймили. Та ми вже завтра три рази принесемо дров.

Пішли третьої днини та й знов не принесли дров. Але то потятко імили. Принесли його додому, зробив батько клітку, і сидить потятко в клітці. І знесло яйце, другої днини друге, третьої також. Аж десять знесло. Мама взяла ті яйця і понесла в місто. А якийсь пан надійшов, купив їх усі і заплатив по десять рублів за одно. І сказав:

— Кілько у вас таких яєць буде, приносьте, я всі куплю. Вони дуже втішилися тим і носили продавати ті яйця, аж пан сказав:

— Я мушу видіти, яке то куря, що такі яйця несе.

Ну, а вони взяли та й сказали, щоби пан приїхав та й подивився. Бо потя в клітці, не можуть його до міста нести.

Пан приїхав, а їх не було дома. А то давно так було, що дверей не було. Як ішли ґазди з хати, на вході клали коромисло. І то коромисло переступати не можна було, ніби то були замкнені двері. А пан то не знав, переступив і пішов до хати. А то було душно, і тото пташя розкрилило в клітці крильця. А на крилі було написано, що хто з цего пташяти з’їсть серце, то буде царем, а хто з’їсть печінку, то буде щоднини мати під подушкою п’ять рублів. Пан то вичитав і пішов додому. А другий раз прийшов та й каже, би то пташя зарізали, і най старший хлопець з’їсть серце, а його, панова, дочка з’їсть печінку. Та й поженяться, та й він буде царем, а вона буде мати щоднини п’ять рублів під подушкою.

Та й уже зарізали то пташя, та й жінка зварила. А пан не приїхав живо, на той саме час. Хлопці зголодніли, та й старший хлопець з’їв серце, а молодший — печінку. Пан приїхав з дівкою, а то вже нічого нема. Та й що робити? Пан сказав:

— За то, що хлопець з’їв цю печінку, треба його вбити.

А старі пожаліли його. Де вбивати дитину? А пан як зачав, як зачав до них братися, і вони сказали: ₄

— Та вже най буде, вб’ємо його. Та й виберемо з него тоту печінку.

Ну, а хто має вбити? Та побережник ^*. Той, що сокотить ліс Прийшов побережник, та й ведуть вони з неньком хлопчика в ліс. А старший хлопчик теж пішов з ними. Каже ненько, що за грибами йдуть. І найшли вони велику купу грибів. Хлопчики хотять збирати, а ненько каже:

— Е, ці лишаймо, далі найдемо більше.

Ідуть далі і найшли ще більше грибів. А вони не беруть, далі йдуть. І вже мають хлопчика вбивати. Батько плаче. І той побережник сів на пень та й плаче.

— Неньку, чого ви плачете?

І він їм сказав, що має меншого хлопчика вбити. І має вибрати з него ту печінку. Та й принести на знак його мізильний палець і серце.

А старший хлопець каже:

— Я дам палець утяти. А серце возьміть з цего песяти, що за нами йде. А печінку можете з куряти взяти. Та й дайте панови.

Так вони й зробили. І вже хлопці не мали що додому вертатися. Не вертаються ні один, а лишаються в лісі. Ідуть вони лісом і бояться. Де мають переночувати? Плачуть, журяться. Аж дивляться, орлове гніздо на буці. Хлопці вилізли на бука і пересиділи в тому гнізді. Та й так переночували. І все боялися, що впадуть.

А рано злізли вони з того бука і пішли далі. І прийшли до якогось пана і наймилися в него на роботу. І добре їм там служити, бо менший устане рано — є п’ятка.

Але вмер у тій державі цар. (Вони ж у чужий край пішли). Та й уже вибирають нового царя. Ну, а цей хлопець знає, що він буде царем, але як скаже? І хоче він видіти, як вибирають царя. І просить він того ґазду, би його пустив. А пан не хоче пустити. То він взяв та й сам пішов. Треба було в щось ліпше вбратися, а він пішов, який був. І прийшов туди, де вибирали царя.

Запросив він, би його там пустили. А то вибирали так. Пускали царську корону, і вона літала собі, літала. І на кого сяде, той буде царем. А хлопець став коло одвірка. Там повно панів, а корона літала, літала та й сіла на хлопця. А вони кажуть:

— Де такий дрантивий хлопець буде царем?!

Нагнали хлопця, і він пішов надвір. Нікуди відти не йде, бо куди піде? Та й переночував надворі.

А другої днини рано знов зачинають вибирати царя. А корона вилетіла надвір і хлопцеви на голову сіла. Три дні вибирали, і все корона сідала на хлопця. То вони порадилися, поклали хлопця на землю і привалили його коритом. Пустили знов корону, корона літає, літає та й сіла на то корито. І вони сказали:

— Як так, то най він буде цар.

І його прибрали, і він став царем.

А менший хлопець лишився в того пана, що служив. І що має робити? Він не журиться. Побув трохи в того пана та й пішов та й став на квартиру до якоїсь баби та й дівки. А вони зразу не виділи, відки він має гроші, а потому додивилися. Та й каже баба дівці:

— Ану, розпитай його, відки в него ті гроші.

І дівка запитала, а він признався, відки. А баба каже:

— Я зрихтую такі ліки, що він ту печінку виригає. А ти витреш її та й з’їш, та й ти вже будеш мати щоднини п’ятку.

І так вони й зробили. Вона дала йому якісь ліки, і він печінку виригав. А дівка обтерла її і з’їла. І вже дівка має п’ятку, а він нічого. Як йому жити, як нема вже грошей? І він пішов від тої баби.

Іде він та й дивиться. А там якісь два хлопці б’ються.

— Що ви б’єтеся, хлопці?

— Бо наш тато вмер та й лишив нам сідло. Сідло одне, а нас два, і ми за него б’ємося.

А цей каже:

— Я вас поділю.

— Як?

— Ану, дивіться. Видите ту гору? Біжіть до тої гори і відти верніться. А я буду стояти коло сідла. Котрий живше добіжить, того й буде сідло.

А то були не хлопці, то були два чорти. І сідло в них було не просте, а чарівне. Лиш сісти в него і сказати «гоп-га», і сідло несе, куди хочеш. Він думає: «Добре, що ви мені розказали, що то за сідло». Як чорти побігли, він сказав «гоп-га» та й поїхав у тому сідлі. Але не знав він, куди їхати, і сідло понесло його за море. Переїхав він море і добре зголоднів. Сів він під лісом. Ніде нема ні людей, ні села. Дивиться, а то грушка росте. І такі грушки жовті на ній. Нарвав він тих грушок та й їсть. Та й від тих грушок зробився конем. Та й що далі? Пройшов він по лісі і завидів яблуню. І такі яблука на ній спілі. Він з’їв одно яблуко та й переробився назад на чоловіка. І думає: «Добре, що я це вже знаю». Набрав він тих грушок і яблук та й вернувся до свого сідла. «Гоп-га» та й поїхав до тої баби, де був.

Приїхав він до тої баби, а дівка уздріла такі жовті грушки та й просить:

— Дай мені грушку.

І він дав. А вона з’їла, і зробилася з неї кобила. А він лишень узяв сідло та й поклав на кобилу. Та й «гоп-га», та й їде, куди хоче. Проїхався на ній та й каже бабі:

— Віддасте мені ту печінку, то не буде вона кобилою. А як не віддасте...

І баба мусіла зробити так, щоби дівка виригала чарівну печінку. І віддали вони йому печінку, і він дав кобилі з’їсти яблуко, і вона знов стала дівкою. І тоді він уступився від тої баби і поїхав на чарівному сідлі шукати брата-царя. І казка скінчилася.