Сила кохання
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жила в одному селі дівчинка. Справжньою красунею була: ставна, білолиця, синьоока. Не було в селі хлопця, який би не закохався в неї. Але нікому не віддавала красуня свого серця . Хлопці одружувалися з іншими, а горда красуня залишалася для них лише мрією. Мати дуже хвилювалася за доньку.

І от одного разу дівчина сказала, що вона бачила віщий сон. Нібито є на світі гарний добрий парубок, але дуже нещасливий. За якісь давні гріхи зачаклувала його зла чаклунка, повеліла, щоб жив він у високій горі і лише раз на десять років виходив з неї. А якщо знайдеться дівчина, яка піде за ним і проживе десять років, то зникнуть чари. І так сподобався красуні той парубок, що тільки про нього й мріяла.

Проходив час… І от одного літнього вечора в селі з’явився вершник на білому коні, гарний, як місяць. Недовго він тут був, навіть не заговорив ні до кого, швидко й зник. Та разом з ним зникла і дівчина.

Гукала мати доньку, а на другий день пішла шукать. Ішла полем, лісом, битим шляхом… І от на її шляху стала висока гора. Не могла мати обминути цю гору, бо була вона величезна. Почала плакати мати, гукати свою доньку, просити, щоб та хоч якийсь знак подала.

І раптом гора вкрилася квітами синіми, як доньчині очі, і білими, як її лице. І зрозуміла мати, що знайшла дівчина своє кохання, що щаслива вона.

З того часу кожної весни мати приходила до цієї гори, милувалася квітами і ніби говорила з донькою. А через десять років до материної хати прийшла красуня-донька з гарним молодим чоловіком і двома дітками, хлопчиком та дівчинкою, синьоокими та білолицими.

І зажили вони дружно та щасливо, бо вибороли своє щастя.