☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Син цариці
Українська народна казка Гуцульщини

Був один цар. Він мав двох дітей. Сина й доньку. Цар і жінка його вчили своїх дітей, щоб вони любили одне одного. Діти виросли і були у школах. І вмерла їм мама. А в того царя був сусід, старий дід. Як цареви дуже прикро приходило, то він того діда прикличе та й радиться. Той дід давав йому поради, і з того все добре виходило.

Відтак умер і цар. І намість царя став міністер, поки діти доростуть своїх літ і вийдуть з школи. Прийшли діти з школи. Та й дуже вони любилися, та й так вийшло, що та панна від свого брата зайшла. Як уздрів брат, що таке ся стало, він собі нагадав, що тато ходив радитися до того діда. Та й думає він: «Може, дідо щось і нас порадить». Запитав він діда, а дідо каже:

— Роби скриньку, а відтак роби меншу скриньку, таку, щоб дитина вмістилася. І ту меншу скриньку постав у велику. Як вродиться дитина, то поклади її в ту скриньку. Візьми склянку, насип молока і дай дитині пипку в рот. Так поклади ту пипку, щоб дитині не випала з рота. І насип у скриню стілько золота, щоб скриня не потала і не була вся зверху. Щоб половина скрині була в воді, а половина над водою. І жди, поки вродиться дитина. Як дитина вродиться, зроби, як я казав, і що зроби табличку із слонової кістки. І напиши на ній: «Хто цю дитину найде, аби її охрестив». І поклади табличку коло дитини. І скриню закрити й засмолити, щоб вода не ввійшла. Лиш на самім верху просвердлити дірку, щоби дух виходив і заходив.

Як народилася дитина, він все зробив, як дід казав, і пустив скриню на море. Плавала та скриня по морю, а від одного владики прийшли рибаки ловити рибу. Побачили скриню, пригнали її до берега та й припровадили до владики. Владика відкрив скриню, а там дитина і коло неї табличка на слоновій кістці, де написано було, що за це золото треба дитину охрестити та й вивчити.

Виріс той хлопець, вивчився. Приїхав додому. А владика з жінкою говорять:

— Це з якихось добрих людей хлопець. Він добре навчився. На яку його тепер роботу дати?

А він це підслухав, цей хлопець. І зачав просити, аби вони сказали, з кого він вийшов. Вона сказала:

— Я твоя мама. А він каже:

— Ні, неправда це, ви самі сказали, що я вийшов з добрих людей. Ви мені скажіть, з кого я вийшов.

Жінка пішла порадитися з владикою. Владика каже:

— Візьми ту слонову кістку і подай йому. І скажи йому, що його рибаки ймили. Ми не знаємо, з яких він людей.

І дали йому ту кістку, і сказав він:

— Як я вийшов з людей, що казали мене охрестити, то я йду воювати за Христову віру. Може би, ви дали мені якусь поміч людьми, кіньми й возами? Щоб я сам не йшов.

А владика його припиняв, просив, щоб він не йшов. Каже владика:

— Я тобі іншу роботу найду. А він сказав:

— Ні, як мої родичі були християни, то я буду битися за Христову віру.

І владика дав йому людей, коней і возів.

А тим часом мама його стала царицею, бо її брат умер. І нападає на неї поганський цар. І вже побиває її. Вона вже не має сили оборонитися. Тоді над’їхав в то місто її син з військом. І порозсихалися в него вози. Він шукає, де би він їх полагодив. Та й питає людей. А люди кажуть:

— Наша цариця воює, треба її запитати.

Він пішов до цариці та й каже це. А вона йому сказала:

— Мені то ніц в голові, але я дам наказ головному ковалеви, най він вам поремонтує.

А він каже:

— Я йду вам на поміч.

Але він не знає, що то його мама, а вона не знає, що то син.

Пішов він до коваля, поремонтували вози, долучився він до війська цариці й воює. І так воює, що вже кінчає того поганського царя. І побив його. Як поганський цар скапітулював, він вернувся до того міста, а міністри кажуть, аби він женився з царицея та й би ставав царем. Він не дуже приставав на це, бо вона старша, але міністри дуже наполягали, і він женився з тою царицею.

І жиє він у одній кімнаті, а цариця в другій. Він часто дивився на ту слонову кістку та й плакав. А та, що замітала, піддивилася, що він читав ту кістку, підходить до цариці та й каже:

— Ваш муж уже два рази читав від когось лист та й плакав. Цариця замовила кухаркам найкращі їди, і кухарки налагодили всього.

І він до цариці ввійшов. І вони собі їли та й пили, та й вона питає його.

— Чого ти плакав? Він каже:

— Ти й розумна, і дорога мені, але я не знаю, відки я взявся.

І показує їй ту кістку. Вона ту кістку як уздріла, так відразу обімліла. Віділляли її водою, та й він зачав її питати. А вона каже:

— Я твоя мама.

І розказує йому все, як то було. А він їй каже:

— Ви як-исьте царювали, так і далі царюйте. А я йду на покуту.

А покутнику не можна навіть їсти просити. Він входив до хати, приклякав та й молився, та й уже йому давали їсти абощо.

Хоче він добитися на той бік моря. Прийшов на пристань. А того, що перевозить, нема, лиш його жінка. Він прийшов та й питає:

— Коли буде переїхати корабель на той бік? А вона каже:

— Корабель має цего вечора вернути відти. А коли він має їхати туди, того я не знаю. Ви собі розлягайтесь і лягайте на лужко спати.

А коли корабель прийде, то я вас збудю.

Увечір прибув корабель. А капітан корабля був дуже нервовий. Хлопець спав і сонний розкрився, і було видко ті шкури покутницькі. Капітан корабля каже:

— А, це покутник. Я йому покажу.

Та й лиш його ловить за шиворот і кидає його в курник і каже:

— До завтра най буде там, а завтра я його переведу.

Там його обпаскудили кури. А капітан обіздрив його, видить, що це цар, та привів його до тюрми, і там його кинули в камеру на одного чоловіка. І замок його там капітан, а ключ кинув у море. Та й сказав:

— Ти вже спокутував, і я тебе вже перевіз. І поїхав на море.

А за цей час умирає владика. Як він умер, посилають людей, щоби найшли такого чоловіка, аби покуту спокутував і намість цего владики став. І їдуть вони з капітаном-перевізником на другий берег моря. А перевізник каже:

— Переночуєте в мене.

Та й каже своїм людям перевізник:

— Наловіть риби, аби жінка приготувала ту рибу на сніданок. Рибаки пішли і ймили одну, але дуже велику рибу. Та й поклали її на кухни на стіл. Жінка рано зачала рибу кроїти, а щось під ножем зателенькотіло. Вона подивилася, а в тій рибі ключ. Поклала той ключ на столі.

А рано снідають вони, господар і ті два, що шукають покутника. Та кажуть вони, що покутника шукають. А перевізник каже:

— Я тут замок одного, але то вже осьмий день минув. Він відей уже неживий. Але я піду подивлюся. Цей ключ я метав у море, а він найшовся в рибі. Ходіть зо мною.

Пішли вони, перевізник розімок, а цей собі сидить у тій камері та й книжку читає.

— Ти ще, — каже, — не вмер за ці дні? А той подивився та й каже:

— Які дні? Я тут вісім годин сиджу. Так йому то вкоротилося.

Ці беруть його, і перевізник перевозить їх на той бік моря. І висвятили його на владику.

А як владика править першу службу, то в цій першій службі він має право відпустити хоч би які великі гріхи. Написали в газетах, що новий владика буде правити першу службу. А цариця прочитала та й каже:

— Поїду й я сповідатися, бо дуже багато я гріхів наробила.

Та й поїхала вона до него сповідатися. І як вона почала казати, як у неї народилася дитина, він обімлів. Його віділляли водою, а він устає та й каже:

— Це моя мама.

І він їй відпустив її гріхи. Та й сказав:

— Ви вже, мамо, не підете нікуди від мене. Та й зосталася мама при нім.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Прокурава, Косівського району, Івано-Франківської області 5 червня 1985 року Матійчук Марія Федорівна (1910 року народження)