Сини рідні і сини підкинуті
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі бідний чоловік. Він мав три дівчині. Пішли дівчата на ріку прати. А дорогою їде царевич. Дівчата говорять собі, а царевич то чує. Каже старша:

— Коби мене цей царевич узяв, я би його шанувала, я би йому все файно робила. А середуща каже:

— Коби мене він узяв, я би його дозирала й колисала. А молодша каже:

— Якби мене цей узяв, я би йому вродила дванадцять синів золотоголових.

А царевич під’їхав до них та й питає:

— Де ваша хата? А вони кажуть:

— Де зима з літом сходяться.

Царевич пішов шукати тої хати. Подивився в одно подвір’я, а там стоять візок та й сани. Він думав собі: «Це зійшлися зима з літом». Та й пішов до тої хати, та й каже тому чоловікови:

— Я прийшов, би ви мені віддали одну дівчину. А той бідний чоловік каже:

— Ти хочеш з мене сміятися! Що ти прийшов та й мені таке кажеш?

— Ні, — каже, — я не сміюся. Я справді хочу, аби ви мені одну дівчину віддали.

Питає чоловік:

— Найстаршу?

— Ні, — каже.

— Середущу?

— Ні, я возьму наймолодшу. А старий каже:

— Бери, чоловіче.

Він узяв ту дівчину, завіз до себе і оженився з нею. Та й уже довший час прожили вони в царських палатах. Жінка його була вже вагітна. А він одного разу сказав:

— Я йду на лови.

І пішов він, а жінку лишив на служницю-бабу. І сказав тій бабі:

— Як буде жінка родити, аби ви зробили з тим порядок. Вона вродила файну, золотоголову дитину, а баба ту дитину взяла, а їй підкинула суху та погану. Царевич вернувся, а баба каже:

— Ви казали, що ваша жінка золотоголового вродить, а вона вродила таку суху дитину та й погану, Сухенського вродила.

А царевич на то нічого не сказав. Жиють собі далі.

Та й уже друга дитина має бути. А він знов іде на лови та й знов сказав бабі, би баба дивилася. Та й знов жінка вродила файну зологоголову дитину. А та баба дитину взяла, а підкинула жінці таку дитину, як жаба. Той приходить, а баба каже:

— Ви казали, що ваша жінка золотоголового вродить. Ади, якого вона вам уродила Жабенського.

А він знову нічого не сказав.

Уже третя дитина має бути, а він знов лишив жінку на ту бабу та й поїхав. А жінка знов уродила дитину золотоголову. Баба ту дитину взяла, а жінці підкинула песика. Чоловік приїздить, а баба каже:

— Ади, ви казали, що ваша жінка золотоголового вродить, а вона Песенського вродила.

А він каже:

— Що я маю з цею жінкою робити?

Та взяв велику бочку, та й поставив туди жінку і її Сухенського, Жабенського й Песенського — усіх трьох. Та й забив, засмолив бочку і пустив на воду. І пливуть вони та й пливуть. Припливли до якогось острова. А там були люди. Та й кажуть вони:

— Що в цій бочці?

Узяли вони та й розбили ту бочку, а відти вилізла жінка і троє її дітей. Та й жили вони коло тих людей. А баба каже царевичеви:

— Ви беріть мою доньку. Моя, ади, файні діти народить, а не Сухенського, Жабенського та й Песенського.

А та жінка побудувала на ріці від того острова до берега міст. Та й золоте поруччя. Та й посадила коло хати таку яблінку, що яблука на ній так дзвонили, як органи грають.

Їхали тим краєм чумаки та й поїхали через міст до жінки. Та й каже їм вона:

— Чумаки-чумаченьки, ходіть до мене їсти-пити і на моє диво ся подивити.

А вони побули там, подивилися, як яблінка грає, та на тих Сухенського, Жабенського й Песенського подивилися та й поїхали додому.

Їдуть чумаки попри царя. А цар виходить та й каже:

— Чумаки-чумаченьки, де ви бували, що ви видали? А вони кажуть:

— Ми були у вдови, що має три сини: Сухенського, Жабенського й Песенського. Та вдова поклала золотий міст від острова до берега. І яблінку таку посадила, що як органи грають яблука.

А цар собі подумав: «Це, видко, моя жінка». Подумав, але нічого не сказав.

А Песенський, Сухенський і Жабенський кажуть:

— Мамо, ми знаємо, де ваші діти золотоголові. Ми йдемо і приведемо їх.

А як вони вродилися, баба їх поскидала в якусь керницю. І Сухенський, Жабенський та Песенський пішли та й тих синів відти вибрали та й понесли їх до мами.

Їдуть чумаки другий раз. А вона знов вийшла та й каже, та жінка:

— Чумаки-чумаченьки, я вам дам їсти й пити та й на моє дивонько ся подивити.

А вони прийшли, їли й пили та й уздріли, що вже є шість синів: три тих, що були, і три золотоголових. Уздріли то чумаки та й поїхали. Їдуть попри царський двір, а цар вийшов та й каже:

— Чумаки-чумаченьки, де ви бували, що ви видали?

— Були у вдовиці. Є там уже шість синів: три золотоголові та й Сухенський, Жабенський і Песенський.

А він тоді каже:

— То моя жінка. Та й сказав:

— Ти, бабо, що наробила?!

— Та й сказав присилити її до коня. Та й її доньку. І сказав своїм слугам:

— Сідайте на коні і так гоніть їх, щоби бабі і її доньці був конець!

І коні рознесли їх.

А він поїхав до свої жінки і взяв її і всіх шість дітей — троє золотоголових та й Жебенського, Сухенського, Песенського — до себе. І вже добре вони всі жили. Трохи жили в його палаці, а трохи в її хаті коло того моста, бо й там добре було. І тепер вони жиють і постолом добро везуть.