Славний син коваля
Українська народна казка Гуцульщини

Був один цар. Мав дочку. Та дочка підросла і вже дівочила. Приходили її сватати королі, князі, а вона за них не хотіла йти. А коло того міста було село, і там жив один бідний хлопець. Він був ковалем. І вона з тим хлопцем дружила. Цар сів одного разу на коня і поїхав на полювання. Вернувся він з полювання, а жінка говорить йому:

— Наша дочка романсує ^* з простим ковалем.

— Цар кличе дочку і каже:

— Слухай, дочко, приходять сватати тебе королі й великі магнати, а ти не хочеш за них іти. Чую, що ти дружиш з простим ковалем.

Вона відпирається, каже, що то неправда.

Поговорив цар з царицею і їде назад на полювання. І так старався, щоб застав дочку з тим ковалем. І якраз так вийшло. Дівчина вздріла, що їде цар, її батько, і відійшла від воріт тої кузні. І цар подумав собі: «Тепер ти не будеш мене обманювати».

Прийшов цар додому, закликав дочку в кімнату і сказав їй так:

— Я сам бачу, що ти дружиш з ковалем. Ти в мене одна, і як ти не хочеш іти за королів, за князів, я тебе вивезу за море на острів.

Закликав цар жінку і радяться.

— Вона в нас одна дочка, — каже цар. — Я збираю своїх достойників, дам їм наказ, прийде корабель, і вивезуть її на той острів за море.

А цариця каже:

— Так, чоловіче, вона в нас одна дочка. Та й уже вивчена. Куди її везтимеш? Як ми тут без неї останемося?

А цар говорить до жінки:

— Мені люди доказують, що вона вже надіжна ^* від того коваля. Нам буде ганьба і встид.

Прибув корабель. Цар набрав книжок, які тілько є на планеті, наладував на корабель (бо вона була дуже вчена) і посадив її на корабель. І корабель від’їхав, і повіз її почерез море на острів.

Острів той був безлюдний. Цар із своїми достойниками вийшов із корабля, обдивився ту околицю, обіздрив той цілий терен. І сказав він своїм людям вибирати з корабля матеріали і робити на тім острові твердиню ^*. Зробили вони тут твердиню і всього туди навезли. Вона там могла жити до сімдесять років і всього їй стало би для життя. І вніс туди цар книжки і всілякі журнали та газети.

А вона собі в кораблі сидить і не знає нічого. Як усе було готове, взяв її цар з корабля. Завів її цар в ту твердиню. І навіть рушницю з патронами там заніс. І сказав забетонувати ті двері, через які вона ввійшла в твердиню.

Лишив її там цар і від’їхав з тими своїми достойниками в свою країну. Приїхав, а жінка тужить за дочкою.

— Мали одну дитину, і вона там погине.

— Жінко, не журися. Я її на сімдесять років усім забезпечив. І дав книжки. І рушницю дав.

І родить вона на тім острові сина. Дитина при здоров’ї і вона при здоров’ї. І хлопчик росте. Годує вона його, і він дійшов до тих літ, що вже в школу треба йти. І вона вчить його читати, писати і розказує про світ. Розказує, що є Сонце, Місяць, звізди. І як він підріс, почав він довбати ту стіну. Продовбав малу дірку — видко небо, видко звізди й Місяць. І його це дуже заінтересувало. Він ще довбе, щоб міг вийти надвір. Дійшло до того, що він узяв рушницю, виліз через ту діру і пішов по тім острові ходити.

Походив він по тім острові до самого передвечера, забив ланю і приходить до тої твердині. Вліз у ту діру, затяг за собою ланю та й каже:

— Мамо, добре ви казали. Є Сонце, і звізди, і Місяць. І дерева файні, Чудесний це острів.

Жиють вони там обоє. Він читає файні книжки. І кожної днини виходить і ознайомлюється й далі з островом. А потому він сказав їй:

— Мамо, треба цей острів покидати і добро, що є тут, оставити. А вона йому каже так:

— Ти виходиш через цю дірку, а я через неї не годна вийти. Бере він продовбує більшу діру, щоб могла й мама виходити.

Вийшли вони обоє і ознайомлюються з тим островом. І кожного дня заходять все далі і далі, ознайомлюються з островом до кінця. І так дійшли вони одного разу до кінця острова. Вернулися вони до твердині, а він каже:

— Мамо, за цею водою мусить бути якась держава.

Одного разу він оставив маму в твердині, а сам пішов до моря, почав рубати дилиння ^* і робити поплавець ^*. Зробив він поплавець, приходить вечером у ту твердиню, а мама питає:

— Де ти цілий день був?

— Мамо, — каже, — я зробив поплавець. І будемо острів покидати.

Мама каже йому:

— Тут нам добре жити. Ознайомилися ми вже з цим островом, жиймо тут.

Він з мамою не годиться.

— Збирайте їжу і поїдем.

Бере він рушницю. Вийшли вони з твердині і прямують до моря. Прийшли до того поплавця, сіли на него і покинули острів.

Плили вони тою водою, кілько плили, дивляться, чорніють береги.

— Мамо, — каже, — ми вже припливаємо до землі. Добилися вони до берега, оставили поплавець на воді і вийшли обоє на сушу. Ідуть вони лісом, дивляться, стежка є. Ніби коні збили.

— Мамо, тут жиють якісь люди. Ідім за цею стежкою.

Ідуть вони стежкою, дивляться, будинок стоїть. Підходять — брама закрита. Відкриває він ту браму і входить на гофу ^*. Дивляться, з будинку якраз виходить дівчина. На її ногах ланц. Вона прикована довгим ланцем до стовпа, щоб могла ходити. Питає він тої дівчини:

— Хто тут жиє? Вона йому каже так:

— Тут жиють розбишаки. Їх є дванадцять. Вони пішли рабувати, а мене лишили за кухарку — варити їм. Ти тікай, бо вони прийдуть і вб’ють тебе. Їх дванадцять і дванадцять дівчат. Вони покрали нас від панів.

Він її спитав:

— Яка в них зброя?

— Шаблі, — сказала вона. Він сказав:

— Ану біжи винеси мені ті шаблі.

Вона винесла, і він спрактикував кожну шаблю, махнув нею, як колись козаки махали. І кожна шабля пукла ^*, лиш того найстаршого ватажки була ціла. Він сказав дівчині:

— Постав ці шаблі там, де вони були. І рушницю мою постав там. А цю шаблю я собі лишаю.

Вона так і зробила. А та шабля лишилася коло него.

Нараз чує він тупіт коней, спів. Уже йдуть розбійники. Дійшли до брами, подивилися — брама утворена. Заходять усі дванадцять на гофу, поштрикали з коней. Виходить дівчина старшого ватажки, та, що була на ланцу. Цей її питає:

— Хто тут є?

А він з мамою був у хаті. Дівчина відповідає:

— Є хлопець і жінка в хаті.

— Ану скажи, най той хлопець і жінка вийдуть з хати. Хлопець виходить з хати, а той каже до него:

— Чого ти сюди прийшов? Ти будеш тут гинути.

— Будемо битися, — каже хлопець.

— Добре, най буде, будемо битися.

Старший дає приказ винести всі ті шаблі. Стають усі розбійники, а старший попереду з рушницею. Кожний розбійник взяв у руки шаблю. Старший хоче хлопця застрілити — рушниця не палить. Тоді ватажко дає приказ усім розбишакам іти на цего одного з шаблями. Вони пішли на шаблі, а цей своєю шаблею їм голови зрубав, зрубав. Усім! І тому ватажку так само. Тоді спитав він приковану дівчину:

— Скілько вас тут є.

— Зо мною дванадцять. Кожна має кімнату.

— Ти маєш ключі від тих кімнат?

— Маю, — сказала вона.

Дала вона йому ключі, і він розімкнув її з того пута. Вона повела його до тих кімнат, і він розімкнув кожну кімнату. Та повипускав дівчат і сказав їм:

— Ідіть, звідки ви є.

І сказав він їм набрати собі того рабованого добра. І вони подякували, що він їх ослободив. Мама каже:

— Може би, ми тут були?

— Ні, — каже, — будемо далі йти.

І пішли вони далі. Довго йшли вони, дивляться, знов є стежка.

— Мамо, йдемо цею стежкою. Тут так само хтось має жити. Ідуть вони, в него рушниця й шабля. Приходять, а там, межи горами, будинок великий. Заходять вони на гофу. І так само побачили вони дівчину на ланцу. Розбійники взяли її від якогось короля.

— Хлопче, чого ти зайшов сюди?! Їх є тут двадцять і чотири. Зараз вони прийдуть і тебе вб’ють.

А він її попросив, щоб вона дала їм обом щось поїсти. Вона сказала:

— Заходьте до хати.

Дала вона їм їсти, а він її питає:

— Кілько вас тут, дівчат?

— Двадцять і чотири. Мене взяли від мого тата, такого й такого короля.

— Яка в них зброя? — питає він.

— В них шаблі. Він сказав:

— Біжи винеси мені ті шаблі.

— Вона винесла йому шаблі, він їх переконтролював, і всі шаблі попукали, лиш того старшого ватажки не пукнула. Він ту шаблю взяв собі, а свою поставив на її місце. І сів у хаті з мамою й сидить.

Нараз чують тупіт коней, ідуть двадцять чотири розбишаки. Прийшли, дивляться, брама відхилена. Заходять на подвір’я і питаються в дівчини:

— Хто тут є?

— Є якийсь хлопець та й жінка.

— Де він? Скажи, най він вийде надвір.

Він виходить надвір з рушницею, з шаблею. Ватажко каже:

— Чого ти тут зайшов? Ти тут загинеш. Будемо битися чи миритися?

А він каже:

— Будемо битися.

Ватажко дає приказ, всі розбійники беруть шаблі і стають в чергу. І ватажко йде перший битися з ним на шаблях. А він махнув шаблею і ватажкови відразу голову стяв. А ті вздріли це і кинулися всі на него, а він усім голови повідрубував. Усе подвір’я сполокала кров. І дівчина перепудилася. А він сказав їй:

— Будь спокійна, їх уже нема ні одного. Тоді спитав він її:

— Чи ти маєш ключі від усіх кімнат?

Вона сказала, що має, і дала йому ключі. Він розімкнув її, а потому повідмикав усі кімнати і повипускав усіх дівчат. І сказав їм усім:

— Тут великий маєток і золота скілько хочеш. Беріть собі всього, скілько треба, і йдіть додому.

І вони взяли собі по коневи, набрали добра і пішли, хто звідки був. А мама пообзирала той великий маєток і сказала:

— Я звідси нікуди не йду. Будемо жити тут. І осталися обоє там жити.

Живуть вони собі, хазяйнують, все в них є. Але одного разу він пішов тими кімнатами і почув якийсь стук. Щось там є. Зайшов у кімнату, відсуває люстро ^*, дивиться, а там є двері. І маленька дірочка на ключик. Найшов він межи тими ключами потрійний ключ. Розімкнув, а там сидить розбишака, прив’язаний на ланцу. Розв’язав його хлопець і питає:

— За що тебе прикували? Цей відповідає:

— Я не хотів виконувати ро́зказ ^* убивати, і так мене засудили.

— Кілько ти років уже тут сидиш?

— П’ять років, — каже він.

Ослободив він його. І жиють вони там усі троє. І мама його з тим розбишакою подружила. І розповіла мама розбишакови, що їх було тут двадцять і чотири, і її син їх усіх побив. Цей здивувався. Звідки в него така сила? І мама йому сказала, що син її має таке знамено ^* на шиї. Він узяв його з тої твердині, де вони були.

І так мама подружила з тим розбишакою, що син їй уже й не дуже інтересний. А хлопець ходить на полювання, вбиває здобич, приносить. І вони разом луплять, варять, їдять. І юдить маму розбишака, щоб узяла в него то знамено і подала йому, розбишаці. І хлопець пробудився, подивився — того знамена нема.

Розбишака вже має силу і хлопця не боїться. І хлопець тепер у мами ніби слуга. Але вони хочуть його збутися. Як це зробити? Мама питається в розбишаки:

— Що з ним робити? А той каже:

— Убити.

Мама не погоджується. Тоді він каже мамі:

— То треба загріти залізо і попечи йому тіло. І вивезти в ліс.

І так вони зробили: попекли його тіло і вивели його в ліс. І там його лишили.

А в той ліс ходив на полювання король, батько дівчини, що її хлопець від ланца ослободив. І надійшов король на цего попеченого. І дав приказ повезти його в шпиталь. І лежав він там, і стало йому краще. І він став співати пісню, що її переймив від прикованої ланцем дівчини. І пішла поголоска, що найшли в лісі такого й такого попеченого, і він лежить у шпиталі і співає таку пісню. І цареву дочку заінтересувало це. Приходить вона в ту лікарню і проходжує собі по коридору. І вчула ту пісню, що вона співала, як він прийшов з мамою до будинку розбишак. Вислухала вона то, пішла до тата і сказала:

— Це той самий, котрий нас усіх ослободив і розбишак вибив. А король каже:

— Добре. Але чим ти докажеш, що це він вибив розбишак? Вона сказала так:

— Як вони брали мене від вас, я взяла на пам’ятку платинку ^*. А як він побив тих двадцять чотири розбишаки, у него був ушкоджений палець. І я урвала половину тої платинки і завила ^* йому палець.

Тоді король іде в лікарню і питає його:

— Хто тих усіх розбишак вибив?

(А один полковник казав: «То я з своїм військом винищив їх усіх»).

Хлопець каже, що він, а не якийсь полковник, вибив розбишак. А дівчина стоїть на своєму: «Він!» І тоді король іде ще раз у шпиталь і бере з собою ту половину хустинки. А другу половинку хлопець при собі беріг. Зміряв король — точно!

Король засудив того полковника, що неправду казав. А цей вилікувався, і король сказав:

— Ходи до нас жити. Будеш моїм зятем.

А він не погоджується, бо в тім лісі лишилася мама. Король каже:

— Най іде й мама сюди. Тут є де жити.

Бере король своє військо і йдуть туди, в той ліс. Та й хлопець з ними йде. А мама й розбишака не думають, що він жиє. Приходять вони туди й питаються:

— Хто тут дівчат ослободив? А мама каже:

— Тут було військо з полковником. Та й побило тих розбишак, а я тут осталася жити. Гезде з цим жию.

А тут є й королева дочка. А син каже мамі:

— Мамо, ви мене зраджуєте.

І дочка королева каже їй, що так не було, що ослободив хлопець. А та таки упирається і каже, що полковник з військом ослободив. Син ще раз каже:

— Мамо, ви мене обпекли. Ви мене в ліс дали.

І донька короля їй каже, а вона нікого не слухає. Тоді син сказав:

— Мамо, як так, то я вас зрікаюся. І запитав король:

— Хто тебе пік?

А він сказав, як було:

— Радилися вони, щоб убити. Мама на це не погодилася. А він сказав: «Обпечемо його, та й він умре. Та й не будемо мати на совісти».

Тоді король приказав розбишаку розстрілити, а маму забрали. А того полковника сказав король так само розстрілити. І тоді вже всі знали, що розбишак уже нема, і король дав приказ, щоб усі йшли і розбирали своє добро, що в них розбишаки понаграбовували.

А хлопця король узяв до себе додому. І він став зятем короля. А ті решта панів, що їх дочок було врятовано, до цего короля написали листа з великою подякою для королівського зятя. І зійшлися всі, і там набувалися.

І жив хлопець з дочкою короля. І може, й сьогодні жиють.