Смерть від коня
Українська народна казка Гуцульщини

Казка починається з одного юнака, котрий дуже мав охоту служити цісареви при війську. Виростив він собі з лошати білого коня. І так ним любувався, так його файно годував. І кінь до него привик, як рідний брат. Пішов він з тим конем добровільно служити у війську цісареви. І ще не мав у повности років, у котрі належало до війська вступати. І того юнака цісар покликав з реґіменту ^* до свеї столиці, щоб подивитися на него. Подивився, поговорив з ним і коня йому погладив. А він так файно коня обходив, що кінь був такий гладенький, як скло.

Прослужив він у цісаря чотири роки і сказав:

— Іду вже додому, щоби мама і тато потішилися, що я здоровий і дужий повернувся з війська.

І сказав він цісареви:

— Цісарю, коли, не дай Боже, на вас хтось виповість війну, я готов іти захищати нашу державу.

Цісар його файно нагородив грошима та всякими вбраннями і вирядив його файно в дорогу. Приїхав він додому, дужий, здоровий, потішилися тато й мама. І дякували цісареви за його дорогоцінні дарунки. Бо хлопець той був небагатий, був бідного стану.

Одного разу учув хлопець, що на цего цісаря виповів другий цісар війну. Осідлав він коня, сів та й їде. Їде лісами, селами, степами. Їде він степом, а близько вже село, дивиться, сидить при окопі дідок старенький. Зліз з коня, привітався до старенького дідочка, бо поважав старих людей і любив слухати їх поради. Дідусь запитався:

— Куди їдеш, юначе?

— Їду, — каже, — до цісаря. Їду добровільно помагати цісареви на війні. Що мені, дідусю, віщуєте? Повернуся з війни живий чи поховають мене на чужині?

Дідусь каже:

— Повернешся живив, здоровий. Але погинути маєш від свого улюбленого коня.

— Та як погинути маю?

— На смерть смертельну. Подумав собі юнак:

— Цей дідусь говорить дурниці.

Поїхав він на війну, провоював цілий рік. І якось там полагодили, що війна закінчилася. Цісар нагородив його усякими дарунками, дав йому грошей і їде він додому, радий і втішний.

Вертається він, їде по горах, їде степом і думає собі на кони:

«Дідусь казав мені, що я маю від цего коня погинути. То може так і статися. Треба цего коня вбити. Заїду в цей яр, уб’ю його і не буду від него смерти мати».

Подумав він так, поїхав конем у глибокий яр, зліз з коня та й коня убив. Кінь упав і з туску заіржав, бо той кінь лиш не говорив, а дуже був приятель юнакови великий. Забрав юнак на плечі свої речі й пішов.

Входить він у хату, утішився тато, дуже втішилася мама. І сестра зраділа. Дуже зраділи всі, що він живий повернувся. І запиталися:

— А де кінь твій? А він сказав:

— Та вбили вороги на війні. Я остався живий, а коня вбили.

— Ну нічого, — каже, — коня собі устараєш другого.

А він усе думає та й думає, та й банує за конем. Жалує коня. Та й у пару місяців пішов він на то місце, де вбив коня. Подивився, а то лиш скелет з коня. І голий череп кінський лежить.

А він босий був. Черевики поклав на плечі, бо ноги спарив. Підійшов до того кінського скелета та й ногою череп відкотив набік. А в тім черепі заіснувала гадина. Та й вона цюкнула юнака в ногу. І нараз нога спухла. Він штрик відти на дорогу, а йти вже не годен, бо ціла нога пухне й пухне. І пройшов він усього двадцять п’ять кроків, а може, тридцять, не більше. Кров його затруїлася, упав він і вмер.

І так виповнилося того діда ворожбитство. На війні не загинув, а вмер від свого улюбленого коня.