Сон хлопчика
Українська народна казка Гуцульщини
Колись, за Польщі, збирали в нас люди афини. І мали такі бербенички, зсипали афини в бербенички, запрягали коня і везли до Коломиї на базар продавати. Я тоді мав дванадцять років, і мене дєдя взяв перший раз до Коломиї. Їхали відци день і вночі доїхали, і я був невиспаний. Попродали ті афини. Там були й ще наші люди, на тім базарі. Мені дєдя купив булочки, і я їв, а дєдя майже не їв, бо не було часу
їсти. Коли все попродали і понад вечір верталися додому, від’їхали з міста кілометрів на півтора, і там була корчма. І дедя з сусідами повернув у корчму попоїсти. А мене лишив на фірі, сказав:
— Ти не голодний. Лягай та й спи, бо ти не виспаний. А я лиш попоїм і поїдемо далі.
Мені не хотілося спати на фірі, бо бербениці тверді. Коди дєдя зайшов у корчму, я зліз з фіри, ліг під парканом, укрився сардачиною і заснув. Дєдя з сусідами попоїв, вийшли з корчим і попилувалися їхати. Була ніч, і дєдя не зауважив, що мене на фірі нема.
Я пробудився десь, може, через годину. Там було роздорожище, дєдя з іншими фірманами поїхали в одну дорогу, а головніша дорога була в другий бік. Туди більше фір їхало з базару. Коли я пробудився і вздрів, що нікого нема, а вчув, що фіра тарахкотить, я подався навздогінь, думав, що це дєдя. Коли я вздрів, що не дєдя, а вчув, що напереді ще одна фіра тарахкотить, я побіг далі вперед, думав, що там дєдя. І то не був дєдя. А попереду ще фіри тарахкотіли. І так біг я фіра від фіри. А коли я вздрів, що заблудився, то пішов уже помалу. І вздрів я в одній хаті світло, і пішов проситися на ніч.
Коли я зайшов у хату, там була старша жінка й дівка. Я розказав їм свою біду і просився переночувати. А вони не хтіли приймити. У них у хаті підлоги не було, просто земля. Я сів серед хати на землю і сказав:
— Хата ваша, а земля Божа, я не йду нікуди.
Вони зачали щось собі шептати, і сказала жінка дівці, що треба всукати з прядива мотуз. І зачали той мотуз сукати, і сказали мені, щоби я їм помагав держати. Я встав і помагав їм держати, а вони все казали мені:
— Відступайся взад, до дверей.
Я відступився до дверей, а вони сукали далі. І сказали:
— Мотуз закороткий, утворяй двері надвір і йди надвір.
Я спочатку вийшов у сіни, а вони казали, щоби я таки йшов надвір, бо мотуз ще закороткий:
— Утворяй двері і йди надвір.
Коли я вийшов, вони двері заперли, замкли і мене в хату не пустили. Я роздивлявся навкруг себе. Вже пізня ніч, де я маю сидіти? Уздрів коло хати якийсь карничок. На тім карничку був подок, а на тім подку солома. Я заліз на той подок, накрився своєю сардачиною і там заснув.
І вчув я сонний, що хтось ходить по подвір’ю. Пробудився, а то є фіра, пара коней і кілька людей. Як вони мене там завиділи, на мене сціткали, щоби я був тихо. І сказали:
— Злази сюди.
Я зліз. А перед хати були негрубі смерекові ковбки. Вони вибрали мур з-під підвалини і з тих ковбків зробили дві вагівні. Та підоймили комору і сказали мені:
— Лізь туди.
Я заліз попід підвалину в комору. Тоді вони сказали:
— Видавай, що там є в коморі.
Там було всяке: і упряж, і солонина, і мука, і лудина. Я все видав попід підвалину, лиш лишилася велика ґелетка з мукою, що зверху закривалася і засувалася засувом. Вони сказали:
— Давай і ту ґелетку.
Коли я звернув ту ґелетку і викотив їм попід підвалину, то вони запитали:
— Вже нема нічого? Я сказав:
— Нема.
Тоді вони підвалину опустили, і я лишився в коморі. Вилізти відти я був не годен. А вони забрали то все на фіру й повезли.
Я зажурився. Що буде зо мною? Бо коли мене найдуть рано в коморі, то скажуть, що й мій дєдя злодій, і я, бо я вкрав це все з комори дєдеви.
А як я був у хаті ввечір, то видів, що в них є в хаті кіт. І я зачав нявкати в коморі, як кіт. Попонявкав я один штих у коморі і вчув, що отворяються двері з хати. І дівка каже: «А то ти, Грицьку? То я тебе в коморі заперла». І дівка двері розімкла і сказала: «Миць, Грицьку!» Я як пруднув з комори попри дівку, а дівка як заверещала не своїми голосами, то я невчувся, як зробився на дорозі, і тікав щосили. І не пам’ятаю, кілько я пробіг. Вже ліс по обох боках дороги. І вздрів я, що на одній полянці горить ватра. А це ще ніч була. Я подумав собі, що то дєдя мій попасає коня з другими фірманами. І наклали ватру, аби веселіще уночі було. Я туди бігом. Прибігаю, а це ті самі злодії, що мене в коморі лишили. Уздріли мене і запитали:
— Як ти вибрався з комори?
Я їм розказав, як. А вони мали зварену велику кулешу і ринку топленої солонини. І сказали:
— Маєш з’їсти оцю кулешу і оцю солонину, а як не із’їш, то уб’ємо тебе.
Я сів коло тої кулеші і зачав їсти, а вони ділилися тим, що закрали. Я дивився на них, а вони на мене не дивилися. Коли вони не виділи, я мочив кулешу в солонину і метав у траву. І так вийшло, що я ніби кулешу з’їв. Коли вони вздріли, що кулеша з’їдена, то взяли мене і забили в ту ґелетку велику, що я їм дав напослідку з комори. І накрили накривкою, і засунули засувом. І самі пішли геть, а мене лишили в ті ґелетці.
А мені дєдя купив тоді в Коломиї ножичок маленький загиначкий за п’ять грошів. Я витяг з кишені той ножик і зачав довбати ґелетку. І продовбав таку дірку, що вже видко було надвір. І далі довбав і продовбав так, що вже й рука йшла. Уже видко було, що надворі зоряє, що вже день ся робить.
А це було межи лісами, і на шкрум топленої солонини прийшов лис. І ходив навколо тої ґелетки, що я в ній сидів, і з’їдав вимочену в солонині кулешу, що я наметав. І якраз зробився хвостом коло тої дірки, що я прорубав к ґелетці. А я тихонько всилив руку та їмив лиса за хвіст. А лис як спудився та як шарпнувся, то ґелетка перевернулася. А це було на обочи. Та як покотилася ґелетка разом зо мною у долину, та як ударилася до якогось граба, то так луснуло, що аж я пробудився. Та й на цім конець.