☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Сон хлопчика
Українська народна казка Гуцульщини

Колись, за Польщі, збирали в нас люди афини. І мали такі бербенички, зсипали афини в бербенички, запрягали коня і везли до Коломиї на базар продавати. Я тоді мав дванадцять років, і мене дєдя взяв перший раз до Коломиї. Їхали відци день і вночі доїхали, і я був невиспаний. Попродали ті афини. Там були й ще наші люди, на тім базарі. Мені дєдя купив булочки, і я їв, а дєдя майже не їв, бо не було часу

їсти. Коли все попродали і понад вечір верталися додому, від’їхали з міста кілометрів на півтора, і там була корчма. І дедя з сусідами повернув у корчму попоїсти. А мене лишив на фірі, сказав:

— Ти не голодний. Лягай та й спи, бо ти не виспаний. А я лиш попоїм і поїдемо далі.

Мені не хотілося спати на фірі, бо бербениці тверді. Коди дєдя зайшов у корчму, я зліз з фіри, ліг під парканом, укрився сардачиною і заснув. Дєдя з сусідами попоїв, вийшли з корчим і попилувалися їхати. Була ніч, і дєдя не зауважив, що мене на фірі нема.

Я пробудився десь, може, через годину. Там було роздорожище, дєдя з іншими фірманами поїхали в одну дорогу, а головніша дорога була в другий бік. Туди більше фір їхало з базару. Коли я пробудився і вздрів, що нікого нема, а вчув, що фіра тарахкотить, я подався навздогінь, думав, що це дєдя. Коли я вздрів, що не дєдя, а вчув, що напереді ще одна фіра тарахкотить, я побіг далі вперед, думав, що там дєдя. І то не був дєдя. А попереду ще фіри тарахкотіли. І так біг я фіра від фіри. А коли я вздрів, що заблудився, то пішов уже помалу. І вздрів я в одній хаті світло, і пішов проситися на ніч.

Коли я зайшов у хату, там була старша жінка й дівка. Я розказав їм свою біду і просився переночувати. А вони не хтіли приймити. У них у хаті підлоги не було, просто земля. Я сів серед хати на землю і сказав:

— Хата ваша, а земля Божа, я не йду нікуди.

Вони зачали щось собі шептати, і сказала жінка дівці, що треба всукати з прядива мотуз. І зачали той мотуз сукати, і сказали мені, щоби я їм помагав держати. Я встав і помагав їм держати, а вони все казали мені:

— Відступайся взад, до дверей.

Я відступився до дверей, а вони сукали далі. І сказали:

— Мотуз закороткий, утворяй двері надвір і йди надвір.

Я спочатку вийшов у сіни, а вони казали, щоби я таки йшов надвір, бо мотуз ще закороткий:

— Утворяй двері і йди надвір.

Коли я вийшов, вони двері заперли, замкли і мене в хату не пустили. Я роздивлявся навкруг себе. Вже пізня ніч, де я маю сидіти? Уздрів коло хати якийсь карничок. На тім карничку був подок, а на тім подку солома. Я заліз на той подок, накрився своєю сардачиною і там заснув.

І вчув я сонний, що хтось ходить по подвір’ю. Пробудився, а то є фіра, пара коней і кілька людей. Як вони мене там завиділи, на мене сціткали, щоби я був тихо. І сказали:

— Злази сюди.

Я зліз. А перед хати були негрубі смерекові ковбки. Вони вибрали мур з-під підвалини і з тих ковбків зробили дві вагівні. Та підоймили комору і сказали мені:

— Лізь туди.

Я заліз попід підвалину в комору. Тоді вони сказали:

— Видавай, що там є в коморі.

Там було всяке: і упряж, і солонина, і мука, і лудина. Я все видав попід підвалину, лиш лишилася велика ґелетка з мукою, що зверху закривалася і засувалася засувом. Вони сказали:

— Давай і ту ґелетку.

Коли я звернув ту ґелетку і викотив їм попід підвалину, то вони запитали:

— Вже нема нічого? Я сказав:

— Нема.

Тоді вони підвалину опустили, і я лишився в коморі. Вилізти відти я був не годен. А вони забрали то все на фіру й повезли.

Я зажурився. Що буде зо мною? Бо коли мене найдуть рано в коморі, то скажуть, що й мій дєдя злодій, і я, бо я вкрав це все з комори дєдеви.

А як я був у хаті ввечір, то видів, що в них є в хаті кіт. І я зачав нявкати в коморі, як кіт. Попонявкав я один штих у коморі і вчув, що отворяються двері з хати. І дівка каже: «А то ти, Грицьку? То я тебе в коморі заперла». І дівка двері розімкла і сказала: «Миць, Грицьку!» Я як пруднув з комори попри дівку, а дівка як заверещала не своїми голосами, то я невчувся, як зробився на дорозі, і тікав щосили. І не пам’ятаю, кілько я пробіг. Вже ліс по обох боках дороги. І вздрів я, що на одній полянці горить ватра. А це ще ніч була. Я подумав собі, що то дєдя мій попасає коня з другими фірманами. І наклали ватру, аби веселіще уночі було. Я туди бігом. Прибігаю, а це ті самі злодії, що мене в коморі лишили. Уздріли мене і запитали:

— Як ти вибрався з комори?

Я їм розказав, як. А вони мали зварену велику кулешу і ринку топленої солонини. І сказали:

— Маєш з’їсти оцю кулешу і оцю солонину, а як не із’їш, то уб’ємо тебе.

Я сів коло тої кулеші і зачав їсти, а вони ділилися тим, що закрали. Я дивився на них, а вони на мене не дивилися. Коли вони не виділи, я мочив кулешу в солонину і метав у траву. І так вийшло, що я ніби кулешу з’їв. Коли вони вздріли, що кулеша з’їдена, то взяли мене і забили в ту ґелетку велику, що я їм дав напослідку з комори. І накрили накривкою, і засунули засувом. І самі пішли геть, а мене лишили в ті ґелетці.

А мені дєдя купив тоді в Коломиї ножичок маленький загиначкий за п’ять грошів. Я витяг з кишені той ножик і зачав довбати ґелетку. І продовбав таку дірку, що вже видко було надвір. І далі довбав і продовбав так, що вже й рука йшла. Уже видко було, що надворі зоряє, що вже день ся робить.

А це було межи лісами, і на шкрум топленої солонини прийшов лис. І ходив навколо тої ґелетки, що я в ній сидів, і з’їдав вимочену в солонині кулешу, що я наметав. І якраз зробився хвостом коло тої дірки, що я прорубав к ґелетці. А я тихонько всилив руку та їмив лиса за хвіст. А лис як спудився та як шарпнувся, то ґелетка перевернулася. А це було на обочи. Та як покотилася ґелетка разом зо мною у долину, та як ударилася до якогось граба, то так луснуло, що аж я пробудився. Та й на цім конець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Шепіт, Косівського району, Івано-Франківської області 14 березня 1987 року Александрук Федір Танасійович (1926 року народження)

Сон хлопчика
Українська народна казка Полтавщини

Як тільки наша мудра квочка бралася скликати курчаток під свої теплі крила, сонечко почало збиратися на нічліг. Йому здавалося, що воно теж одне із жовтеньких діточок квочки. І так схотілося відчути себе маленьким.

Воно востаннє поцілувало чорнявого хлопчика, який грався на подвір’ї, перекочувало через високу гору, кинуло втомлені промінці на широку долину і вмившись у ласкавій річці, сховалося за величезним лісом.

Заснуло сонечко, а на темне небесне море на човнику випливає місяць із своїми зірочками. Одна з них невеличка, але яскрава, заглядає у віконечко, за яким спить чорнявий хлопчик. Набігався і втомився за день. І сняться йому і жовтенькі курчатка, і срібний Місяць, і ласкаве Сонечко.

І сниться хлопчикові, що Сонечко стало курчатком, залізло під квоччине крильце і спить собі біля інших маляток, А сивий дідусь Місяць глянув блискучим оком — аж у ліжку нема Сонечка. Злякався. Скликав зірок-помічниць, наказав шукати. І відшукали. Будять, просять повернутися.

— Без тебе, Сонечку, день не настане!

Але хитруну так добре біля теплої квочки! Вдає, що не чує. Що ж робити?

— Сонечку, як не повернешся, буде вічна ніч, курчатка не зможуть пасти на травичці, чорнявий хлопчик не вийде гратися.

Подумало Сонечко та й повернулося на небо досипати у своєму ліжку ранку. Спить Сонечко і сниться йому, що воно — курчатко. Спить біля матері. А завтра прокинуться, посміхнуться одне одному і будуть ділитися своїми снами.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

151 (7152). Два сонечка. СУС —, новотвір. Записав Пищита Олександр 2009 року. Худенко Віра Іванівна (1948). Полтавська область, Кобеляцький район, Кобеляки