Стара котюга і потя
Українська народна казка про тварин

Жив чоловік з жінков та й мав при хаті котюгу. Але тому котюзі не давав їсти, а котюга вже стара була, та що брехне, то... А жінці то си з’уритило та й каже до чоловіка: «Може би ти, чоловіче, відвів де котюгу, бо вона нам вже не здала; відведи де далеко в ліс, аби вона бірше не приходила д хаті». Чоловік послухав жінки та й відвів ту котюгу від хати в ліс та й там і лишив. Котюга лишила си сама в лісі та й вишукала собі давню колибу бутинарів та й там собі пробувала. Одного разу приходить ід тій котюзі вуйко (медвідь) і питає си котюги, що вона тут робить. А вона повіствує, що вона швець. Вуйко, як це почув, запитав си котюги, ци вона не вшила би єму чоботи. Котюга сказала: «Чому ні? Ушию. Але не маю шкіри. Коби-с приніс мені вола, то будуть добрі чоботи!» Вуйко пішов за волом, а котюга думає собі, що має робити, коли вуйко принесе вола. Думала котюга, що думала, а коли вуйко приніс вола, сказала єму, що за два тижні будуть чоботи готові, аби приходив по чоботи. Вуйко каже: «Але, куме, аби певно були готові, аби я си дурно не трудив до тебе!» А котюга каже: «Певно, кумцю!» Вона собі обрахувала, що того вола за дві неділі з’їсть.

Коли минуло дві неділі, приходить кум-вуйко за чобітьми до котюги, а котюга каже: «Чоботи готові, але треба їх висмарувати, бо на тім волі була дуже тверда шкіра, та й чоботи з тої шкіри такі тверді, що йой! Я чув, що у попа є великий веприк, коби-с, куме, приніс, то вже були би чоботи м’ягкі, та й тогди би-с так, що але, куме, си убрав».

Вуйко си тому врадував, пішов до попа вепра красти, а котюга собі розгадував, як довго ме того вепра їсти. Вуйко пішов у село і вбив того вепра попові на толоці та й приніс єго котюзі. «Кумочку любий та єлний, — каже котюга, — аби-сте за п’ять днів прийшли за чоботами, бо за п’ять днів шкіра добре зм’якне».

Минуло п’ять днів, а вуйко прийшов по чоботи. А котюга єму сказав: «Ей, кумочку, вибачайте на мене, бо чоботи не готові, мені трохи не стало масти, бо чоботи, на коли я зшив, то ще бірше затвердли та й забрали дуже масть. Отже ж просив би я вас, аби-сте пішли до села, а там у попа є гуска, а у дяка малий веприк; принесіть їх сюда, а вже тогди чоботи будуть дуже добрі, бо будуть м’ягкі і не муть тиснути».

Вуйко послухав і приніс гуску та й веприка. Котюга подумав, за кілько днів може гуску та й веприка з’їсти, а потім сказав: «За три дні, куме, будуть чоботи готові, аби-сте прийшли за чоботами». Минуло три дні, вуйко старий прийшов за чоботами та й котюзі каже: «А готові, куме, чоботи?» А котюга вивалив очі та й допитується вуйка, які він хоче від нього чоботи. А вуйко сказав: «Та тоті, що ти робила мені!» А котюга каже: «Агі на тебе! Де ти видів, аби котюга чоботи шила!» Як котюга так сказала, а вуйко каже: «А де ж ти діла вола та й два вепрі та й гуску, що я тобі приніс?» А котюга каже: «Я з’їла». Вуйко, як це почув, каже: «Но то я на тебе спроваджу войну!» А котюга каже: «Нічо! Провадь! Провадь!»

Вуйко пішов і закликав собі вовка, вепра дикого та й лиса. А котюга пішов у село та й вивів собі кота, когута та й качку і заліз з ними у печеру. Як вуйко прийшов з вепрем диким, вовком та й лисицев, стали коло тої печери. Як вони стали коло тої печери, а з тої печери когут: «Кукуріку!» А вуйко каже: «Ану, слухайте, трублять!» Потому кіт відзивається: «Урвав!» Качка каже: «Так! Так!» А лисиця каже: «А чуй! Каже, що так!»

Тогда вуйко виліз з вовком на дуба, а лис сховався в корч, а вепер заліз у дубове листя. Всі си добре поховали, лише вепер не сховав добре хвіст у листю. Кіт вийшов з печери і уздрів у вепра несхований хвіст і гадав, що то миш. Він кинувся за тов мишов і злапав вепра за хвіст. Вепер напудився і штрик, а кіт ще дужче си напудив, що то миш така велика, і плюнув в лаби та й у дуба, а вуйко з вовком вергли си, що то за ними кіт у дуба віштрик. Вуйко з вовком з дуба штрик на землю та й оба розсіли си. Тим часом вепер з лисицев втекли, а котюга пішла у село з котом, когутом та й качков.

Котюга припхалася до того ґазди, що була вперед. Трохи в лісі вуйко підгодував котюгу і наколи прийшла до того ґазди, зараз зачала брехати. Ґаздиня вибігла з хати, як учула, що якась котюга коло хати бреше, та й пізнала, що то та сама, що вперед була. Ввійшла в хату та й каже до чоловіка: «Чоловіче! Прийшла наша котюга назад до нас, але уже бреше та й не... А чоловік каже: «Добре, присили ї, буде у нас далі». Жінка пішла, присилила котюгу, але знов не давали ї їсти. Котюга кілька місяців брехала, як належить си, а потому як добре виголодніла, знов зачала... Ґаздиня знов з’уритила собі котюгу. Радяться з газдов, де би ту котюгу відвести, аби бірше не приходила д хаті. А чоловік каже: «Я йду за горшками в місто і озьму котюгу з собов та й заведу по дорозі десь до двора, там може муть давати їй їсти».

Пішов у місто і взяв з собов котюгу. Прийшов на чуже село ід дворові і там лишив ї, а сам пішов за горшками. Котюга найшла си з потятем, і зачало потя говорити до котюги: «Може би ми були в товаристві?» Котюга сказала: «Чому ні? Будемо! Але я голодна». А потя сказало: «Як ти меш мене слухати, то ти меш їсти і пити». А котюга сказала: «Я вже таки голодна». А потя каже: «Меш зараз їсти». Потя каже до котюги: «Зараз на обід буде на ґанку пані цідити пироги, а я влечу в покій, а паня лишить пироги та й піде за мнов, мене лапати, та й лишить пироги на ґанку, а ти аби тим часом пироги з’їв».

Потя улетіло в покій, а діти почали кричати, що потя улетіло. Паня лишила пироги на ґанку та й пішла до покою. Потя літало по покою, а як тямувало, що котюга пироги вже з’їв, то назад вилетіло на двір та й каже до котюги: «А що, товаришу, попоїв ти ци ні?» А котюга каже: «Попоїв. Теперки, товаришу, я би водиці похлептав, та нема де». А потя сказало: «Чекай трошки, меш пити сметани, лиш ідім до другого двора!» Там потя уздріло, що паня робить у глеку коло кухні масло. Коли потя тото побачило, то полетіло до котюги і каже: «Знає що, там коло кухні робить паня у глеку масло; то я влечу в крайній покій, а ти доти аби-с убіг в кухню і аби-с сметану випив».

Потя зараз влетіло в крайній покій. Діти панські як уздріли потя, то зачали кричати на паню. Паня лишила сметану і пішла до покою і хотіла потя зловити. Потя як стямувало, що котюга сметану випив, то назад вилетіло з покою, а паня пішла до кухні, а там котюга забила голову у глек та не могла витягнути. Паня взяла дриво і що мала бити котюгу, то вдарила по глеку, а глек убив си, а котюга утекла. Тогди потя прилетіло ід котюзі і запитало си: «А що, товаришу, ти напився?» А котюга каже: «Я наївся і напився, товаришку любий!» Потя каже: «Коли ти вже наївся та й напився, то тепер я му їсти, а ти вартувати. От видиш, тут є лан пшениці, я лечу в лан, а ти сиди на дорозі і аби-с не пустив нікого ні горі, ні долів».

Потя сіло в лан, а котюга сидить на дорозі та й сокотить, аби ніхто не надійшов. Дивиться, а з міста їде тот ґазда, що вона в него служила. Котюга як уздріла того ґазду, то зачала так брехати, що не пустила єго далі їхати. Ґазда відчепив орчик і вдарив котюгу по голові так міцно, що котюга на місці здохла. Коли потя увиділо, що товариша чоловік забив, розсердилося дуже і прилетіло на віз і зачало горшки довбати. Потя довбало горшки та й довбало, аж продовбало щось три горшки, а відтак залетіло у горшок. Чоловік зрадувався тому, що потя залетіло, а він уб’є потя. Захватив чоловік з дороги камінь і верг межи горшки, а горшки втовклися, а потя втекло та й каже: «То тобі за товариша мого!» Відтак полетіло потя коневі на голов і зачало коневі довбати очі. Чоловік зліз з порожнього воза і взяв камінь та й верг за потятем, а потя втекло, а він ударив каменем коня в голов так сильно, що кінь здох. А потя втекло та й каже: «То за товариша!» Потому сіло на голов другому коневі. Чоловік зліз з воза та й взяв кий та й хотів потя ударити, а він ударив другого коня по голові, і другий кінь здох. А потя втекло та й каже: «Маєш заплату за товариша мого». Тогди тот чоловік спізнав си, чого потя єго коней так си вчепило.