Суджена
Українська народна казка Покуття

У двадцять рік забрали хлопця в армію. І служить він у армії двадцять років. Відслужив і повертає додому. Дуже здалеку йде і все пішки, бо ні поїзда тоді не було, ні авта — нічого. Іде він, і похоплює його вечір. А тут ліс. І він не знає, який ліс завеликий. Чи він встигне перейти ще завидна? І рішив іти до послідньої хати під лісом на ніч. Повертає він до тої хати і проситься на ніч. Відповідає йому старша жінка:

— Ми би тебе приймили з рідної душі, але в нас заслабла молодиця і хоче родити. Зараз баба буде приймати дитину.

Він проситься:

— Може, би на лаву мене поклали? Де-небудь, аби я переспав у теплі.

Його приймили і постелили на лаві.

Лежить він на тій лаві, а там собі баба відбирає дитину. Над постіллю була жердка. На ту жердку почепили вереню, заслонили постіль, і баба там собі приймає дитину. І вродилася дівчинка. Чує солдат, прилітає під вікно планета і дає цій дитині судьбу. І говорить, що ця дівчинка буде дружиною того солдата, що приймили ночувати. А солдат спудився. Думає він, що вже має сорок років. А ще з двадцять років треба ждати, поки виросте ця дівчина. То коли ж він має ґаздувати? І він уже не спить, а думає. І рішає цю дитину знищити, бо йому нема як так довго чекати.

У хаті всі заснули, бо були сильно трудні. А він потихеньку встає, іде до тої дитини і від мами її забирає. Як воно було повите, так він і забрав. Виходить з дитиною надвір, а коло хати пліт. В плоті було кілля. Лапає він дитину за ніжки разом з пеленкою і натикає на колик. Та й пішов.

Приїздить солдат у своє село. І нікого нема йому до вподоби. Ходить він рік, ходить другий, ходить третій, і нема йому дівчини до душі. Він собі думає: «Я світ пройшов, і я би собі не найшов таку, що мені до душі?» І він іде в світ.

Скільки він ходив по світі, того ніхто не знає. Багато років ходив. Іде він, іде, дивиться, несе дівчина воду. Він попросив:

— Доньцю, зачекай, дай води напитися. А вона сказала:

— Як ви з відра будете пити? Зайдіть до хати, нап’єтеся горням. Зайшов він до хати, подивився на дівчину, і дуже йому та дівчина вподобалася. Надійшли до хати її рідні. А він каже:

— Я вже немолодий, але мені дуже вподобалася ваша дочка. Може, би я у вас женився?

Вони йому відповідають:

— Добре. Як вона має охоту за вас іти, то добре. А дівчина погодилася:

— Най буде.

І він лишається там, і вони вже чекають весілля. Родичі подають до ксьондза, а ксьондз виголошує:

— За такого й такого ся дівчина віддається.

Взяли вони в церкві шлюб, і солдат уже лишився в них. Приходить неділя, тато з мамою збираються до церкви, а молоді обходять худобу. Пообходили худобу та й собі збираються до церкви. Ідуть межи люди, треба вбратися у все нове. Натягає вона на себе сорочку. І помітив чоловік шрам у неї на плечах. І питає її:

— З чого це в тебе шрам? А вона йому каже:

— Я борзо ся збираю, бо же треба йти до церкви. А дорогою буду тобі розказувати, яка була справа.

Ідуть вони дорогою, а вона каже:

— Я питалася мами, чого це в мене такий шрам. А мама відповіла: «Коли ти ся вродила, у нас ночував солдат...»

І він зрозумів, що це його справа.

—...І вкрав мене з хати від мами, і почепив на колик. Мама прокинулася, помацала, що мене нема, і наробила крику. Повибігали всі з хати, дивляться, а дитина на колику висить. Я довго плакала, але ніхто не чув. А солдат це зробив і втік.

І тоді він їй признався:

— Це я у вас ночував. Ішов з війська і попросився на ніч. Коли ти родилася, я не спав і все чув. Прилетіла планета і оголосила твою судьбу. І сказала, що ти будеш суджена солдатови, що у вас ночує. А я спудився, що мені сорок років, а ти лиш народилася. Я думав, що відверну судьбу, а то ся не вдало. Тепер я бачу: що суджене, то не пропаде. Не міг я по світі нікого найти і таки тебе найшов. Ніхто в світі мені не вподобався, лиш ти. І тепер я вірю, що є на світі судьба.