В одного чоловіка був собака Сірко — тяжко старий. Хазяїн бачить, що з його нічого не буде, що він до хазяйства неспособний, і прогнав його од себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до його вовк та й питає його: «Чого ти тут ходиш?» Сірко йому отвіча: «Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут». Тоді вовк йому каже: «А зробить так, щоб тебе хазяїн ізнов прийняв до себе?» Сірко каже: «Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тебе одблагодарю». Вовк каже: «Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жать і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходить коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш однімать од мене ту дитину, — тоді будьто я тебе ізлякавсь та й пущу дитину».
У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить: «Гидж-га, Сірко!» Сірко якось догнав того вовка і отняв дитину; приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже: «На, Сірко, їж, — за те, що не дав вовкові дитини із’їсти!» Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже: «Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи». Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сів сам коло його та й каже: «А сип, жінко, галушки та будем вечерять». Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!
Ото Сірко і думає: «Треба мені поблагодарить вовкові, що він мені таку вигоду ізробив». А тон чоловік, діждавши м’ясннць, оддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: «Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе узву у хату та одблагодарю тобі за те, що ти мені добро зробив».
Ото вовк, діждавши неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до його та й увів його у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить. Чоловік каже: «Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку».
Сірко, що саме лучче на столі лежить, бере та подає вовкові. Обгодував і упоїв так, що вовк не витерпить та каже: «Буду співать!» Сірко каже: «Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи». Вовк, як випив ту пляшку горілки, та каже: «Отепер уже буду співать!» Та як завиє під столом... Тоді деякі люди повтікали з хати, а деякі хотіли бить вовка. А Сірко і ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже: «Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам із ним розправиться добре». Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже: «Ти мені добро ізробив, а я тобі!» Та й розпрощались.
СІРКО — Українська Народна Казка Про Тварин
Сірко Українська народна казка про тварин
Був собі в одного чоловіка собака Сірко — старий. Узяв хазяїн та й прогнав його. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає:
— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:
— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут.
Тоді вовк йому:
— А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?
Сірко каже:
— Зроби, голубчику, я вже чимсь тобі віддячу. Вовк каже:
— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину покладе під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш віднімати її від мене, тоді наче я тебе злякаюсь, та й пущу її.
У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це — біжить вовк житом, та за ту дитину — і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:
— Ату, Сірко!
Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:
— На, Сірко, їж — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!
Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:
— Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!
Тільки вони зварилися, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:
— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.
Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не попікся!
Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові, що він мені таку вигоду зробив».
А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою
старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:
— Прийди в неділю, ввечері, до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тоді за те, що ти мені добро зробив.
Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко казав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл; люди хотіли того собаку бити, а чоловік каже:
— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.
Сірко нагодував і упоїв вовка так, що він не витерпів та й каже:
— Буду співати! Сірко каже:
— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Краще я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.
Вовк як випив ту пляшку горілки, та й каже:
— Отепер уже буду співати!
— Не співай, бо обидва пропадемо — і я, й ти.
— Ой, не витримаю — співатиму!
Та як завиє під столом! Люди посхоплювались, — туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:
— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам йому раду дасть, — ось не займайте!
Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:
— Ти мені добро зробив, а я тобі! Та й попрощались.
Сірко Українська народна казка Чернігівщини
В одного чоловіка був собака Сірко, вельми старий. Хазяїн дивиться і бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства не годиться, і прогнав його геть.
Бігає Сірко по полю, коли це приходить до нього вовк і питає його:
— Чого ти тут походжаєш?
А Сірко йому гомонить:
— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от і походжаю тепер тут.
Тоді вовк йому гомонить:
— А зробити так, щоб тебе хазяїн знову прийняв тебе до себе?
Сірко каже:
— Зроби так, голубчику, я уже чимось тобі оддячу.
— Ну, дивись, як вийде твій хазяїн із жінкою жати, вона дитинку покладе під копицю. Ти будеш близько ходить коло того поля, щоб я знав, де воно. І тоді я візьму дитинку, а ти будеш віднімати у мене ту дитинку. А тоді ніби тебе злякаюся та упущу дитинку.
У жнива чоловік і жінка вийшли у поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитинку під копицю, а сама жне коло чоловіка.
Коли це вовк біжить житом, і за дитинку, і поніс її полем. Сірко за ним. Доганяє його. А чоловік кричить:
— Сірко!
Сірко якось догнав того вовка, одняв дитинку, приніс до чоловіка і віддав. Тоді чоловік витяг із сумки хліб і кусок сала, і гомонить:
— На, Сірко, їж. Це за те, що не дав вовкові дитинку з’їсти.
І хазяїн вернув Сірка у двір, а Сірко віддячив вовку як тільки міг.
Сірко Українська народна казка Чернігівщини
Жили колись дід та баба, мали вони пса Сірка. Став він дуже старий і господарі завели пса у темний ліс. Ішов він, блукав та й натрапив на хатину. Заглянув у вікно, аж це лисиччина хатка. Постукав у двері, відчинила лисичка, а Сірко каже:
— Впусти мене переночувати.
Лисиця погодилася. На другий день Сірко зібрався іти далі, але лисиця каже:
— Якщо хочеш, можеш зостатися у мене. Але за умови, що ти покажеш мені, де жив.
Сірко й погодився. На третій день рано-вранці лисиця прокинулася і відразу побігла до старих. А Сірко був не дурний, всю ніч не спав, про все здогадався і швидко за лисицею.
Упіймав її саме тоді, коли вона курей ловила. На порозі появився господар якраз тоді, коли все господарство галасувало, а за ворітьми втікала лисиця.
Побачили старі, що Сірко врятував курей і забрали його назад.
