Так світ платить
Українська народна казка про тварин
Раз ніс селянин з лісу топливо, а коли тягар єму в’ївся в плечі, утомлен кинув го на землю, сів на камені, стерчачім із скали, щоб відотхнути і на силах покріпитися. Аж зачув зойк із печери: «Ах, чоловіченьку боженький, мій татуненьку милостивий! Помилуй мене, окаянну, відвали камінь, бо загину; в твоїх руках моя доля, а я тобі відплачу, як світ найлучше платить!»
Селянин зачудовався немало, що би то могло бути. Смотрить, аж то велика гадина щелиною виставляє голову. Чоловік сей, добродушний і на звіря, не довго думав, но тотчас відвалив камінь, а утішена гадина висунулася із печери, звилася в круги і кидалася горі, а остріпавшися, так каже своєму благодітелеві: «Но, чоловіче, лагодися, тепер твоя смерть!»
Сесі слова, мов грім, ударили в серце селянина, страх прошиб його кості, ледве що дух добувається із груди, та й, очунявши, где-що говорить: «Та що ти говориш? Чи до тебе приступило?
Чи ж не мене кликала-сь на поміч, чи ж не я відвалив камінь? Не я тобі житє спас?» — «Все то добре і хорошо, но і мені стоїть договор додержати, а я тобі обіцяла так заплатити, як найлучше світ платить». — «Але бійся бога, чи мені уже загибати в найкращих літах жизни? Має моя жінка повдовіти, мої діти сиротами лишитися, і моя кровава праця запропаститися?» — «Все то нич не поможе, так світ платить!» — «Коли мені вже годі на світі жити, молю тя єще перед кончиною о єдну милость: віддаймо сесю справу під розсуд інших, най знаю, єсли так суд прикаже, що справедливо сесе мені ся приключило». — «Що на тоє, то позволю, — рекла гадина, — але знай, що єсли моя буде правда, тобі сконати тотчас!»
Ідуть обоє глядіти судію — чоловік, а з ним гадина, гей би діявол при грішній душі, і годі єї ся спекати либо ізбічи. Аж приходять до єдного місця і бачуть, а там у плота стоїть старий собака на ув’язі. «Як ти поживаєш, вірний сторожу дому?» — спитали приходці. «От, як бачите». Чоловік: «Зроби милость і будь розсудцьом в нашій справі». І став йому приключку із всіми дрібними обстановинами розказувати. Однако брись вислухав з терпеливостію і спитав гадину: «А чи так було?» — «Так було!» — відповіла гадина. Брись до гадини: «Твоя справа добра», — а до чоловіка: «Чоловіче, тобі умирати, бо так світ платить! Я поки був молодий, був-єм любимцем мого пана, ловля без мене ніколи не відбулася, я кухню панську наповняв зайцями, сернами і всякою дичиною, пан ходив в лисах і вовках, котрі я гонив, пізнійше стеріг і дом від злодіїв; пан так мене любив, що давано за мене карету і цугові коні, но він за жадні гроші був би мене не відпустив. Тепер же, коли я уже старий, рушатися і гавкати не могу, кухарі ляли на мене окріп, а навіть мене сюди вивели, до воза прив’язали, і має прийти, а може і йде палач, щоби палкою зробити конець моїй нужді».
Нещасний селянин, бачучи, що програв справу, просить заказаного товариша о віднесене до іншого суда. Гадина і на тоє пристає. Ідуть обоє по яругах, вертепах, дебрах і лісах, а наконець приходять на толоку і бачать старого кониська, як спустив голову; боки його стиснені, мов дошки, оводня обсіла цілий толуб, піт ллється, не має сили кусаку відогнати, вітер лиш розвіває його гривою. «Як ся маєш ти, благородний скоте?» — спитали приходці. «Так, як бачите!» Просили його вдатися в тую їх справу з додатком, що чоловік в єдній інстанції уже програв справу. Вислухавши конисько предложенє терпеливо, видає суд: «Гадино, твоя правда, бо так світ платить! Я колись був молодий, умів-єм розличні штуки; як вивели мене із стайні, то я всі гості забавляв. Що більше, носив я мого пана в війні, коли град куль сипався, не раз швидкостію моїх копит спас-єм жизнь мому пану і допоміг єму до слави, — — для того ходило коло мене заєдно двох людей, мене два рази на день чесали, овес і сіно найдоборнійше давали, в стайні було як в світлиці, в літі про оводню вкладали на мене сітку, і мій пан за половину села був би мене не дав. Коли ж я постарівся, то морили мене голодом, навіть і соломи не давали, а напослідок виволокли мене сюди на толоку, щоби вовк мене удушив».
«Що ж тепер, чоловіче?» — питає гадина. «Ну, уже двічі зробила-сь мені милість, — відповів селянин, — єще прошу до третього разу, сли твоя буде правда, то вже більше дошкулювати не буду; тогди роби зо мною, що хочеш». — «Єще раз, — сказала гадина, — перед твоєю смертію, най буде по твоїй волі; но знай, що то буде раз послідній і ти падеш мерцем».
Ідуть обоє разом, аж тут попід ліс на оболоню лис біжить. «Гей, пане лисе! — кликнули, — погоди немного; будь судією в справі такій і такій; уже в двох інстанціях програна». Лис, мудра голова, думає собі, що би то за діло було, щоб його лис не змудровав, но слухає, як розказують. Моргнув потім на чоловіка і шепнув йому: «А даси мені всі твої кури, то тя вибавлю із нужди». — «Що кури? — сказав чоловік, — навіть і гуси, а хоч би і ціле майно; у мене жизнь дорожча над все!» Лис прибрав після того вид безстороннього судії та й говорить суперникам: «Єсть то важна справа, бо тут іде о житє і смерть, тамтоті судили, а не пересвідчилися, тая справа на тім місці має бути рішена, где ся вилягла. От нам треба на місце пійти і очевидно пересвідчитися, котра сторона правду має».
Як сказано, так і вдіяно...
Як прийшли на нещасне місце, мовить лис суперникам: «Тепер справа має ся точити із самого початку; ти, чоловіче, сядь собі на тім же камені, на котрім сидів-єсь, а ти, гадино, лізь в печеру, де-сь була».
Обоє послушні волі судії; чоловік сів на камені, а гадина всунулася в печеру. Тут моргнув лис на чоловіка: «Ну же, швидко привали гадюку!» А той не дав собі два рази сказати, но сейчас привалив камінь на отвір печери. Чоловік, ледве що зміг вірити свому щастю, став дякувати свому добродієві, що лиш за його помоччю спасен від неминучої смерти. Лис одвічає: «Але тям ти за курки, завтра досвіта буду на твоїм обійстю по сніданок».
Приходить чоловік додому урадований, як би другий раз на світ народився, і розказує своїй жінці всю свою пригоду, славить мудрість лиса і прибавляє, що за тоту штуку обіцяв йому всі кури, і що завтра досвіта має по них прийти. Але жінка не приставала на сей уговір, бо як з єдної сторони радовалася спасенєм свого мужа, так з другої сторони мариковала за курми.
На другий день досвіта жінка іде до вікна, а, побачивши, як лис по подвір’ю ходить — то тут, то там, а все ся в вікно дивить, — скликнула разом на мужа: «Чуєш, старий, гдесь ся тут лис перед вікнами взяв!» — «А то той либонь, що мене вибавив, прийшов по курки». — «Хіба би-м з розума зійшла, щоби-м я йому курки дала?! От, слава богу, коли ти здоров. Возьми рушницю, будеш іще мати за шкіру кілька ринських».
Чоловік послухав своєї жінки, взяв рушницю і крізь вікно випалив до лиса. Бідний лисисько, ражен смертельно, скликнув жалко: «Так-то світ платить!» — і застиг на місці.