Так судці присудили
Українська народна казка Гуцульщини

Був один великий купець. їхав він скрізь містами, селами. Там купував, там продавав. Звичайний купець. Одного разу їхав він зимою. На полі піднялася віхола снігова, коні не можуть далі йти. Він дивиться крізь сніг, а з лівого боку хатка. І він завернув коні до тої хатки. Вийшов господар, здивувався, напудився. Чого цей їде? Купець просить його:

— Може би, я у вас захистився трохи? Бо коні вітер душить, снігом нема права їхати.

Каже той чоловік:

— На коні є пляц. Але вам нема де відпочити. Він каже:

— Я й на землю ляжу.

— Не в тім діло. У мене баба в хаті, жінка сеї ночі має родити дитину.

— То я хоч за хатою притулюся від вітру, — каже купець.

— Я не спираю ^*, — каже господар, — тут є за хатою лавочка. Купець сів на ту лавочку, обвинувся, чим міг, і так сидів. Нарешті в тої жінки народився хлопчик. Під вікно прийшли два судці і судять йому долю. Чує купець, вони говорять:

— Дочка цего купця суджена цему хлопчикови за жінку.

Купець це почув і дуже цим знервувався.

Нарешті настав день, купець увійшов у хату, повінчував ^*, як там умів, поклав грошей на стіл для народженого і сів трохи погрітися. А дітей у тій хаті вже повно було, опріч того, що народився. Каже купець:

— У вас, вижу, є дітей багато. Щось хочу вам сказати. Чи би так не могло бути, щоб ви мені цего хлопчика продали? В мене дітей нема, він у мене буде прекрасно жити. Я вам дам багато грошей, що й ви будете добре жити, і ці діточки не будуть бідити.

Чоловік зразу погодився, а жінка щось не могла на це пристати. Чоловік зачав її вмовляти. І нарешті жінка погодилася. Завила дитинку в грубі пеленки, покормила. Купець насипав на стіл багато грошей, навіть не рахував. Вивів коні, запряг. І поїхав.

їхав купець пару кілометрів полями. Дивиться, нікого не чути й не видко. Він став, узяв дитину на руки і поніс у поле. Пройшов, може, яких сто метрів і зарив хлопчика в сніг. А вітер ще снігом потрошки курив. Він думав, що сніг замете слід.

А сніг перестав, і слід було видно. А незабаром їхав тою дорогою другий пан, дійсно бездітний. Вітер перестав віяти, стало тихо. Пан прислухався і почув ніби плач якийсь. Так, як би дитина плакала. Спер пан коні, дивиться, а то є слід. Щось тут є. Каже він фурманови:

— Ану піди по цему сліду і подивися, що там є.

Фурман пішов, подивився — дитина лежить у снігу й плаче. І забрали вони ту дитину. Обертає пан коні і вертається додому. Приїхає і каже до пані:

— Так і так, найшли ми в снігу дитину.

Паня дуже втішилася. Наймила няньку, дитину виховували прекрасно. Хлопчик ріс чудово. Доріс він до семи років, дали його в школу, і він гарно вчився.

Скінчив хлопець школу, хотять пани давати його далі вчитися. А він упирається і ні на кого не хоче вчитися, лиш на дяка. Хоче співати в церкві. І пішов він вчитися на дяка.

Вивчився він на дяка. А за всі ті роки, що він ріс і вчився, дівчину того купця ніхто не сватав, і вона надумала піти в монахині. Та й пішла вона в монастир.

В однім селі був великий отпуст ^*. І туди пішов молодий дяк перший раз правити службу. На такі великі отпусти приходили і всі монахині. І та монахиня прийшла. Як заспівали дяки, монахиня обернулася на хор. Хто там так прекрасно співає? Та й зустрілися вони очима. Вона на него подивилася, а він на неї. Він скорше зійшов з хорів, аби став на брамі і її не пропустив, і з нею заговорив. І він її досокотив. Він попросив, щоби вона пішла з ним, бо він має з нею щось важне говорити. Вона сказала:

— Я монахиня, це неможливе. Ходи зо мною у монастир.

Він упав перед владикою на коліна і зачав просити, щоби її виписали з монахинь. І писали до митрополита, і дозволили їм одружитися. І щасливо вони жили.