Торба грошей
Українська народна казка Буковини
Було в одного чоловіка восьмеро дітей. Нелегко йому жилося, і рішив він старшого сина женити. Купив йому хату, город, дав корову і на два тижні їсти. — Оце, синку, все, що я можу, бо в мене ще є семеро, крім тебе.
Прожив молодий Василь з жінкою два тижні, і закінчилися харчі. Став радитися з жінкою: що робити?
— Тре продати корову, — каже він жінці, — бо нема з чого жити. Продали корову і знов мають що їсти.
їда їдою, а тут і курити хочеться. А по сусідству жив. багач Іван. Мав той Іван свою корчму, і мав торбу грошей — це всі люди знали. Каже Василь жінці:
— Дай мені десять рублів на цигарки. Жінка в плач:
— Що ти собі думаєш! Інші чоловіки беруть по чотирнадцять копійок, купують по пачці та й курять.
— Не твоє діло, — відповідає Василь, — я тобі сказав: дай мені десять рублів.
— На! Гинь твоя голова! — крикнула з серця жінка та й кинула йому десятку.
Заходить Василь у корчму, а там повно людей. Випивають.
— Іване, дай мені три цигарки.
Іван вийняв йому з пачки три цигарки, а Василь дає йому десять рублів та й у двері.
— Василю, здачу!
А Василь оглянувся і лиш махнув рукою — «Мені здачі не треба». Та й пішов.
Скурив він тих три цигарки за день, а на другий день знову:
— Жінко, дай мені десять рублів на цигарки. Жінка знов у плач.
— Пропала я з тобою! — Та й крикнула з серця: — Бери хоч усі гроші!
А він узяв десять рублів — і знов у ту корчму.
— Дай мені, Іване, три цигарки.
Іван відкрив пачку, викинув йому три цигарки, а Василь дав йому десять рублів та й знову в двері.
— Василю, здачу!
— Мені не треба здачі. А Іван:
— Підожди, Василю, вернись. Василь вернувся. Іван стиха каже:
— Слухай, у мене є торба грошей — це всі люди знають. Але мені цего мало, я ще хочу. Скажи, в чім діло, що ти здачі не береш?
— А в тім діло, що в мене е машинка, якою роблю гроші. Я вже наробив собі, своїм дітям, внукам і правнукам.
А Іван йому:
— Як ти стілко наробив, то продай машинку мені.
— Добре, продам.
— А скілко ти за ню хочеш?
— П’ятдесят тисяч рублів.
— Коли прийти? — питає Іван.
— Приходь увечері, коли жінки не буде дома. Якщо сподобається, возьмеш.
Приходить Василь додому. Жінка незадоволена, що він знов прокурив десять рублів. А Василь каже їй:
— Жінко, не журись. Давай ту решту грошей, що зосталися з корови. Розділимось порівну однаковими купюрами, а ввечері прийде до мене Іван купляти машинку. Ту, що я ніби гроші роблю. Як він прийде, то щоб ти стояла під оцим вікном і шоб робила те, що я скажу.
І розказав їй, що має робити. Жінка погодилася. Береться Іван за роботу. Набиває на новий держак звичайну лопату і кладе її в куток. Увечері приходить Іван. Питає стихенька:
— А де ж та машинка?
— А он у кутку стоїть.
— Ти що, смієшся з мене?
— Яке там «смієшся». Зараз подивишся. Бере Василь ту лопату в руки.
— Дивися, Іване.
Кладе на лопату двадцять п’ять рублів, відкриває вікно, виставляє лопату на вулицю та й кричить:
— Двадцять п’ять на двадцять п’ять!
А жінка з-за стіни — раз! Та й кинула на лопату двадцять п’ять рублів. Забирає Василь лопату в хату.
— Ось тобі, Іване, двадцять п’ять рублів.
— Ану не знімай, — каже Іван, — хай буде п’ятдесят на п’ятдесят. Василь знов ширяє лопату надвір та й знов гукає:
— П’ятдесят на п’ятдесят!
А жінка з-за стінки — раз! І кинула п’ятдесят. Василь витягує лопату з вікна, а на лопаті — вже сто! Іван каже:
— Все! Досить!
Відраховує Василеві п’ятдесят тисяч рублів, лопату на плечі та й пішов додому. А Василь тим часом городами до його хати і став під вікно.
Іван заходить в хату. Жінка ж чекає з нетерпінням машинку.
— Ну що, Іване, купив?
— Купив, — каже Іван.
— А де ж вона?
— А ось, — та й показує лопату.
— Дурило ти, — каже жінка. — Купив за п’ятдесят тисяч лопату.
— Дурило? Ану, подивись.
Кладе на лопату п’ятдесят рублів, відкриває вікно, висовує лопату надвір і кричить:
— П’ятдесят на п’ятдесят!
А Василь — раз! Та й кинув на лопату п’ятдесят.
— Ну що? Дурило? Бачиш сто рублів? Жінка здивувалася, зраділа та й каже:
— Ану, давай сто на сто.
Висовує Іван лопату в те саме вікно і кричить:
— Сто на сто!
А Василь — раз! І кинув сотню з-за стінки. Забирає Іван лопату в хату, а на ній — двісті! Жінка каже:
— Ти більше не гавкай: «П’ятдесят! Сто!» Давай зробимо все скоро, щоб сусіди не чули, що ми гроші робимо. Зробім «торба на торбу» та й полягаємо спати.
Знімає жінка з печі торбу грошей. Іван кладе ту торбу на лопату, висовує в те саме вікно та й кричить:
— Торба на торбу! Торба на торбу!
А торби нема. Мало дві торби бути, а нема й одної, бо Василь вхопив торбу та й хода додому. Іван кричить ще раз і ще раз:
— Торба на торбу! Торба на торбу! — Нема торби, нічого не допомагає.
А жінка й каже:
— Іване, ану піди до Василя та й спитай, у чім діло. Пішов Іван, стукає у вікно.
— Василю, проснися!
— Що таке? — питає Василь.
— Василю, п’ятдесят на п’ятдесят було, сто на сто було, а як поклав торбу, то торба так і не повернулася.
А Василь каже:
— Я не винен, що ти машинку перегрузив. Збавив машинку, то йди геть з двору!
І пішов Іван, плачучи, додому.