Три ремесла
Українська народна казка Закарпаття
Був де не був один багатий пін, багатий, як граф. Він мав стадо корів, волів, свиней, овець, коней...
Біля нього жив худобний церківник в жоною і трьома хлопцями.
Той сарачисько, церківник, бідував, хоснував фарську землю...
Коли його сини підросли — старшому минуло чотирнадцять, середущому тринадцять й молодшому дванадцять років, — каже йому піп:
— Неборе, церківниче. Ти не маєш нічого. Ти худобний. Дай своїх хлопчиків до школи, аби вивчилися на щось і годні були жити. Як вивчаться, хай собі роблять, що їм бог судив...
Радиться церківник з жоною:
— Небого, записати би нам наших синів до школи.
— Та запишім... Добре буде, як вивчаться на когось. Спечу їм хліба, покладу в тайстру і хай ідуть з богом...
Наладила мати їсти на путь, і хлопці зібралися і йдуть. Ідуть, ідуть, ідуть. Прийшли на розпуття. Наймолодший — він був з них наймудріший — говорить:
— Браття, якщо ми прийшли ід сьому розпуттю, так підемо далі: старший правою дорогою, середущий — середньою, а я — лівою.
Коли розлучалися, сказали собі:
— Через три роки тут маємо стрітитися. Якщо декотрий з нас скорше прийде, мусить других дочекати...
І старший пішов своїм путьом і вивчився за шустера, середущий за кравця, а наймолодший попав до одного пана і почав учитися на... розбійника. Пан полюбив хлопця, бо був дуже шіковний...
Минув рік. Каже пан:
— Но, хлопчику, зараз йдемо у ліс, і я увиджу, на що ти здатний...
Прийшли в ліс. Увиділи гніздо:
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Мусиш вилізти на дерево, взяти яйця з гнізда так, аби пташка тебе не втямила і не вчула.
Хлопчик виліз на дерево і взяв яйця так, що пташка його не почула і не увиділа... Пан похвалив його:
— Хитро ти вчинив... Но тепер поклади яйця на місце...
Хлопець знову виліз на дерево, айбо коли клав яйця, пташка його вчула і полетіла...
— Ще ти, хлопче, не досить хитрий. Ще мусиш вчитися. Минув другий рік. Пан знову привів хлопчика в ліс...
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Вибери яйця, аби пташка тебе не вчула, не втямила... Хлопець вибрав.
— Ну, поклади яйця на місце.
Поклав так, що його не вчула, але коли спускався з дерева на землю, пташка вчула і полетіла. Пан похвалив хлопця:
— Тепер ти ліпше зробив, як перший раз, але ще мусиш учитися, аби-сь став майстром...
Минув третій рік. Повів пан хлопчика в третій раз у ліс, показав йому гніздо й говорить:
— Чи видиш на тім букові маленьке гніздо?
— Виджу...
— Вилізь на бука і вибери з гнізда яйця так, аби пташка тебе не увиділа, не вчула.
Хлопець виліз, взяв яйця і приніс хазяїнові...
— На, поклади назад, аби тебе не вчула... Хлопець так зробив.
— Ну, тепер ти майстер, тепер можеш іти світом... Дитино моя дорога, я тебе дуже полюбив, і мені жаль з тобою розставатися... Айбо що тобі з мене?.. Підеш у світ і пам’ятай: не потаємно, не вночі кради, як всі злодії. Ти не злодій, а майстер. Ти будеш красти лиш тоді, коли заставишся з кимось, будеш красти явно...
Дав йому в тайстру солонини, хліба, виправив його на путь і красно попрощався.
Іде хлопець, іде, іде. Натрапив на розпуття. Дивиться, і його браття приходять. Всі троє нараз зійшлися.
— Ну, хлопці! Як ми розійшлися, так ми й зійшлися. Любі браття! Чи ви добре малися? На що ви вчилися?
— Я вивчився на шустера.
— А я на кравця.
— А ти на що? — звідують молодшого.
— Я?.. Ганьблюся вам і сказати...
— Та лиш скажи.
— Я, братчики, вчився красти...
— Красти?!
— Ні, браття, не потаємно красти, як злодії, а красти — на заставки... Заставлюся з кимось, що вкраду від нього річ, — і вкраду.
Чудуються старші браття й не розуміють, як ото можна вчитися на розбійника...
— Як ви жили за минулі роки?
— Ми не дуже добре...
— А я добре жив коло свого хазяїна. Давав ми досить їсти, пити, ще й на дорогу наклав повну тайстру... Ну, та сядьмо на шанца, спочинемо й закусимо...
Сіли, наїлися, напилися. Як відпочили, рушили далі. Ідуть, ідуть. Вночі вернулися додому... То було у великий піст.
Шкодували розбудити вітця, матір... І дочекали до рана. На зорях церківник пішов дзвонити на утреню... Під хижою втямив синів, вони спали одіті, і зрадів їм...
— Вставайте, сини мої.
Оті пробудилися і поклонилися вітцю... Як поцілувалися, церківник почав звідати:
— Ну, та на що ви вивчилися?
— Я вивчився на шустера.
— Я на кравця.
— А я, няню, учився... красти. Отець аж за голову вхопився:
— Йой, сину, що ти говориш? Чого ти на таке взявся?!
— Не бійтеся, няню, я не буду красти потаємно, як всі 8лодії, лиш на заставку.
З тим церківник лишив синів і поспішив на утреню. Задзвонив і пішов на фару. Піп ще спав, а попадя і служниця вже шнюпали по кухні.
— Неборе, церківниче, — каже попадя, — ідіть на село... до тих і тих людей... ще не заплатили нам за похорони...
Церківник обійшов село, вернувся і задзвонив на службу і з попом став служити відправу. Він уже знав, як деякий дяк.
Відкінчили службу, гамкнули церкву і говорять межи собою:
— Та вернулися твої хлопці? — питає піп.
— Вернулися...
— Та на що вивчилися?
— Старший на шустера, середущий на кравця...
— А молодший?
— Молодший... Ганьблюся, панотче, і казати...
— Лиш скажи.
— Навчився красти... Айбо не так красти, як злодії, потаємно, а явно, на заставки... Заставиться з кимось, що вкраде від нього деяку річ, — і вкраде...
— Ну, та як він такий майстер, як спеціально учився красти, хай від мене вкраде коня... Вкраде — кінь буде його.
Ще йому добавлю сотню. А якщо його спіймають — шибениця не мине його...
Зажурився церківник... Що тепер буде?
— Пропала твоя голова, синку...
Такий зажурений стрітився він з молодшим сином.
— Няньку, що сталося? Чому ви так жалісно на мене дивитеся?
— Ой, синку, синку... Біда... Пан превелебний розказав, аби ти вкрав його коня... Як ні, як тебе спіймають — шибениця тебе чекає...
— Не журіться... Коня вкраду. Рано буде у нас. Я вкраду і панові голову, не те що коня...
— Ой боже, боже...
І хлопець приготував собі паленку, чмовхалку, прядиво і шпаргу... Одівся в жебрака. І як стемнілося, почав падати дощ — намочився, завалявся і став під попівський хлів і трясеться:
— Йой... йой... йой...
У хліві вартували тринадцять слуг і чотирнадцятий вояк, що сидів на коні... Вчули йойк.
— Хто там?!
— Йой... йой... добрі люди... Я дуже ззяб...
— Що ти за один?
— Жебрак... жебрак... Пустіть мене обсушитися...
— Та пустім його. Коби чорт був, та ми його не боїмося... стільки людей.
І запустили його. «Жебрак» трясеться, йойкає, в зуби цокотить. Як мало висох, почав говорити. Се, те. Далі вийняв з мокрого піджака пляшку і потягнув...
— Та ти п’єш?
— Та, люди чесні, хочу розігрітися паленочкою... Добра паленочка... Якщо вип’єте погарчик, таку дістанете силу, кров, що сього коника понесете...
— Ану, дай попробувати... — злакомився вояк. «Жебрак» дав йому. Вояк випив, пооблизався і другому передав пляшку... І помалу, помалу і паленочку усю за рядом попробували... ї почали дрімати... Скоро всі заснули. Вояк спить на коні, лиш колишеться.
Тоді хлопець приніс чмовхалку, переклав вояка з коня на чмовхалку, дав йому в руки прядиво і повів собі коня...
Настав день. Церківник схопився з постелі і побіг у хлів. Дивиться — попівський кінь.
— Вкрав коня! Виграв заставку, і піп не має права скітити його...
І побіг дзвонити. Задзвонив на утреню і попрямував на фару.
— Ну, панотче, чи ви всокотили коня?
Піп нічого не сказав, лише побіг в стайню. Видить: вояк сидить на чмовхалці, замість хвоста держить в руках ручку прядива. А слуги лежать на землі і сплять, як убиті...
— Так ви сторожите злодія?!
І палицею по хребтах... Посхапувалися слуги, оглядаються і не розуміються, де вони.
— Де є мій кінь?! — кричить піп...
Але даремно кричав... Коня вже не вернути. Заставку програв...
Як скінчили службу і замкнули церкву, говорять:
— Та вкрав твій син мого коня?
— Вкрав.
— Ну, хай прийде на фару. Я слово додержу. Дам йому сотню, ще його і погощу...
І хлопець прийшов до попа.
— Доброго ранку, панотче.
— Доброго ранку... То ти вкрав коня?
— Ой украв. Ви розказали, і я вчинив... Чи би мені добре було, коли би мене на шибеницю дали?
— Правду маєш...
Вийняв сотню і передав хлопцеві. Ще його й погостив... Як наїлися, напилися, каже піп:
— Ну, сину, вкрав ти від мене коня, завтра рано, коли на полі слуги будуть орати землю, мусиш вкрасти воли. Якщо украдеш — дістанеш сотню і воли твої, а якщо тебе спіймають — шибениця.
— Я вкраду...
Хлопець приготував собі усе, що йому треба: пару квочок з курятами, решето.
Раненько поклав квочку і курята в решето і поніс на поле. Поле було широке. З одного боку пшениця, з другого — жито.
Орють слуги землю... Раз дивляться: в пшениці і у житі квочки з курятами. Толочать зерно, гребуть. На сонці курята блищали, як золоті, і слуги думали, що то справді золоті курята... Полишали воли і побігли в пшеницю... Ганяються за курятами, ловлять їх...
Тим часом хлопець погнав воли додому і продав купцям... Слуги піймали курята і вертаються до плугів... Дивляться — волів нема!
— Йой, що тепер буде? Піп нас повісить... Бояться йти домів...
А піп уже дізнався, що воли вкрадені, і послав чоловіка на поле за слугами... Прийшли слуги на фару.
— Ну, як ото сталося? Як вас злодій обманув?
— Йой, панотче, так і так. Ми орали землю, коли в пшениці з’явилися золоті курята. Ми хотіли ймити їх для вас...
Піп засміявся, хоч і жаль йому за волами...
— Дурні, ви дурні, чому ви лишили волів?
— Ми хотіли вам добре вчинити... Настав вечір. Церківник прийшов на фару.
— Добрий вечір, панотче.
— Добрий вечір... Та вкрав твій леґінь і воли! Що тепер будемо робити без тягла?
— Але, панотче, він мусив ваш розказ сповнити...
Ну, нічого. На другий день, як скінчили службу, піп каже:
— Хай прийде хлопець до мене. Я пообіцяв гостину і сотню. Я своє слово додержу...
І хлопець з’явився на фару.
— Добрий день, пане превелебний.
— Добрий день... Ну, сідай за стіл. Посідали. Наїлися, напилися. Піп вийняв сотню:
— Візьми, ти виграв заставку...
— Дякую...
— Ще не дякуй, ще не все готово. Вкрав ти коня, украв воли... А сеї ночі мусиш вкрасти від моєї панії перстень з пальця... Як вкрадеш, можеш і попадю взяти... Якщо тебе спіймаємо — шибениця!
— Попробую, пане превелебний.
Піп думав, що тепер хлопця піймає і скітить того...
Але той самого чорта міг перехитрити... Приготував собі з дерева і шатя чучело, точно таке, як він, і вночі приніс у сад... Поставив чучело, а сам сховався...
Піп біля вікна вартував. Втямив «хлопця», прицілився з пушки — і бух!
Нараз закликав слуг:
— Швидко у сад! Я застрелив злодія...
Побігли в сад, підняли «злодія», поклали в ладу і понесли на цвинтар похоронити...
Тим часом хлопець — до попаді і попівським голосом шепче:
— Ну, небого, вбив я злодія. Дай скоро персні, я сховаю їх під клебан у другу кімнату.
Попадя зняла з пальця персні і передала... Хлопець персні сховав у жеб. Вернувся з цвинтаря піп.
— Ну, дай персні, — каже жоні.
— Які персні?! Та я тобі вже передала?!
— Ти мені передавала персні? Коли? Я був на цвинтарі!
— Ой передала.
Зарізав у зуби піп і почав проклинати хлопця... «Ба як ото могло статися, — думає собі, — таж я його застрелив і поховав».
Не було йому спання. Встав, одівся і пішов на цвинтар. Розгріб свіжу яму, витяг «злодія», а то чучело!
— Будь ти проклятий, розбійнику!
Страшно почав лаятись, але вже нічого не міг зробити... Дав бог день. Церківник подзвонив на утреню і зайшов на фару...
— Добрий день, панотче.
— Добрий день...
— Ну, та що нового, панотче?
— Дай ми покій... Впораїв мене твій син...
— Панотче, він вчинив те, що ви розказали...
— Так... так...
Пощупався піп, там, де його не свербіло... Коли церківник відкланявся, каже:
— Ну, приклич сина, хай його погощу і хай йому заплачу сотню...
Невдовзі втворив двері хлопець:
— Доброго ранку, пане превелебний.
— Доброго ранку... Наладив ти мене, неборе...
— Пане превелебний, я сповнив ваш розказ.
— Ой... сповнив... сповнив... Но нічого... Сідай за стіл. Сіли за стіл і гостяться, айбо піп дуже сумний.
— Що ви, пане превелебний, такі сумні?
— Сумний, бо всі люди, ціле село буде сміятися з мене... Куратори аж в руки плещуть, так сміються...
— Пане превелебний, не творіться нічого. Я вчиню так, що не з вас, а з кураторів буде сміятися ціле село.
— Як вчиниш?
— Ото моє діло... Завтра увидите. Опівночі я задзвоню. Дасте мені ключ від церкви і скажете кураторам, аби швидко поспішили до церкви... Рано дайте вибубнувати на все соло, що коло церкви будуть показувати комедію...
Хлопець знайшов двох старих білих псів і чотирьох маленьких білих псят. Привів у церкву і прив’язав у вівтарі. Окремо прив’язав старі пси і окремо малі... Щенята начали рватися до матері і скавуніти...
Хлопець задзвонив, і куратори прийшли до церкви. Чують: щось у вівтарі скавунить... Дивляться: щось біле піднімає руки вверх і співать...
— Ба що ото?
— Ото, людкове чесні, ангелики! Видите? Голі! Моляться за нас, грішних...
— Молімся і ми, люди! Робім так, як вони...
І куратори поскидали із себе плаття, залишилися голі, піднімають руки вверх і моляться, падуть на коліна, б’ють поклони...
Хлопець припарувався, взяв їх плаття, а церкву закрив на замок, аби до рана не годні вийти... Рано побіг хлопець на фару:
— Чи дали-сьте бубнувати?
— Ні...
— Ну, швидко дайте вибубнувати, що коло церкви будуть показувати комедію...
І піп дав вибубнувати.
Народ біжить до церкви. І пани заінтересувалися комедією і зійшлися коло церкви... Всі, хто хоче видіти комедію, мусять заплатити, кинути в корито гроші.
Накидали повне корито грошей...
Тоді хлопець відімкнув церкву, відв’язав псів... Пси біжать за голими кураторами, хватають їх зубами за литки. Куратори йойкають і, як дурні, не пам’ятаючи себе, біжать додому.
— Люди, дивіться комедію! Чи велика комедія?! Нарід сміється, аж в долоні плеще... Скінчилася комедія... Хлопець прийшов на фару.
— Но, пане превелебний, чи я маю правду? Чи сміялися люди з кураторів?
— Ой так... так...
Сів я на камінь — казці амінь.