Три слова за три дукати
Українська народна казка Бойківщини

Був чоловік, мав сина-одинака. І цей син ріс, і добре батька слухав. І прийшла пора, забирають його у військо. Забрали його до кавалерії. Дали йому там кобилу. Він добре служив у війську і як вислужив, його звільнили і подарували йому ту кобилу. Пустили його додому, і так він їхав, з району в район, з села в село, а де його ніч постигла, там і ночував.

І попав він у одному селі до одного господаря на ніч. Той господар його прийняв, коня прив’язав, нагодував, напоїв.

А в того хазяїна був батько. Жовнір з господарем почали розмови, а старий батько сидів на печі і мовчав. Господар звідався, де жовнір служив, як служив. Потому господар дещо жовнірові розказував. Господаря жінка зготовила вечерю, вони повечеряли. А потому жовнір звідався в господаря за батька.

— Хто то такий у вас на печі сидить? — звідався жовнір.

— То мій батько, — одказав йому господар.

А жовнір його питає:

— Що він, німий чи глухий, що нічого не говорить?

Господар сказав:

— Він не глухий і не німий, але даремно говорити не хоче. Він за одно слово бере дукат.

А той жовнір якраз мав три дукати. Більше він грошей не мав. І думає він собі: «Запитаю я того старого. Що він мені скаже?». Виймає одного дуката, дає старому батькови і каже:

— Ви мені, батьку, щось скажіть.

Старий забрав того дуката і йому сказав:

— Синку, ти знаходишся в дорозі. Не шукаю собі близьких доріг, а йди доброю дорогою, хоч би як то далеко було. І з тої дороги нікуди не звертай.

Жовнір подумав: «Я й сам тото знаю. Чого я даремно дуката дав?». Але вийняв йому жовнір і другого дуката. І дав. Старий сказав:

— Прийдеш додому, оженишся. Щоби ти знав, що жінка все може тебе зрадити.

У жовніра остався ще один дукат. Думає він собі: «Дам ще й цего третього дуката». І сказав:

— Батьку, нате ще одного дуката, ще ми щось іскажіть.

Батько йому сказав:

— Будеш господарювати, будеш мати коні або воли. Щоби ти не давав їх на чужі руки. Щоби ніхто без тебе не робив ними, ні кіньми, ні волами. Бо інший господар може твою худобину знищити.

Жовнір переночував у господаря, а рано піднявся, помився, сів на свою кобилу і поїхав. Їде, а при дорозі стоїть чоловік і гойкає на жовніра:

— Жовніре, ходи сюди, бо туди далеко. Сюди дорога ближче.

Жовнір хотів його послухати і поїхати тою дорогою, а потім подумав: «Ніт, я туди не поїду, я не даремно дуката давав». Та й поїхав він тою дальшою дорогою. Недовго проїхав, дивиться, на дорозі стоїть зав’язаний клумак. Він зліз з коня, того клумака розв’язав, а в тім клумаку повно грошей. І подумав жовнір: «Ех, недаремно я дукат віддав». І поїхав тою дорогою далі.

І їхав він цілий день. Аж на вечір до села добрався. Доїжджає він до села, а з лісу біжать троє людей і кричать:

— Ой людкове, рятуйте нас, бо нас розбійники обібрали, одежу від нас забрали! Ми голі остались.

А той чоловік, що стояв на дорозі і казав жовнірови їхати коротшою дорогою, направляв людей через ліс, щоби розбійники їх там роздягали і грабували. Жовнір продумав: «Недаремно я віддав дуката батькови тому. Був би я їхав дорогою, куди мене той направляв, були би розбійники мене вбили і коня забрали».

Приїхав жовнір у те село, переночував, рано піднявся, вмився, сів на свою кобилу й поїхав далі. І на вечір він приїхав додому, в село своїх батьків. Погостили вони, а тоді він своє мундировання заховав і почав собі господарювати коло батька.

А через якийсь час його батько захворів, похворів деякий час і помер. А мама йому сказала:

— Женися, бо я вже тоже не годна робити.

І син оженився, узяв дівку у господаря на другім селі. Почали вони з жінкою господарювати. Нажили дитину, сина. А в його тестя був ще син нежонатий. Та й женить уже тесть свого сина. Приїхав тесть до зятя і сказав:

— Зятю, й ти, дочко, збирайтеся до мене на весілля.

А зять сказав:

— Ми, батьку, обоє не поїдемо.

— А чому не поїдете?

— А тому, що в нас є худоба, свині, треба все нагодувати, напоїти. Жінка най їде на весілля, нехай забирає з собою дитину, а я нагодую худобу, свиней і приїду завтра.

Жінка з дитиною поїхала, а чоловік лишився дома. Погодував худобу, напоїв і подумав: «Піду й я на весілля. Але як би вбратися, щоби мене жінка не пізнала?». І надумав. Узяв своє воєнне мундировання. «Вона мене в воєннім не пізнає». І пішов на весілля.

Прийшов туди. Музики грають, люди гуляють. А жінка його в кожному танці з іншим гуляє. Він постояв біля вікна, подивився, а потім зайшов у хату. Люди побачили його і почали говорити:

— Якийсь жовнір прийшов. Коли він попав на наше весілля, його треба погостити.

Тесть і теща не спізнали його, бо він був мундирований. Йому дали поїсти й випити. А коли заграла музика,в ін. пішов танцювати. І забрав до танцю свою жінку. Жінка його також не спізнала, але їй дуже сподобалося, як він гарно з нею танцював. Тесть сказав:

— Уже досить грати, уже досить танцювати, най ідуть люди спочивати. А завтра будемо весілля продовжувати.

А той воєнний виступив з хати і стоїть надворі. І тут жінка його вийшла з хати і за звідалася його:

— Де ви будете спати?

А він каже:

— Не знаю. Зараз мене мабуть ніхто не прийме, бо люди вже сплять. Я їх будити не буду.

А вона сказала:

— Ночуйте у нас.

— Я би спав десь у стодолі.

Вона йому повіла:

— Добре, я зараз вам постелю.

Пішла до комори, забрала перину, подушки, пішла до стодоли і послала жовнірови спати. Тоді ввійшла до хати і сказала свої матері:

— Я в хаті спати не буду.

— А де ж ти будеш спати? — запитала мама.

— Піду до стодоли, бо в хаті парно.

— А там же якийсь воєнний спить, — сказала мама.

— Хай собі спить. Що мені до нього?

І пішла до стодоли і лягла собі коло воєнного. Вони там наговорилися обоє і налюбувалися, і вона заснула міцним сном.

А той «воєнний» украв свою дитину і пішов додому. Приніс її і віддав до сусіди. А ранком погодував худобу, одягнув свій звичайний костюм і знов пішов на весілля. Уже він прийшов, жінка його розбудилася, а дитини нема. Вона вхопилася за голову і зачала верещати:

— Ой дитини нема, воєнний дитину вкрав!

Підійшли її мати й батько.

— Що таке сталося?

Якийсь воєнний тут спав і вкрав дитину. І де зараз його знайти?

Батько сказав:

— Де ж ти його догониш? Хто його знає, куди він пішов?

А мати зачала кричати:

— А що ж буде, як зять прийде! Та що ж він з нами зробить за дитину!

А батько сказав:

— Нічого, якось буде. Ми стодолу запалиме і скажем, що при весіллю хтось нас запалив. Ми зуміли вискочити, а про дитину забули, і дитина згоріла. Інакшого в нас виходу нема. Бо зять біди буде робити за дитину.

Запалили вони стодолу, а тут і зять приходить. Тесть із тещею до зятя. Плачуть.

— Зятьочку наш дорогий, нас хтось запалив, ми вискочили, а наша дитина згоріла.

А жінка його плаче, вмліває за дитиною. Він підійшов до своєї жінки й сказав:

— Не плач. Коли таке сталося, інакше не буде. Ми люди молоді, ми дитину нажиємо, буде в нас друга дитина.

На пожар набігло багато людей, а тесть гойкає:

— Видите, люди, який у нас добрий зять? Другий би хтозна що робив, а він нас усіх розговорив.

Та й так вони то весілля якось закінчили, забирає він свою жінку і їдуть додому, бо в них дома робота є. а тесть сказав:

— Е, ви пішки не підете, я зараз запряжу коні і повезу вас.

Тесть пішов запряг коней, взяв дві фляшки горівки, посідали на воза й поїхали. Приїхали до зятя, дали коням їсти, зять каже жінці:

— Ти готуй закуску. А я піду гляну, як там у нас господарка, чи все в порядку. А потім будеме ся гостити.

Та й пішов він до сусіди, забрав свою дитину, заніс у хату і сказав:

— Жінко, не наша це дитина?

А вони подивилися і не знають, як це сталося, що тут зробилася дитина. А зять пішов, узяв собі доброго бегаря і як почав жінку й тестя кропити! І говорить тестьови:

— Ви злодій! Як ви так зуміли збрехати, що дитина згоріла?! І запалити стодолу!

Тесть вискочив, схватив коні і втік ледве живий. Приїхав додому і сказав жінці:

— Була б ти з нами поїхала, то ще був би зять і тебе погостив, та як мене.

Та й далі він господарює з жінкою своєю. І годують дитину. Коли одного разу приходить до нього кум. І сказав:

— Куме, дайте мені свого коня.

— Нащо він вам? — запитав його господар.

— Маю я трохи зерна, хотів би до млина відвезти.

А господар сказав:

— У мене не кінь, а кобила. І вона зараз жеребна. Я вам дам, але дивіться, не беріть на віз забагато.

— Та ніт, куме, я їй нічого не зроблю, я полегесеньку. Я багато грузити не буду. Буде так, куме, та як би ви самі нею їхали.

Господар пішов, запряг кобилу і сказав:

— Їхайте здорові. Тільки я вам ще раз кажу, щоб багато не грузили.

Кум поїхав і нагрузив повний віз міхів. А до млина треба було їхати через гору, і кобила не в силах була потягнути той тягар. А кум взяв собі доброго колика та й ту кобилу коликом по ребрах.

— Вйо, здохла би-сь!

Кобила два-три кроки пройде і стане. А він її знову тим коликом.

— Тягни, щоб ти здохла!

А той господар ззаду крадом іде й надзирає, як він їде кобилою. І він йому нічого не сказав, він витерпів.

А кобила вийшла на ту гору, почала шмигати собою і зметала лоша. А кум узяв то лоша і кинув його в корчі. І сказав:

— Ну, куме, колись найдеш, будеш мати що їсти.

І поїхав собі до млина. А господар підійшов, забрав то лоша, приніс додому і повісив його в коморі під повалу. І то лоша там висіло і сохло два роки.

Кум змолов то зерно і пригнав кобилу аж на третій день. Каже господар:

— Ой, щось ви довго там пробули.

— Та там було доста людей, та не міг я так скоро змолоти.

— Ой та бо щось моя кобила дуже схудла.

— Та, куме, бігме я їй нічого не робив, я її годував, поїв. Може, — каже, — холодно було, та вона змерзла. Та так на ній шерсть здулася.

— Нічого, подивимося, що буде з нею далі.

Та й кум подякував і пішов собі додому.

Кобила ви здоровіла, все внормувалося, господар нею робить. Проробив один рік, другий рік, а одного вечора заходить у корчму. Там чоловіки випивають, угощають один одного та й дещо балакають. Потім один чоловік почав говорити:

— Я нись був на ярмарку. Добре молоді коня платяться, що мають по рокови, по два роки.

А цей господар питає того чоловіка:

— А скільки було би за такого коня, що має два роки?

Той йому сказав:

— Якби два роки мав кінь, а був гарний, то дали би за нього три тисячі. Про менше нема що й говорити.

Тоді сказав господар:

— У мене таке й таке було. Приїхав кум позичити коня. Я йому дав свою кобилу везти до млина зерно. А кобила була жеребна. Вона не могла повезти той тягар через таку гору…

І розказав він усе, як було.

—…Він узяв то лоша і кинув у корчі. І сказав: «Ну, куме, колись його знайдеш та й будеш мати що їсти». А я ззаду йшов, надзирав крадом. І лошатко забрав і сховав. Воно й зараз у мене є. скажіть, що мені тепер робити? Кільки би я зараз за нього грошей взяв?

— Завдайте, куме, його до суду, а там вам скажуть, як має бути.

Господар так і зробив, покликали їх обох на суд. Там питають:

— Це ваш кум?

— Кум.

— Ви до кума приходили за конем?

Він сказав:

— Приходив.

— Давав вам кум кобилу?

— Давав.

— Що ви нею робили?

— Зерно возив до млина молоти.

— І багато мішків було?

— Та не так багато, але трохи було.

— Ви кобилу били?

— Та трохи бив.

— І потім вона зметала?

Він сказав:

— Зметала.

— А де ви то лошатко поділи?

— Кинув у корчі.

— І що тоді ви сказали?

— Не пам’ятаю, що я сказав.

А той кум, що була його кобила, каже:

— А я пам’ятаю, що ви сказали.

Кум йому сказав:

— А відки ви можете пам’ятати, як вас там не було?

— Я був, але ви мене не виділи.

— Як ви там були і чули, то скажіть, що я говорив?

— Ви, куме, кинули лоша у корчі і сказали: «Куме, колись найдеш, будеш мати що їсти». І ви поїхали. А я лошатко забрав, і воно у мене зберігається.

І запитали на суді кума:

— Ви таке сказали, щоби кум лоша з’їв?

А він каже:

— Я щось не пам’ятаю. Може, й сказав.

— Коли так, то зараз же заплатіть свому кумові дві з половиною тисячі, а кум най вам віддасть тото лоша. Та й можете його з’їсти сами.