Хитрий Іван
Українська народна казка Гуцульщини

Куток ґаздів у селі по черзі пасли корови. Кожного дня один гнав у поле всі корови, а на другий день другий, і так ішло хата від хати. Прийшла черга пасти корови Іванови. А в Івана корови не було. Він каже:

— У мене нема корови, то чого ж я буду пасти? А йому кажуть:

— Ми ні одної хати не минаємо. Прийшла черга на твою хату, паси.

І погнав Іван ті корови пасти на луг.

Увечір він пригнав з пасовиська корови, ґазди їх розібрали. А Іван за той день надумав, що має далі робити. Він зробив собі корову з дошки. Вирізав голову з рогами, ноги, хвіст. Та зачепив її на другий день воловодом і притягнув на те місце, де згонювали сусіди всю худобу. Сусіди з него сміялися. А він каже:

— Це в мене така корова. Як вона пропаде, то буде відповідати той, що пасе.

І той не мав що робити, взяв ту дошку на плечі і погнав корови на луг. Приніс пастух ту дошку і лишив її край лугу при дорозі. Та й пасе корови.

А Іван слідкував за ним і вкрав свою «корову». Увечері, коли пастух пригнав худобу з поля, дошки не було. Пастух сказав, що то відей ^* хлопці взяли її на ставок, бо з нею добре купатися. Люди ще й посміялися з Івана. А Іван сказав:

— Раз ти не пригнав мою корову, я забираю твою.

І пішов і забрав у стайні корову цего пастуха. Пастух побіг до ґміни, до віта. І розказав там про свою пригоду.

— Хоче Іван взяти в мене корову за кавалок дошки. А віт каже:

— І правильно він зробив. Він не має корови, а ви його примусили пасти. А як зробив він собі корову з дошки, то треба було йому ту «корову» з поля привести.

Так Іванови та корова й лишилася. А він ту корову зарізав і набив бочки м’яса. І скликає всі сусіди, робить бенкет. Зійшлися гості та й питають:

— Відки в тебе, Іване, таке добро?

А Іван каже їм, що зарізав корову і м’яса буде на цілий рік, а за шкіру вернулися гроші на другу корову. Баби кажуть своїм чоловікам:

— Видите, Іван таки має голову. Він і гроші за шкіру вторгував, і м’яса он скільки має. Так і ви зробіть.

Та й з’юдили своїх чоловіків, щоб порізали корови. Чоловіки зарізали корови, м’ясо набили в бочки, щоб мали що їсти, а шкіри повезли на ярмарок. Привезли ті шкіри — ніхто не купує. Завернули шкіри додому та й давай жінок бити, що жінки з’юдили корови порізати. А жінки повтікали та й зрадилися Івана вбити. За те, що Іван їх на таке нарадив. Що вони коров позбулися. Та вже й ґазди за бабами побігли Івана бити. Іван дивиться в вікно — біжать до него сусіди. Він засвітив свічку і ліг на лавицю, ніби він помер.

Наперед вбігли баби. Отворяють двері — Іван лежить і свічка горить. І баби зо страху попадали в хоромах. Надбігли чоловіки, познімали шапки і сказали: «Отче наш». Та й розійшлися.

Радяться вони, як мають Івана ховати. Але перед вечором одна жінка увиділа — Іван у себе перед хати стоїть. Жінка скричала, розґвавтувалася та й каже:

— Дивіться, Іван нас обдурив. Він живий. Забиймо його в міх і киньмо в озеро, щоб більше не обманював.

Прибігли жінки, вхопили Івана, забили його в міх, зав’язали і по́чогом ^* потягли його до озера. Поки витягли його на дорогу, стало темно. І порадилися, що рано дотягнуть його до озера, бо боялися приступати до озера вночі. Та й лишили мішок з Іваном і пішли додому.

Лежить Іван у місі на вулиці та й стогне. А тут їде каретою пан якийсь. Видить, мішок стоїть на дорозі. Думає: «Це хтось загубив. Возьму собі цей мішок». Підходить до мішка, а там стогне жива людина.

— Хто це, що це? — питає пан.

— Ой, — каже, — злагодили мене класти за віта, а я не вмію ні читати, ні писати.

А пан став та й подумав: «То не міг би я стати за віта?» Та й каже:

— Я став би за віта.

— То лізьте в цей мішок та й завтра вас виберуть за віта. Вони будуть думати, що то я. Але, пане, дайте мені свій мундур вбрати, а ви беріть мій. Бо вони можуть впізнати, що то не я. Пан випустив Івана з міха, розібрався і помінявся з Іваном одягом. А Іван каже:

— Та й що мені за то буде, що ви будете вітом? Каже пан:

— Сідай у мою карету і віджени мені додому коні. І на тобі записку до пані. Аби вона дозволила, щоби ти вибрав собі, що хотів: чи коня, чи бика, чи корову.

Та й Іван зав’язав пана в міх, і міх з паном лишився на дорозі, а Іван поїхав додому до пана. Подав пані записку та пішов до стайни і вибрав собі корову, теличку й бичка — троє товарят. І погнав їх додому.

А жінки рано встали, мішок з паном узяли і кинули в озеро. І пан утопився.

Десь після полудня тягнеться Іван із своєю маржиною додому. Дивляться жінки — та це ж Іван! Та й біжать до Івана на дорогу, та й питають його:

— Як ти не втопився? І де ти взяв цю худобу? Ми ж тебе втопили. А Іван каже:

— Ви думали, що ви мене втопили. А я упав на дно, а там стільки худоби. Вибирай, яку хочеш. То я собі вибрав цих трьох товарят.

Жінки кажуть:

— Веди нас назад до озера і покажи нам, де там є маржина. Він вертається до озера і жене свою маржину. І жінки йдуть за ним. Став він з своєю худобою коло озера, а то все відбилося в озері. Іван каже:

— Видите, є худоба!

— Най тебе шлях трафить, Іване! Як ту худобу дістати?

— Туди лізти треба.

Жінки прийшли додому та й кажуть своїм чоловікам:

— Ви такі дурні. Іван пригнав стільки худоби, а ви нічого. Ідіть до води за худобою.

Чоловіки пішли, подивилися, що там є худоба, поштрикали в воду та й потопилися. А Іван загнав худобу на ярмарок і продав. Та продав хату і виїхав відти геть. Бо жінки були б його вбили насмерть.

Ходить Іван хата від хати. Де його ніч захопить, там ночує. Бо свеї хати не мав. Заходить він до одної хати, а там такі запахи з варі. Встрічає жінку з відром у руках. Іде жінка доїти корову. Каже Іван:

— Вуйночко, прийміть мене на ніч. А жінка каже:

— Чоловіка нема дома. А я слаба. В нас нема де ночувати. А він зачав проситися, і вона його приймила.

— То лізьте там на під ^*, — сказала ґаздиня.

Він виліз на той під, вмостився на дошках та й там спить. Хоче їсти, але нічого не каже.

Двері були відкриті. Іван побачив, що в хату зайшов якийсь чоловік, так ніби піп. А потому почув Іван по розмові, що то дяк. Вони сиділи з жінкою, пили й набувалися до пізньої пори.

А голодному на поду не спиться. Вчув він, що пізньої пори хтось заїхав у двір. Коні з дзвінками. У хаті метушня. То приїхав чоловік. Вона думала, що він поїхав десь далеко шукати їй примівників, бо вона дуже «слаба». Не думала жінка, що чоловік так скоро вернеться, і задержалася допізна з дяком.

Жінка заховала дяка в хоромах у шафу. А то все із стола попрятала. А Іванови все було добре видно із стриха ^*, бо то двері на стрих були відкриті.

Жінка лягла на постіль і лежить. Входить чоловік до хати.

— Добрий вечір, — каже, — жінко! Ну як тобі? А вона тихим голосом каже з постелі:

— Та я така слаба. Нічого мені не помагає. (А той на поду все чує). Жінка каже:

— Бери, чоловіче, з печі борщ. Той, що ми їли рано. Чоловік узяв з печі борщ, сів за стіл та й їсть. А Іван то все чує

і зачав на поду так обертатися, щоб чоловік вчув. Чоловік питається:

— Жінко, що то у нас гримить?

— Просився якийсь подорожній на ніч, і я приймила його. А чоловік каже:

— Чого ж ти чоловіка в хату не приймила? Може, чоловік голоден. Ану, ґаздо, сходіть сюди, будемо щось вечеряти.

Іван сходить.

— Добрий вечір! Вибачайте, ґаздо, я упросився в вашої жінки на ніч, бо сам я не маю ні кола, ні двора.

— Сідайте вечеряти, — чоловік каже. Іван сів та й питає ґазду:

— А куди ви їхали, що вас довго не було? А він розказує:

— Чоловіче, роки їхаю і шукаю ліків жінці. І не можу нічим їй помогти, все слабує. Ні лікарі, ні примівники не помагають.

А Іван каже йому:

— Не буду себе хвалити, але я вам міг би в цьому помогти. Бо я гейби пророк. Треба мені покласти на стіл сто золотих. Я на них пророкую. І я постараюся вашу жінку вилікувати.

А ґазда каже:

— Що мені сто золотих! Я вже стільки витратив. Починає Іван говорити:

— Слухайте, ґаздо, в вашій хаті є Біда. Цю Біду треба вигнати з хати, тоді буде жінка дужа.

Чоловік питає:

— А як цю Біду гонити?

— У вас на полицях є всякі їди й горівка. Ґазда пішов подивився — є. Питає він:

— А це що, жінко?

— Та це мама мені принесла. А я поклала в полиці та й забула. Чоловік поставив то на стіл, і вже вони оба їдять і п’ють. Каже чоловікови Іван:

— Беріть коновку і йдіть принесіть з джерела води. Щоб я посвятив вам хату, аби та Біда втекла.

Чоловік бере коновку, іде в царинку по воду, а Іван підходить до жінки й каже:

— Аби ти мені сьогодні була перед чоловіком дужа. Бо я зараз цего дяка виведу на хату і все чоловікови розкажу. І тоді чоловік в тебе здоров’я возьме.

І сказала жінка:

— Будьте добрі, так не робіть. Я вже буду дужа, вже не буду більше слабувати.

Входить чоловік, а Іван узяв тої води та й кругом поприскав. Та й каже чоловікови:

— Лягайте спати і з хати нікуди до днини не виходіть. Залишайтеся в хаті, лиш мені хорімні двері лишіть відтворені, бо я буду ще Біду з хоромів вигонити.

Чоловік ліг спати. А цей відкрив шафу і каже дякови:

— Вести тебе до ґазди в хату чи нести до ріки топити? Що тобі робити?

А. дяк каже:

— Йой, не буду приходити до цеї жінки повік. Лиш пусти мене додому та й не кажи чоловікови.

— Аби я так легко не сказав чоловікови та й тебе пустив? Давай мені сто золотих.

Та й витягає дяк сто золотих і дає йому, аби лиш той його випустив і не казав чоловікови.

Іван того випустив, а сам пішов далі блукаючи. Та й почав шукати, де б найти кавалок ґрунту. Купив він ґрунту та й почав на чужім селі класти хату. Та й у якийсь час приходить до того ґазди. Та й питає:

— Ну, ґаздо, як там ваша жінка? А ґазда каже:

— Дай вам Боже здоров’я. Аби ви прожили сто років. Яка моя жінка дужа, як вона все робить!

А він каже:

— Я би був дуже радий, аби ви до мене з кіньми на толоку приїхали. Бо я будуюся, і мені дуже важко.

І той поїхав до него з кіньми на толоку і багато йому допоміг. Іван побудувався і добре жив.