Хитрий Петро і змій
Українська народна казка Полтавщини
Був час, коли по землі бродили велетні-чудовиська. У них були величезні вогняні крила і хвости, а луска сяяла, як сонце. Жили вони в горах, в глибоких печерах, і, коли літали, ставали невидимими. Ці чудиська називалися зміями.
І ось трапився на землі великий потоп, і всі змії потонули, бо плавати вони не вміли, а довго літати по небу не могли — крила слабшали. Лишився на землі тільки один змій. Він піднявся на найвищу гору і чекав, доки води потопу не стечуть в моря, озера і річки. І ось обсохла земля, і змій вирушив в дорогу. Прийшов він на українську землю і оселився в горах, в одній печері. Підшукав собі в служниці стару відьму і відправився шукати богатирів-юнаків.
А в той час уже народилися на світі хитруни, що перемагали не силою, а розумом. Ішов-ішов змій, і зустрівся йому одного разу такий хитрун. Звали його хитрий Петро. Ось змій і питає його здалеку:
— Ей, людино, ти богатир-юнак?
— Богатир, — відповідає хитрий Петро.
— А в чому твоя сила?
— Візьму в руку камінь, стисну—вода потече.
— Не вірю, — говорить змій.
— Давай потягаємося. Тільки спершу ти візьми камінь і зціп.
Змій підняв із землі камінь, зціпив його, в порошок розкришив — не тече вода.
— Ну, тепер дивися на мене, — говорить хитрий Петро.
Нагнувся Петро, підняв камінь, а іншою рукою непомітно вийняв з торби грудку свіжого сиру. Зціпив в руці камінь разом з сиром і потекла вода. Здивувався змій на таку богатирську силу.
— Ну, ти сильніший за мене, — говорить, — давай побратаємося!
— Давай, — погодився хитрий Петро.
Побраталися. Далі пішли разом. Йшли-йшли — дійшли до винограднику. Бачать: стоїть серед виноградника висока черешня із стиглими плодами. Змій-велетень рве стиглі черешні з високого дерева і їсть з долоні. А Хитрий Петро крутиться навколо стовбура та облизується — не може дістати рукою до гілок. Обібрав змії всі гілки і нахиляє саму верхівку, щоб і її очистити. Тут хитрий Петро приловчився, зловив одну гілку і почав рвати черешні. Наївся змій, відпустив верхівку, а Хитрий Петро не встиг вчасно випустити свою вітку та і злетів на повітря, як птах. Перекувиркнувся через черешню і гепнувся прямо в терновий кущ. Під тим кущем дрімав заєць. Злякався заєць, вискочив і тягу.
— Що з тобою, побратиме? — питає змій хитрого Петра.
— Та нічого! Побачив я зайця. «Дай, — думаю, — переплигну через черешню та схоплю його за вуха». А заєць — навтіки. Втік, проклятий!
Змій ще більше дивується. Пішли далі. Ідуть — ідуть, дісталися до лісу. А в лісі повним-повнісінько всякої дичини: і зайців, і сарн, і оленів. Змієві захотілося їсти. Ось він і говорить хитрому Петру:
— Давай обгородимо ліс високою стіною, дичину ловитимемо. Спіймаємо—зажаримо та з’їмо.
— Ну що ж, я не проти, — відповідає хитрий Петро.
Засукали рукава, взялися за справу. Змій трудиться по-богатирськи—цілі скелі тягає, одну на іншу нагромаджує, а Петро затикає гряззю дірочки між каменями. Склали високу стіну, обгородили ліс. Змій переліз через стіну і почав ловити ведмедів, вовків, лисиць, сарн, зайців—всяких звірів. Ловить і на купу складає. А хитрий Петро кудись сховався. Став змій його кликати. Кликав-кликав, нарешті хитрий Петро показався вдалині. Трохи згодом підійшов до змія з двома малими пташенятами в руках і говорить:
— Бачиш? Я і птахів ловити можу! Невелике уміння ловити тих, хто по землі ходить. А ти спробуй злови того, хто по повітрю літає!
І ось змій з Петром розклали під деревом величезне вогнище. Змій оббілував дичину, насадив на вертели сто оленів, двісті сарн, п’ятсот зайців. Засмажилося м’ясо, змій і говорить Петру:
— Сідай, побратиме, м’ясо їсти!
Сіли. Змій їв по-богатирськи, як змії їдять, — зайця за один раз ковтав, а Петро ледве-ледве управився з лопаткою молодої сарни. Дивиться Хитрий Петро на змія, заздрить, хочеться йому показати, що і він може їсти по-богатирськи. І став він хапати величезні шматки м’яса. Та не їсть, тільки за спину собі кидає, коли змій убік дивиться. Настав вечір. Змій і говорить Петру:
— Підемо до мене ночувати.
Прийшли вони в печеру. Зустрічає їх відьма і питає зміїною мовою:
— Це хто такий?
— Мій побратим.
— Що він за птах?
— Юнак. Богатир, яких мало — сильніший за мене .
— Чого ж ти його не уб’єш?
— А як його убити?—питає змій.
— Засне він вночі, а ти візьми молот в сто пудів вагою та і пристукни його.
Хитрий Петро всі мови розумів і мову зміїв теж. Злякався до смерті, але ні слова не зронив. Лягли спати, згасили світильник. Тут Петро встав з ліжка, вийшов з печери, набрав в мішок каменів і поклав його на своє ліжко під ковдру, а сам сховався за дверима і чекає, що буде.
Опівночі змій піднявся, схопив стопудовий молот, підійшов до ліжка Петра і ну дубасить по мішку. Б’є по каменях що є сили—з каменів іскри летять. Бив-бив, повернувся до відьми і каже:
— Ну, тепер убив! Що правда, то правда: міцний був цей юнак, куди міцніший за мене, — я його б’ю, а з нього іскри летять.
І змій ліг спати. На ранок, звідки не візьмися, з’являється Петро.
— Добрий ранок, побратиме!
Змій очі витріщив.
— Як? Ти живий? Та я ж тебе вбив!
Усміхнувся хитрий Петро:
— Так це ти мене бив? А я думав, мене блоха кусала. Ні, брате, краще вже ти не трудися мене вбивати. Я загартований.
— Як же ти загартувався?
— У окропі.
— Зроби милість, загартуй і мене, —просить змій, — ми ж з тобою побратими.
— Чому не загартувати, загартую, — відповідає Хитрий Петро, —та тільки чи витерпиш.
— Витерплю! —каже змій. — Дуже вже хочеться мені стати таким богатирем-юнаком, як ти.
— Ну що ж, так тому і бути, — говорить хитрий Петро, — накажи своїй старій закип’ятити чан води. Та підкотите сюди бочку.
Підкотили бочку. Змій наказав відьмі налити повний чан води і розвести під ним вогонь. Закипіла вода, ось Петро і говорить змію:
— Ну, юнак-богатир, лізь в бочку! Тебе загартовуватиму.
Змій з великим страхом вліз у бочку, а Петро забив її якнайміцніше, потім провертів дірку і почав лити окріп в бочку. Закричав змій:
— Ой, ой! Побратиме, гаряче!
— Терпи, побратиме! — втішає його Петро. — Витерпиш, загартуєшся не гірше за мене.
Ось хитрий Петро налив бочку доверху і говорить відьмі:
— Тримай його в бочці до вечора і загартується, стане міцніший заліза. А як сонце зайде, ти бочку розбий і випусти його.
Пішов Петро і був такий. А відьма сидить, вечора чекає. Зійшов місяць, розбила вона бочку і побачила, що змію кінець прийшов. З тієї пори немає більше зміїв на землі, всі перевелися.