Хто вірний приятель
Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік і жінка. Дуже любилися вони і файно жили собі. Одного разу жінка пішла до свеї сестри, а чоловік остався в хаті самий. І надходить у хату до цего мужика пан.

— Дзінь добрий, мужику!

— Дзінь добрий, пане, — відповідає мужик. — Сідайте на лаву, будьте ласка.

— А не моє діло, пане, відки ви будете?

— З Чудотворного. Чули таке місто?

— Чути чув, але не був, пане, в тім місті.

— То далеко.

Мужик робить серед хати коновку. Пан заінтересувався, що це чоловік робить і до чого. Запитав у чоловіка:

— Що з цего буде, що ви робите?

— Будемо воду носити.

— Скажи мені, чоловіче, що в тебе в хаті наймиліше?

— Жінка.

— А хочеш спрактикувати собі свою жінку?

— Хочу, пане.

— То скажи жінці завтра: «Підемо, жінко, у ліс дровець». Прийдеш з нею в ліс і станеш коло того бука найбільшого. Скажеш: «Сядьмо, жінко, тут відпочити». Але би не казав жінці, що приходив пан до тебе в хату та й таке вповідав тобі.

— Ні, не скажу.

Переночували чоловік з жінкою, прийшла та година на другий день.

— Берім, жінко, по курмеєви та й підемо в ліс дров. Пішли вони в ліс, до того бука, що казав пан. Чоловік каже:

— Сядьмо, жінко, отут відпочити.

Як сіли, так чоловіка сон дуже зломив. А жінка сиділа біля голови чоловікової. І зачала чухати чоловіка в голову, аби легко спав. Бо дуже любила його.

Нараз підходить з долини пан.

— Дзінь добрий, молодичко!

— Дзінь добрий, паночку, — відповідає молодиця.

— Хто то лежить коло тебе?

— Мій улюблений чоловік.

Пан засміявся та й каже до молодиці:

— А я в тебе не можу бути улюблений?

А вона подивилась на пана щиро та й каже:

— Що ви, пане, смієтеся надо мною, простою жінкою?

— Ні, — каже, — молодичко, не насміююся я. Ви мені такі файні, як паня. Ти можеш, молодичко, піти зо мною жити? В мене робити не будеш, як тут. Не будеш дрова носити. Та й плечима міхи не будеш носити. В мене будеш у місті тротуаром попід ручки зо мною ходити.

— Ви не жартуєте, пане?

— Я не жартую, я пан. Що плюнув, то не лижу. Молодиця встала, усміхнулася до пана.

— Я готова, паночку, вже з вами йти.

— То добре, договорилися. Але твій чоловік може колись нас уздріти. Нам це дуже помішає. Щось би з ним треба зробити.

— Що скажете, пане, то я зроблю. Я на все готова.

— На тобі оцю шаблю. Та як твоя воля, відрубай йому шию. А та шабля була зроблена з житніх стебел, з соломи житньої. І облита сріблом. Блищала, як дзеркало. Пан собі її для краси носив.

Взяла жінка шаблю та й вицілює свому чоловікови на шию. Та й рубнула. Але чоловік лиш пробудився, бо не відтяла шабля шию. Бо солом’яна була. Пан сказав:

— Видиш, чоловіче, над тобою висіла смерть від твеї жінки. Ти вповідав мені вчора, що тобі жінка наймиліша.

Чоловік питає:

— Така ти в мене жінка?

А жінка сторопіла із страху.

— Іди, жінко, геть від мене, щоб я тебе не видів ніколи на очі. Жінка втекла, а пан з чоловіком остався.

— Спрактичив, чоловіче, свою жінку?

— Спрактичив, пане, на ціле життя своє.

— Ану, чоловіче, не полінуйся, завтра приведи на оце саме місце свого пса. В той самий час, що й сьогодні. Того пса, чоловіче, що в тебе на ланци присилений. Ти десь даш йому їсти, а десь і забудеш.

— Най буде, пане, зроблю це.

— І розійшлися вони. Пан у свою дорогу, а чоловік до хати. На другий день чоловік розсилює пса з ланца і веде його в ліс, до того самого місця, до бука. Чоловіка знов зломлює сон. Чоловік твердо заснув, а пес сів коло него. Нараз щось з долини тріщить. А то йде пан. А пес зачав гавкати. Пан зближується ближче — ба, пес дужче гавкає. Пан уже близько коло чоловіка. Пес зачав чоловіка будити, гре́бати лабами, щоби тікати геть від цего пана. Гребав, гребав чоловіка і пробудив його. Та й проводить пес чоловіка до хати. А пан кричить:

— Гов, гов, чоловіче, стань! Чоловік обернувся, а пан каже:

— Видиш, котрий твій приятель, котрий тебе дуже любить? А ти мало коли йому їсти даєш.

— Вижу, вижу, пане. Все увірив.

Попестив чоловік свого пса.

— Вже ти, песику Бровчику, ніколи не будеш у мене на ланці. Але будеш спати в хаті на постелі.

Я це розказую, але не всі жінки такі.