Хто кращий приятель
Українська народна казка Гуцульщини

В одного селянина був старий батько. В тодішніх часах був такий закон, що старих людей добивали. І приходилося й тому синови добити свого батька. Він узяв батька на віз і повіз у поле. А в полі стало йому жалко свого старенького батька добивати. І він свого батька назад завернув додому і сховав його в пивницю. І носили йому в пивницю їсти то він, то жінка.

Але настав такий рік, що не було врожаю і не було чим засіяти поля. Приносить син татови їсти та й плаче. Питає тато:

— Чого ти, сину, плачеш?

— Та, — каже, — не вродило і нема чим ниву засіяти. Каже старий батько:

— Смійся, сину, з цего.

— Тату, вам добре казати, але я не маю чим засіяти.

— Бери, — каже, — сину, минувшого року околоти і бий їх, молоти їх ще раз, і ще намолотиш трохи збіжжя.

Він узяв тогідні околоти і зачав їх ще раз молотити, і тілко ще намолотив зерна, що стало йому на посів.

А їхали пани з міста і виділи, що ніде нема посіву, тілко в одного цего господаря зеленіє. Та й питаються його:

— Ніхто не засіяв, а ти засіяв. Чим ти це засіяв?

— А я, — каже, — молотив тогідні околоти і тілко ще набив, що засіяв,

— А хто тебе на це нарадив?

— Я, — каже, — собі сам.

— Е-е-е, то, — каже, — не може так бути, щоби ти сам то надумав. Як ти так знаєш сам собі нарадити, то би ти, — каже, — прийшов до нас з приятелем і неприятелем.

Він приходить додому, несе татови їсти і плаче.

— Чого ти, синку, плачеш?

— Та кликали мене пани і питалися, чим я сіяв. А я розказав їм про ті тогідні околоти. Вони мене спитали: «Хто тебе на це нарадив?» А я сказав, що я собі сам це надумав. А вони сказали: «Як ти сам надумав, то би ти завтра до нас прийшов і привів приятеля і неприятеля», І я не знаю, кого я маю привести.

— Е-е-е, смійся, сину, з цего, — каже, — бери пса та й жінку. Він сказав жінці:

— Пани сказали, аби ми обоє прийшли в місто. Жінка все допитувалася:

— Чого, чого?

— Як прийдемо, та будемо чути, чого вони з нас жадають.

Та й другої днини зібралися, хату замкнули і йдуть. А чоловік каже:

— Треба пса взяти.

А жінка до него в сварку:

— Та нащо тобі пса? То нефайно з псом.

— Е, що ти, жінко, знаєш? Як пани ходять з псами, та й ми будемо, як пани.

Відв’язав пса, і пес пішов з ними.

Приходять у місто, пани дивляться з поверха, що він іде з жінкою та й з псом, та й говорять межи собою:

— Нам би знати, хто його на це нарадив.

Зайшли вони. Пани сказали їм сісти. Він сів собі на крісло, а жінка розглядає по стінах, бо були там портрети різні. Пани питаються його:

— А хто тебе на це нарадив?

— А я, — каже, — сам собі. А пес сховався під стіл.

Каже один з тих панів до чоловіка, що прийшов з псом:

— Ану втни йому кавалок пазуря.

Чоловік витяг ножик та й узяв псови кавалок пазуря. Пес заскавулів та й назад сховався під стіл. Каже пан:

— А тепер бери та й дай йому кавалочок хліба.

Він узяв кавалочок хліба та й дав псови. Пес вихопився, хапнув хліб та й назад у куток.

— Ану, — каже, — удар жінку раз по писку.

Чоловік спудився. Як бити жінку? Це ж його рідна жінка. Але як пани звеліли, то треба таки жінку вдарити. Він розмахнувся та й ударив, але так, аби жінку не заболіло. Але би вигляд був, що він ударив. А жінка як від него відскочить та як крикне:

— Та ти годував свого старого батька, та й я носила їсти! А ти мене ще будеш бити?!

А пани кажуть йому з-за стола:

— Тепер ти видиш, хто твій приятель, а хто неприятель? Псови ти утяв кавалок пазуря та й, — каже, — пес не розгнівався на тебе. Ще й хліб узяв від тебе. А жінку ти, — каже, — ледь-ледь ударив, а вона вже все виказала.

І відтоді старих людей перестали вбивати, бо вони дуже добре все знали і могли добре нарадити.