Царевич злодій
Українська народна казка Бойківщини

Був цар і мав трьох синів. Коли сини підросли і були вже великі, повелів цар запрячи коні, взяв синів і поїхав на прогулянку. Їхали вони полем, їхали через ліс. Виїхали на гору, і каже єден син:

— Тут би я зробив пестунки, окопи, і якби хто нападав на нашу державу, то відти добре би було її боронити. Щоби не допустити ворога до нашого краю.

Цар то бере під увагу і думає: «Раз він думає про оборону держави, то може бути царем».

Їдуть далі, а там роздоріжжя, і багато людей там проїжджають. Другий син каже:

— Як би тут збудував ресторан, багато грошей наторгував би.

Добре, цар бере і то під увагу. Значить, думає син про життєве, думає, як зробити краще для себе й для держави.

А далі такою тісною-тісною дорогою через ліс їдуть. Третій син каже:

— Тут переходять люде з ярмарків. Якби в цьому лісі засів, багато би грошей від людей нарабовав.

Цар і то бере під увагу. І думає: «З тим буде погано. Я цар, а син буде злодієм. Та й що мені з таким сином робити?»

Ну й що? Вернулися з тої прогулянки, та розказує цар жінці, що таке й таке. Той син добрий, бо говорив, як би державу боронити. Другий теж добрий, бо хоче, щоби торгівля йшла. А третій сказав, щоби засісти в лісі та людей рабовати. Та й що би з тим сином робити?

Та поговорив цар про то й з міністрами. А тоді повелів запрячи коні й відвіз того сина далеко в ліси, щоби якось його там стратити. Може, його там звірі з’їдять, та й не буде він злодійом і не буде цареви встиду робити. І лишив сина в лісі.

І що хлопцеви робити? Не знає він, у якій стороні находиться і куди йти. Та й іде лісом, і йде. Вийшов з лісу. Іде дорогою і здибує людей. То були злодії. А йому жити треба, треба щось їсти. Та й він зійшовся з тими злодіями та й почав красти. Та й такий з нього злодій зробився, що банки розбивав, і ніхто його їмити не міг.

І почали люде скаржитися, що такий злодій є і не можуть його їмити. Що банки обкрадає. Довідався про це цар тай думає: «Тото мусить бути мій син. Бо він казав, що хотів би мати спеціяльність злодія. Як би його їмити, що би зробити, щоб він не ходив крадучи? І би не робив людям прикрости. Я ж цар, то він би мав як жити без злодійства».

А він собі ходить крадучи. І що цар придумав? Справити таку велику гостину, щоби на тоту гостину всі люде прийшли. Аби ніхто не лишився. Та й ідуть усі на тоту гостину. А як хто каліка, то фура його підвозить. Та прийшли на тоту гостину й злодії. І царський син прийшов.

Гостяться вже там, а цар в одній кімнаті виложив підлогу дукатами, би всі за рядом переходили через ту кімнату і танцювали. Гей, як той син його увидів, що під ногами дукати! Добре би накрасти їх! Зайшов він у ту кімнату гуляти, але що робити, як ті дукати вкрасти? Та то і міліція пильнує, і люди дивляться.

А він мав якийсь там клей. Пішов надвір, намастив тим клеєм здолу черевики і пішов гуляти в тоту кімнату. Погуляв трохи та й вийшов собі на подвір’я, ніби покурити. Та й то з ніг позсував, позсував. Та й десь там тоти гроші поховав, та й знов намастив клеєм черевики. Та й знов увійшов гуляти, та й помалу, помалу витягав усі дукати. Мало що їх там лишилося.

І ніби ніхто й не схилявся,а дукатів не є. Закрав хтось їх. Тоді дав цар команду не випущати нікого з двору, най усі ночують тут. І якось дізнаються, хто гроші закрав. Цареви не про гроші йдеться, а про те, щоб їмити сина, би не ходив крадучи. Тут і поліція, тут і шандери, та може, якось дізнаються.

Та й полягали всі спати. Що будуть вночі робити?

А шандери ходять помежи людей, придивляються. Дивляться, єден спить, а в нього дукат на підошві черевика прилип. Е-е, та то він закрав. Ми вже його їмили. Вони його не збуджають. Може, його зв’язати? Ба ніт, потихеньку вирізали підошву черевика з тим дукатом.

Вирізали, а він у якийсь час пробудився та й чує холод у ногу. «Що тото є, що я чую холод у ногу?» Помацався за черевик, а там дірка. Він зразу потямив, що то сталося. То вирізали дукат! Ну та й що? Та й так його спізнають, бо дірка на черевику. Тоді він узяв і повирізував такі дірки на черевиках усім сплячим людям.

Пішла рано перевірка, хто закрав дукати. Усі повставали, та й були дірки на черевиках у всіх. Та ж усі не закрали. Та й не є того єдного, що закрав. Та й подумав цар, та й оголосив:

— Хто закрав дукати, най ся признає. Нич не буде йому, не буду карати. Дам йому, що схоче, лиш би признався.

Но та й доти-не-доти, він не смів, боявся, боявся, а потому признався.

— То, — каже, — я закрав дукати.

— А як ти їх закрав?

І він розказав, як закрав.

— Чого ж ти крадеш, чого ти таке робиш. Я ж цар, я маю все. Можеш коло мене жити. Нащо тобі красти?

— А що, я, — каже, — мав робити? Ви мене вивезли в далеку сторону. Я не знав, як додому вернути. Пішов я поміж люди. Нічого робити я не вмію. Та й став я красти, та й добре крав я. Ніхто ня не їмив.

А царський син вчений був. Та й злодій був з нього вчений, не був дурень, бо дурень не вкраде. Треба мудрого, щоби умів вкрасти.

Та й цар йому простив. Та й каже:

— Чи даю тобі якусь область, чи жий при мені, як хочеш. І оставайся тут, більше вже не кради. Бо я встидаюся за тебе. Я давно чув, що в державі є такий злодій, але я не думав, що то ти. Раз ти сюди прибув, то вже ніде не йди і більше не кради, не треба. А гроші в мене бери, бери собі, кілько хочеш. Чи газдуй, чи танцюй — що хочеш, те роби.

І він перестав красти.