Царська донька і маляр
Українська народна казка Гуцульщини

Сниться цареви сон: хтось йому каже: «Сховай ґроші, бо прийдуть злодії і вкрадуть». Цар каже царици: — Мені поганий сон снився. А цариця питає царя:

— Та який?

— Та кажуть, що ґроші у нас украдуть. Говорить цариця до царя:

— Не може це бути. У нас війська стоять коло хати. То як украдуть? Але сниться цареви й другої ночі, що злодії прийдуть по ґроші.

Каже цар до цариці:

— Треба забрати ґроші і замурувати в пивниці в стіну.

Третьої ночі приходять злодії. Ідуть злодії до цего царя, а другі йдуть напроти них. Теж злодії. І стрічаються на дорозі. Сперли одні одних і дивляться. І призналися одні одним, хто вони такі.

— Ви куди йдете?

— Ідемо до царя по ґроші. А ви куди йдете?

— Ідемо в місто у магазин. А один каже:

— Ви не їдьте туди. Ходім усі разом до царя. Там наберемо ґрошей, та й не треба нам якогось дрантя.

— Як там, — каже, — зайти, як там військо? А цей каже:

— Я маю такий пруток, що як махну, все військо закаменіє. А старший злодій каже:

— Я маю таку хустинку, що за який замок ся йму, то двері утворяться.

— їдьмо.

Поїхали вони. Стали недалеко дому, той прутом махнув — військо закаменіло. Проходять у двері. Цей витяг хустину, взявся за двері — двері ся утворили. Входять до хати, все спить. Шукають ґрошей. Всюди шукають і ніде не годні найти. Що тут робити? Убити царя — це їм не корисно. Каже один:

— Украдемо доньку цареву.

Та як була вона розібрана, так і забрали її. Та в бричку, сіли всі, трохи від’їхали, і той махнув прутом, би вісько ожило. Та приїхали д’мореви. Бричку лишили, сіли на човен і переїхали море на той бік.

А там був стіл, де маляр малював свої картини. Сіли там злодії снідати і радяться, що з царською донькою робити. Одні кажуть:

— Кинути в море. А старший каже:

— Ні. Тут є шнурок, ідіть зігніть деревце, зав’яжіть її посередині, прив’яжіть до верха і пустіть. Най ся колише.

Та присилили її, а вона бідна кричить. І пішли злодії в пущу, до своєї хати.

Не за довгий час приходить маляр. Сів собі там, розклав книжку. А ворони так кранькають. Йому то набридло, він витяг пістолет і стрілив. А вона відти, бідна, каже:

— Не пускай пусто кулі. Іди та застріль мене.

Він уже май ліпше вчув і пішов у лісок. Дивиться — людина висить. І видить, що ще жива. Бере він лізе на то деревце та її розсилює, та й прив’язує до себе, та й так обоє спускаються надолину. Як спустилися, він узяв її на плечі. А там була керниця. Він приніс її туди і покропив водою, бо вже вмлівала. І тоді приніс її до столика, де малював. Дає їй трошки їсти та й питає:

— Як ти сюди попала?

— Якісь, — каже, — забрали мене з палати. Тоді він її питає:

— Хто ти така? Вона йому відповідає:

— Царська донька. А ти жонатий чи кавалір? А він їй каже:

— Чого ти це мене питаєш?

— Як ти кавалір, будеш мій муж. А як жонатий, велику нагороду дістанеш від тата, лиш допровадь мене т’хаті.

Маляр собі думає: «Нині не малюю. Сідаю на човен і переїхаю з нею на ту сторону». Але звіялися вітри та й той човен урвали, і пішов він за водою.

— Що маємо робити? — говорить маляр до царської доньки. Але пригадав він, що там є ще один човен. Загорнув він її в свій плащ, пішли вони до того човна, сіли, переїхали. Та й він знав там одну бідну жінку. Прийшов до неї та й проситься, чи би не переночував у неї. А та жінка відповідає:

— Нема де спати. Діти.

Він був дуже сумлінний, поважний, той маляр. Та й каже він:

— Ми де-небудь мемо спати. Я видів у вас пивницю, то ми й там можемо ніч перебути.

— То най буде, — каже та жінка.

Лишив він царську доньку в тої баби, а сам пішов у місто купити їй убрання. Приніс їй убрання та й їсти. І бабі купив та й дітям.

Переночували вони в тої баби, а на ранок він думає: «Треба йти на роботу. Та й дома не знають, де я». Каже він до царської доньки:

— Ти лишайся тут, а я йду назад туди, де був, до свої роботи. А вна обцілувала його та й каже:

— Чоловіче, я тебе не лишаю. Куди ти, туди й я. А він їй каже:

— Де твій тато тебе за мене дасть? Ти — царська донька, а я — маляр.

— Ой коби ми ся вздріли в тата та й у мами, — каже вона. — Добиваймося до мого тата.

А він каже:

— Я тебе відправлю, а потому приїду й сам. А вона не хоче їхати без него. А він каже:

— Я хочу зробити твій портрет. Намалювати так, як ти там була. І зробив він з неї портрет, і намалював, як вона там висіла, а він її знімав з дерева. Довго там він її малював. Нарешті закінчив він ту роботу та й ідуть вони до човна. Прийшли — човна нема. Що робити? А тут стає при березі шіфа.

— Треба йти на шіфу, — каже царська донька.

Ідуть вони на ту шіфу, звертаються до начальника. Його приймають на шіфу, бо він має пашпорт, а її ні. Він говорить до того начальника:

— Як, не приймете царську доньку? Заводить їх начальник у шіфу та й питається:

— З якого поводу ти, царська донька, тут з’явилася? А вона розказала все, як було.

Начальник звертається по радіо в царську палату і питає, чи пропала в царя донька. Йому відповідають: «Так». А в них у шіфі й портрет царської доньки є. Бо цар по всій державі розіслав портрет доньки, щоб шукали. І написав цар: якби такий ся найшов, щоби його доньку врятував, то як він кавалір — буде зятем, а як жонатий, велику нагороду дістане.

А начальник сказав двом своїм хлопцям, аби маляра викинули з шіфи в море. А коло тої шіфи був човен, і він не у воду впав, а в той човен. Тоді начальник каже царській дочці:

— Як скажеш татови, що я тебе врятував, то їдемо до тебе т’хаті, а як ні, то підеш туди, куди й маляр.

Вона ся спудила та й каже тому начальникови:

— Та най буде. Я так скажу.

І їдуть вони до царя. Приїхала шіфа до берега, і якурат той човен коло пристані став. І з него вийшов живий маляр.

Та й їде маляр т’хаті, до свого тата. Старий ся втішив і питає сина, де він так довго був. А син розказав татови, що врятував царську доньку і переїхав з нею шіфою, а його кинули з шіфи в море. Та й він упав у човен. Тато й мама дуже втішилися і зчудувалися, що він не загинув. І каже тато до сина:

— Я був учора в місті та й видів портрет царської доньки. Там писало, що як врятує її кавалір, то буде в царя зятем, а як жонатий — велика нагорода буде і йому, і його фамілії.

А начальник повідомив царя, що везе його доньку. Цар велику параду робить. Дуже втіха велика, поскликав цар з інших держав царів. Привіз начальник шіфи царську доньку, та й питає його цар:

— Ти кавалір чи жонатий?

— Кавалір.

— Будеш моїм зятем.

Зібрав цар робітників палату будувати, аби мали зять з донькою в чім сидіти. Вибудували палату. Треба малярів, би ще малювали. І цар пустив в газетах: які найкращі малярі, аби приїхали палату розмалювати.

А той маляр пішов у місто і прочитав таку афішу. Та вертається т’хаті і йде до царя малювати. Приїхав він до царя, сказав, хто він такий. Йому дали ключ від одної кімнати, щоб він там розмалював. Він зайшов туди і намалював там три картини: як він здоймив її з дерева, як він з нею в баби був і як його кинули з шіфи. Та двері замок, подав цареви ключ і пішов.

Зацікавило доньку піти подивитися в ту палату. Увійшла, подивилася та й зрозуміла, що це зробив той маляр, який її врятував. І подумала собі: «Як же так, що тебе кинули в море, а ти ще прийшов сюди?» Та й іде з тої палати плачучи. Питається цар:

— Ти що, донько, плачеш?

— Тату, шукайте цего маляра якнайшвидше!

Та так плаче, що з того плачу й умліла. Увійшли лікарі, дали їй підтримку. А цар питає:

— Що з тобою, донько, є?

— Нема нічого, — каже. — Зробіть усе, щоб того маляра в скорий час сюди припровадили.

Маляра найшли, привели і дали самого в другу кімнату. Тоді донька каже:

— Оце мій чоловік. А цар питає:

— Що це ти говориш таке? Який він твій чоловік?

— Я, — каже, — їхала з ним, і з шіфи його кинули в море.

— А чого ти мені не казала раніше?

— Бо він мені сказав: «Як ти скажеш татови, що я тебе врятував, то я буду твоїм чоловіком, а як ні, то кидаю тебе, як і його, в море». А я хотіла жити.

І що цар робить? Робить весілля з малярем. Убирає його по-царськи. І багато напросив на весілля царів і міністрів з інших держав.

А цей начальник не знає, що маляр уже тут, у палаті. Позасідали за столи, зачали гоститися. І питає цар цего начальника:

— Що би належало людині, яка вбила чоловіка, або завісила, або втопила?

А начальник відповідає:

— Я би такого присилив до трирічного коня та й коня би три рази батогом ударив.

Та й там файно ся бавили, а того начальника кінь розніс по полю.

Та й я був там недалеко, та й покортіло мені ввечір піти подивитися на то весілля. Та й опізнився я, та й пси гавкали, і страшно мені було йти. А там було багато клоччя. Я заліз у то клоччя та й думаю: «Я тут пересплю». А вони забрали мене з тим клоччям та у гармату мене запхали. Вони не виділи, що я там був. Та як стрілили вони мною, то я через гори перелетів та й аж тут упав.