Царський син і вовк
Українська народна казка Гуцульщини

В одній державі був цар. У него була яблінка і на ній родили гей позолочені яблука. І тоти яблука щоночі виїдала якась птаха. І не забирала їх зовсім, а тілько виїдала середину, а тота кора ся лишала. Тому цареви дуже ся розходило за тими яблуками. Хто ці яблука йому так нищить? Він давав сторожі, аби достерегли, і нічо тоти сторожі не дослідили. Той цар мав три сини. І говорить він до них:

— Сини мої улюблені, чи мені військо вірно не служить? Що я даю варту, а варта нічого не годна достеречи?

Старший син каже:

— Сеї ночі піду я самий.

І пішов старший син. Другої днини вертається він до хати. Питає його цар:

— Не було нічого?

— Ні, — каже, — не приходило воно.

Пішов цар під яблінку — є яблука поїдені. Обірвав він ті яблука, вносить до хати і показує синови:

— Ти кажеш, що нічого не було, а озде є знак, що було. На другий вечір каже середущий син:

— Піду я.

Таке саме зробилося і з середущим — поїло щось яблука. Цар говорить до свого сина:

— Нічого ти там не дослідив?

— Ні, нічого не приходило.

Пішов цар і знов приніс ушкоджені яблука.

— Ти кажеш, що нічого не було. Ади, було! На третій вечір говорить наймолодший син:

— Сеї ночі піду я.

А вони цего молодшого мали за дуже простого чоловіка. Говорить до него його тато:

— Як тоти два нічого не дослідили, то що ти дослідиш?

— Досліджу — не досліджу, а послужити вам хочу. Як і мої брати, бо я так само ваш син.

І пішов він на ту варту. Прийшов туди, дивиться на годинник і дуже йому хочеться спати. А з одної сторони світло засяяло. Так, ніби робився день. А по годині — ще не день. А то була така птаха, Жар-птиця вона називалася. Як вона надлітала, то ніби день робився. Але йому сильно дрімається. Тота птаха додавала йому великого сну. А в тому саду була керниця. Він піде, вмиється студеною водою і думає: «Ні, я маю таки дослідити, що тут ся робить».

Прилітає та Жар-птиця, сіла на ту яблінку і з галузки на галузку скаче і їсть яблука. І як злетіла Жар-птиця на послідню гіллячку, на найнижчу, йому вдялося її, тоту птаху, зловити. Як він її вхопив, птаха дуже сполошилася і стало на ній пір’я та як надуте. І він собі подумав: «Коби я цю птаху не задушив». І попустив її легше в руках. Як він її попустив, вона йому фуркнула з рук. І вдалося йому тілько ухопити її за хвостик, і йому з тої Жар-птиці лишилося в руках два пера. Заховав він їх у кишеню та й іде до хати. Увійшов, а тато його запитав:

— Що, дослідив ти, хто яблука їсть?

— Дослідив.

— Ой, — каже, — дослідив ти.

А він витягає ті два пера з кишені, і зробили вони у хаті днину.

От задумав цар дістати ту Жар-птицю. А вона була в другій державі. У другого царя. Говорить цар до своїх старших синів, радиться з ними, як би ту птаху дістати. Хоче цар, аби вони за тою птахою поїхали. Дав він їм коні, дав на дорогу грошей, і вони подалися шукати Жар-птицю.

Посідали оба на коні, виїхали на дорогу. А цар подумав: «Я старий, а вони їдуть хтозна-куди. І хто знає, чи вони ся вернуть. Треба вийти та попрощатися з ними». Вийшов цар на дорогу, попрощалися вони, царевичі поїхали.

А третій син у той час пішов собі трохи на місто погуляти. Як тоти два від’їхали, його вдома не було. Вертається він додому і питає свого тата:

— Де мої браття?

Цар йому говорить, що поїхали шукати Жар-птицю, котра нищила яблука в царському саду. Говорить він до свого тата:

— Нічо вони не здобудуть. Треба їхати мені. Виділи мої браття, відки та птаха надлетіла або куди вона полетіла? То лиш я видів і треба їхати мені.

Старий цар подумав: «Це правда». Син сказав:

— Давайте мені коня, давайте гроші. Дали-сте їм дві пайки, мені дайте третю. Я піду шукати Жар-птицю.

Цар говорить:

— Сину мій, поїхали твої браття, поїдеш і ти. На кого я своє царство лишу, як ви не вернетеся?

Говорить він до тата:

— Або здобути, або не бути.

Дав йому тато коня і все, що треба, і виїхав син за браму. А старий цар вийшов і подумав собі: «Я не попрощався з моїм третім сином». І говорить він:

— Сину, попрощаймося, бо ти їдеш в далеку дорогу. А син йому говорить:

— Тату, ні ви не вмираєте, ані я не вмираю, аби ми ся прощали. Син поїхав, а старий цар подумав: «Справді він простий чоловік», їхав він тою дорогою, кілько їхав, і приїхав на роздорожжя. Там було три дороги і було написано: «Поїдеш наліво — умреш з голоду, поїдеш направо — загинеш від студени, поїдеш середньою дорогою — вовк коня має з’їсти». Подумав він: «Як я маю пропадати, то їду краще цею дорогою, що вовк коня має з’їсти».

Їхав він небагато дорогою попри ліс, вискакує з лісу вовк і каже йому:

— Вставай, чоловіче, бо я тобі маю коня їсти.

З’їв вовк коня, а він пішов. Небагато пройшов, зболіли го’ ноги, сів та й плаче. Приходить д’ нему той самий вовк і питає:

— Чого ти, чоловіче, плачеш?

Хлопець відповідає:

— З’їв мені вовк коня і не годен я пішки йти. Вовк говорить:

— Чоловіче, я знаю, куди ти йдеш. Ти йдеш у другу державу по Жар-птицю. Сідай на мене. Я тебе донесу, куди треба.

Лишень він перекинув ногу на вовка, та й злетіла з него шапка. Говорить він до вовка:

— Вовче, почекай, моя шапка впала. А вовк каже:

— Не згадуй за свою шапку. Вже сім миль ми пробігли від того місця, де вона впала.

Отак той вовк його ніс.

І доніс він його аж до того царя, де була Жар-птиця. Там стояв стовп, а на тім стовпі була золота клітка. І в тій клітці була заперта Жар-птиця. Говорить йому вовк:

— Аби ти ту клітку не рушав, бо від неї є сигнали. Як ти рушиш клітку, то подзвонить, і тебе їмуть. Бери птицю без клітки.

І подумав він: «То це я маю в просту клітку загнати цю Жар-птицю? Треба брати з кліткою». Він до клітки, а ті сигнали задзвонили, і його варта зловила. Завели хлопця перед царя, і говорить до него цар:

— Ти, з другої держави царський син, прийшов до мене красти Жар-птицю? Я би тебе засудив до смерти. Але я пущу тебе в газети, і ти самий ся повісиш.

Виводять його, а цар каже:

— Як ти такий мудрий злодій і приїхав до мене Жар-птицю красти, то їдь у третю державу і викради мені золотогривого коня. То я дам тобі цю Жар-птицю.

Приходить він до вовка, а вовк уже знає, що йому цар сказав:

— Сказав цар, аби ти привів золотогривого коня, то дасть тобі Жар-птицю? Сідай на мене, — каже, — їдемо в третю державу.

Приїхали вони в тоту третю державу, до того царя, а вовк каже:

— Аби ти не брав того коня з гвоздечкою, бо від тої гвоздечки є сигнали. Задзвонить — і варта тебе обступить і їме.

Подумав він: «Убирати на такого коня з простого ременю гвоздечку? Що буде, то буде, а беру з гвоздечкою». Зчепив він ту гвоздечку, сигнали подзвонили, варта його обскочила і їмила — те саме! Ввели його перед царя, і той говорить до него:

— То ти з другої держави прийшов до мене вкрасти коня? Як ти такий мудрий злодій, то приведи мені Прекрасну Настасію. Це дочка царя з четвертої держави. На світі кращої нема. Як ти мені її украдеш і приведеш, я тобі дам цего золотогривого коня.

Приходить він д’ свому вовкови, а вовк каже:

— Говорив я тобі, щоб ти тої гвоздечки не рушав, а ти мене не послухав. Тобі сказали привести Прекрасну Настасію? Ну, — каже, — сідай на мене, поїдем.

Поїхали вони туди, а вовк до него говорить:

— По Прекрасну Настасію мушу вже я самий іти, а не ти. Ти тут відпочивай, а я йду шукати її.

Дві пані водять Прекрасну Настасію попід ручки і шпацирують собі тротуаром: одна з одного боку, друга з другого, а Прекрасна Настасія всередині. А вовк так підобрався до тої Прекрасної Настасії, що вирвав її у тих двох пань з рук і подався. Тоти дві панєнки зробили шум:

— Йой, узяв вовк Прекрасну Настасію! А вони поїхали.

Їдуть вони втрьох до того царя, що має золотогривого коня. Вовк перекидається на Прекрасну Настасію, і веде її хлопець до того царя. А Прекрасна Настасія так сподобала собі цего царського сина, що вже би її не відігнав від него. Дав він цареви «Прекрасну Настасію» і взяв собі золотогривого коня. А «Прекрасна Настасія» сіла коло стола та й дуже ся задумала. Той цар говорить:

— Прекрасна Настасіє, чи ти в мене не маєш що їсти, чи ти не маєш що пити, що ти така задумана?

І схилився він, щоб Г поцілувати. А вона перекинулася на вовка, вовк передер тому цареви горло, скочив у вікно та й побіг.

Вовк перекидається на коня, аби заміняти його на Жар-птицю. Царський син привів того «коня» до царя. Сідає цар на того «коня», а той «кінь» таку військову дисципліну знає!

Цар собі не годен уявити, що це за кінь. І як той вовк тим царем шпурив, то забив го’ на смерть. І тоді приходить д’ свому панови, що він йому колись коня з’їв. І говорить до него вовк:

— З’їв я тобі коня. А за чим ти йшов, все я тобі поміг. І тепер ми оба розходимося.

І вовк його залишив. Розійшлися вони, і третій син поїхав додому.

А ті два його браття, що були такі герої, нічо не здобули.

І прийшлося цему наймолодшому царському синови ночувати в однім лісі. Повісив він ту Жар-птицю з кліткою на гіллячку, прив’язав золотогривого коня, і полягали спати. А ті два браття, два «герої», вертали додому без нічого і побачили: у лісі гей сіяє якесь велике світло. І порадилися вони піти подивитися, що то там таке. Вони вже проїли все, не мають ні тих коней, ні тих шабель. Уже такі йдуть, як жебраки. Прийшли вони на то світло і пізнали свого брата. І подумали вони: «Цей все здобув, а ми нічого. Що тут зробити?» І порадилися вони свого брата вбити і все забрати собі. Взяли вони його меч і відрубали йому голову. А як цим усім тепер поділитися? Старший сподобав собі Прекрасну Настасію і хоче взяти собі її за жінку. А золотогривий кінь і Жар-птиця — середущому.

Приїхали вони додому, а цар питає:

— Чи не находили ви мого молодшого сина, а вашого брата? Кажуть, що ніде вони його не находили.

А котрий вояк пішов того золотогривого коня пуцувати або йому їсти дати, то не вертав, бо кінь усіх вбивав. А тота Прекрасна Настасія нічого не робить, лиш сидить та й плаче. Вони їй наказали, щоб вона не розказувала, що то молодший брат її взяв. Бо як скаже, то буде їй смерть. І вона тихонько сидить. А пташок сидить у тій клітці і хоч би раз поспівав! Пір’я на нім надулося, сидить він і мовчить.

А вовк подумав собі: «Не допровадив я свого товариша аж до його дому. Піду його шукати. Може би, ще де його знайшов». Ходив вовк лісом і знайшов того трупа. І відійшов набік, сів та й плаче: «Чого я його так залишив!» І подумав він собі так: «Буду я коло цего трупа сидіти, аж поки він не зогниє і вітер його не розвіє, щоби його й костей тут не було».

І налетів ворон з воронятами, сів на того трупа і довбе його. Вовк кинувся на ті ворони, половив їх, поскручував їм шийки і сидить далі. А старому воронови сказав:

— Принеси мені цілющої і живущої води, то тоді твої воронята будуть живі.

Приніс ворон цілющу й живущу воду. Змочив вовк тоти шийки, і вони зцілилися, та як були. І дав їм живущої води, і вони ожили. А тоді оживив вовк трупа. Оживив його, той пробудився і сказав:

— О, як я сильно заспав. А вовк до него говорить:

— Заспав ти? А де твоя Прекрасна Настасія, а де твій золотогривий кінь, а де твоя Жар-птиця? Твої браття забрали і тебе зарубали. Іди, чоловіче, додому. Є Прекрасна Настасія, є твій кінь, є твоя Жар-птиця.

Приходить він додому, входить до стайні д’ тому коневи. Поплескав його, нагодував, і кінь йому нічого не зробив. Тота Жар-птиця стала весела, співає на все подвір’я, так, що не годен наслухатися.

А Прекрасна Настасія цареви все поправді розказала, що з ними було. Цар запитав свого молодшого сина, яку кару дати браттям. А той відповів, що не треба їх карати карою смерти, а краще віддати у найбільші гори, де найгірша біда, за лісників. Таку службу їм дати.

А він самий оженився і жив з тою Прекрасною Настасією.