Царські загадки
Українська народна казка Гуцульщини

Був пан, дідич багатий, на всю державу за всіх дідичів багатіший. Дуже йому було добре. Мав слуги, служниці, всього по достатку. Він лиш тілько знав з бухгалтерії, чого він кілько має. Він не хотів собі це на пам’яти мати. І не знав він, як перед світом погоноритися, щоби люди знали, як йому добре. І написав собі таблицю:

«Чи є хто у цій державі такий заможний, як я? І чи є хто в цій державі такий, щоби йому нічого не бракувало, як мені? І чи є на світі така людина, щоби не мала жури ^* на макове зерно, як я не маю?»

Мушія ^* його була недалеко від дороги, а керниця ^* при самій дорозі. Він прибив ту таблицю до керниці. Хто йде, нап’ється води і прочитає, як хоче, таблицю.

Протяглося, може, місяць, може, два. І їхав на прогулянку по селах цар. їхав собі з військом, дивиться, коло керниці таблиця. Заінтересувався цар: що там написано? Став він проти тої керниці і сказав війську:

— Станьте.

Військо стало. Післав цар одного жовніра ^*, щоб прочитав таблицю. Той прочитав, підійшов і каже цареви, що написано там таке: «Чи є хто заможніший від мене? Чи є ще хто в державі, щоби йому нічого не бракувало, як мені? Чи є ще хто на світі, щоби не мав жури на макове зерно, як я?»

Послухав цар, подумав та й каже:

— Я ще такого не чув, щоби хтось не мав жури на макове зерно. Ви, жовніри, у мене нагодовані й одягнені. Хай підійме руку той з вас, що не має жури на макове зерно.

І ніхто не підоймив руки. Каже цар:

— Дитина ще рочок має, а вже вона має журу. Хоче щось узяти, а їй не дають. Я ще не чув, щоб хтось не мав жури.

Дуже цар собі це в голову набив. Поїхали вони далі, і їхали, куди їхали, і приїхали до столиці ^*. Військо пішло на своє місце, а цар ліг і не може заснути. Завидує він тому панови. І запитав цар, як той пан називається. І написав до него листа, щоби він такого й такого числа прибув до него. Пан дістав листа і сказав фірманови ^*, щоби вимив файно коні, аби виділи всі, що то дідич їде. Прибили коням срібні підкови та й їдуть до царя.

Приїхали вони, а там пост стоїть, але пана пропускають, бо він мав царську печатку. А фірман лишився. Зайшов дідич до царя, вклонився. Каже цар:

— Я їхав коло ваших домів. У вас була прибита таблиця. Чи вам так жиється, як там написано, чи ви лиш написали для людей?

А дідич каже:

— Таки так мені жиється.

— Я вас прикликав, аби ви мені щось відгадали, — каже цар дідичеви. А дідич каже:

— Я буду чути, яка загадка.

— Як у землю заглибоко ^*, як у небо зависоко ^*, що бог на небі робить?

А дідич каже:

— Над цим треба подумати.

— Ну то їдьте до того і того числа додому, а того числа приїдете й мені відгадаєте.

І сказав йому цар:

— А як не відгадаєте цю загадку, то ваше дідицтво буде знесене. Але дідич цим не зажурився ніц а ніц ^*.

Приїхав дідич додому, сів собі на ґанок та й починає думати, як відгадати царську загадку. А в того дідича був оден дід-свинар. Дідич його дуже любив, бо він файні казки розказував. І про Кошутську війну розказувати любив, і дідичеви було то інтересно слухати. Увійшов той свинар до дідича, а дідич сидить собі та й думає про ту загадку. А вони собі були гейби ^* товариші. Питає дід:

— Пане, як вам гости лося в царя? Чого ви туди ходили і що вас там питали?

— Сказав мені цар загадку.

— Та й що за загадку дав цар? А дідич каже:

— Сказав мені цар, щоби я відгадав, як у землю заглибоко, як у небо зависоко і що бог на небі робить.

А дід на то сказав дідичеви:

— Я би йому спросоння цю загадку відгадав.

— Ну то скажіть мені.

— Ні, вам не скажу, тілько можу йому сказати, цареви. А дідич питає:

— Ви би пішли зо мною до царя?

— Чого не піду? Можу піти.

— Ну то, — каже, — того й того числа підемо.

Прийшло то число, дідич сказав фірманови чисто випуцувати ^* коні. Діда помили в бані, дали йому файне вбрання, і поїхали вони чотирма кіньми до царя. Приїхали, лишає дідич діда коло фірмана, а сам іде до царя. Прийшов, а цар питає:

— Ну, відгадав мені загадку? А дідич каже:

— Я про те й не думав. Я маю замісника і сам за таке не переживаю.

Цар зумівся ^*, що дідич має його на збитки.

— Клич замісника сюди.

Пішов дідич за замісником. Прийшов дідо, засалютував, бо він військову дисципліну знав. Цар зачав у діда питати:

— Як у землю заглибоко, як у небо зависоко і що бог на небі робить?

А дідо каже:

— Земля дна не має, бо все в землю тане: люди, худоба, ліси — все, і земля не вивержує нічого.

Цареви відповідь вдалася ^*.

— А небо, — каже, — ми не міряли та й ніхто не міряв, але то невисоко, бо ми очима видимо. А що бог у небі робить, це ви дуже хочете знати? — питає дід.

— Це таки я дуже хочу знати. Каже дід:

— Як вас кортить знати, що бог на небі робить, дайте свій мун-дур ^* на мене, а я дам свій на вас.

Та й цар пристав ^* на це. Перебралися вони.

— Та й дайте мені бровник ^*. І цар дав йому.

— Тепер, — каже, — скажу вам, що бог на небі робить. Робить бог з царя свинаря, а з свинаря царя.

Та й там був горнець, та й байці кінець.

Царські загадки
Українська народна казка Бойківщини

Єден бідака щось провинився у царя. І цар його хоче стратити. Але як чотири загадки відгадає, то його відпустить. А він звідається, як іто загадки.

— Ти мені скажи, чи глибше в землю, чи вище в небо? І кілько на небі звізд? І що я вартую? І що я думаю? Ходи й думай день і ніч, а завтра рано би-сь прийшов відгадати.

Той бідний чоловік іде, а улан стоїть на посту. Звідається улан:

— Чого ти плачеш, хлопе?

— А плачу, бо я тілько нись жити маю.

— Чому так? — улан ся звідає.

— Наказав ми цар, аби-м відгадав штири загадки. Чи глибше в землю, чи вище в небо? Кілько на небі звізд? І кілько цар вартує? І що цар думає?

Каже той улан:

— На тобі моє вбрання, а мені дай своє. Я йду відгадувати. А ти стій на моїм місци. А вже рік відстояв а тепер ти будеш замість мене рік стояти на посту.

Приходить той улан до царя. Звідається цар:

— Чи відгадав-ись?

Бо він не спізнає, що тото не той самий, що його мав тратити.

— Говоріть, що, ясний царю.

— Та я ж тобі казав учора.

— Я забув.

— Но, коли забув, я тобі нагадаю. Скажи, чи глибше в землю, чи вище в небо?

— Мій прадід помер і мій дідо, і поховали їх у землю, і не чути їх ніколи. А як органи заграють, то по цілому небі чути.

А улан обстриг ягня, взяв вовну в хусточку і держить ту вовну при собі. А ягня мало штири дні від того дня, як народилося.

— Ну, що ще? — звідаються улан у царя.

— Ти мені порахуй, кілько є звізд на небі.

— А я вже порахував.

— Та кілько?

— Нате, оде є вовна, порахуйте самі. Кілько тут волосків, тілько й звізд.

Та цар не буде раховати тоту вовну, бо хто би то пораховав? Ціла армія би не пораховала.

— Но, тепер скажи мені, кілько я вартую.

— Я вам скажу, кілько. Ви більше не вартуєте, як двадцять дев’ять срібняків.

— А чому тілько, не більше?

— Тому, що Ісус Христос проданий був за тридцять. Тоді за нього дали тридцять срібняків. А ви на одного срібняка дешевші. Бо ви не можете з Сусом Христом рівнятися.

— А що я думаю?

— Ви думаєте, що я той чоловік, що-сте’го мали тратити. А той чоловік замість мене на посту. А я улан. Він нись замість мене і цілий рік буде стояти замість мене, бо я його визволив. А в рік ви можете піти замість нього на ту саму службу.

Подумав цар, що то все правда. І того бідаку не стратив.