Чарівний ларчик
Українська народна казка Гуцульщини

Були двоє бідних людей. Жили вони заробітками. Жінка заробила мисочку кукурудзів. Каже чоловікови:

— Бери ці кукурудзи та й розжорни ^*. Та зварим кулешку, та й будемо їсти. Дала вона йому ті кукурудзи. А він пожорнив і ніс додому муку. А буйний Вітер з заходу звіявся і муку всю з сита забрав. Приходить він додому, а жінка в крик:

— Де ти муку дів? Що ми будемо їсти?!

— Та Вітер забрав. Ти чого не дала якусь торбу? Вона до него з криками:

— Йди до Вітра, най віддасть муку. Бо як ні, то смерть тобі! Пішов чоловік. Іде горі ^* до Вітра. Іде, йде, поминув села, зайшов у пущі. Але йде в ту сторону, відки Вітер віяв. Нарешті здибає грубезну бабу. Питає вона:

— Куди ти йдеш, чоловіче? Та сюди вже людська нога не заходить.

— Я йду, бо жінка мене прогнала. В мене Вітер забрав муку. Ми бідні, нещасливі, мали ту останню муку, і він забрав.

— А котрий Вітер у тебе забрав?

— Західний.

— Добре. Я мама всіх Вітрів. У мене є чотири сини, на всі сторони Вітри. Ходи зо мною до мене, я зараз запитаюся, чого він таке зробив.

Приходять до неї до хати, а вони всі чотири сидять коло стола і грають у карти. Вона входить і питає:

— Котрий у цего бідного забрав муку? Він мав совість у такого бідного брати?

Встає Західний Вітер і каже:

— Я.

Мама зачала його сварити:

— Ти в такого бідного чоловіка останню муку взяв! Дай йому що-небудь таке, щоб він мав що їсти, поки буде жити.

Пішов Вітер у комору і приніс йому ларчик, таку маленьку скриньочку. Поклав на стіл, три рази пукнув рукою по ларчику і зачав просити в ларчика різні-різні харчі. Може, яких шість-сім страв з того ларчика вийшло. Ще й напитки були. Сіли вони всі разом і попоїли. І каже Вітер:

— На тобі, чоловіче, цей ларчик, будеш мати що їсти й пити, поки будеш жити.

Взяв чоловік ларчик, подякував і пішов додому.

Лишень прийшов чоловік і ступив на поріг, а жінка кричить:

— Ну що, віддав Вітер муку?

— Тихо, жінко. Вітер таке мені дав, що матимемо їсти й пити, поки будемо жити.

Поклав він той ларчик на стіл, три рази пукнув по ньому і зачав просити різних харчів. І появилися всі харчі й напитки. Жінці зі страху дихнути не дало. Що це за диво? Сіли вони, прекрасно попоїли, і каже жінка до чоловіка:

— Знаєш що? Ми тепер такі багаті, маємо все. Закличмо гості. Закличмо всіх своїх рідних і найближчу сусіду. Бо якось не пасує її не закликати.

Так вони й зробили. Поки гості зійшлися, вони наклали на стіл всього. Повний стіл наклали. Поприходили гості, і їм аж з дива не сходить: відки цей чоловік то все має? Він же був такий бідний.

А сусіда прийшла з хлопцем, з сином своїм.

Сіли всі, набуваються, а чого не достає, хазяїн водно доносить з комори. Лиш піде до ларчика та й принесе. А вони їдять і дивуються, звідки він тілько має всього.

А хлопець тої сусіди був хитрий. У тій коморі, де стояв ларчик, було маленьке віконце. Хлопець вийшов надвір, заглянув крізь віконце в комору і вздрів, що хазяїн пукає по скриньці, і все відти виходить. Він добре придивився, яка то скриньочка. Пішов він додому, зробив подібну скриньочку, підбіг і поклав її в коморі на стіл, а ту чарівну забрав.

Гості набувалися, набувалися та й нарешті розійшлися. Господарі загасали світло й полягали спати. А на столі всього повно, як звикле.

Рано встали вони, попоїли. Не йдуть у комору, бо не треба, всього на столі є доста. Прийшов і обід. Пообідали тим, що на столі було, та й у комору далі не йдуть. Ще й на вечерю їди лишилося. Аж другий день рано не стало харчів, і пішов він у комору до ларчика. Прийшов, пукає, пукає, три рази, шість раз — ларчик нічого не дає. Кличе він жінку. Що сталося? Прийшла жінка, придивилася добре.

— Чоловіче, це не той ларчик. Ти знаєш що? Той сусідський хлопець як вийшов, то вже не вертався. То його робота. Віднеси йому цей ларчик і кажи, най по добру віддасть нам наш. Вони багаті, вони все мають, а ми без ларчика що будем робити?

Так він і зробив, узяв скриньку й пішов до сусідів. Приходить і каже:

— Ви це підробили. Віддайте мені мій ларчик.

— Що ти мені нападаєш на хату! — крикнула жінка. — Ти що, видів? Ану марш мені з хати!

Та його за плечі, та й витрутила з хати. Нагнали його.

Приходить він додому і каже жінці:

— Не хотять віддати. Ще й мене хотіли бити. Каже жінка:

— Йой-йой, що ми маємо робити! Може би, ти пішов ще раз до Вітра?

— Та я боюся, що він буде мене сварити й бити. Скаже: «Я тобі дав, а ти собі таке зробив».

Але йде він до Вітра. Знає, де Вітер сидить, і просто пішов до него. Упав на коліна й просить.

—...Жінка захотіла гостей, та й таке зробилося. Вітер не бив його, лиш насварив добре.

— Я ж тобі дав, аби ти мав на життя!

Пішов Вітер у комору і виніс йому маленьку бочечку. Чарівну. І сказав так:

— Бери цю бочечку і йди просто до тих сусідів. Пукни три рази по бочечці і скажи: «П’ятеро з бочки! Вибігайте по п’ять на одного і бийте безперестану!»

Він так і зробив. Ввійшов у хату до сусіди і сказав:

— Віддаєте ларчик чи ні?

А ті знов зачали кричати та вигонити його. І тоді він сказав:

— П’ятеро з бочки! Вибігайте по п’ять на одного і бийте безперестану!

І раптом вибігли з бочки п’ятнадцять хлопчиків з клевчиками. По п’ять на жінку, на чоловіка й на хлопця. Як зачали їх бити в голову клевцями! Страшне! Ті кричать:

— Віддаємо ларчик, лиш дай життя!

І вони віддали ларчик, і він собі пішов додому, і все вже було в порядку, і добре вони з жінкою жили.