Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Чарівні діти та відьма
Українська народна казка Закарпаття

Давно, знаєте, не було комбайнів, серпами жали пшеницю. Раз три сестри пішли до єдного пана жати пшеницю. Серпами. І на полуднє приніс того пана слуга їм їсти. Вони склали три сніпки, а в однім сніпку був золотий колос. Нащо там золотий колос? То буде якесь чудо. Так подумали вони, а панський слуга сів позаду недалеко від них, щоб записати, що вони будуть говорити. А вони пообідали, та й каже старша сестра:

— Якби мене цей пан узяв за жінку, то я би з єдного колоса пшениці п’ятдесятьом людям їсти приготувала.

Слуга записав. А середуща:

— Того не буде. Якби він мене взяв, то я би з єдного стебла конопель зробила би п’ятдесятьом людям одягу на всяк день.

І то файно. А май менша — то була май файна — каже:

— Ай, то би недобре. Якби мене взяв, то я би до году таких двоє дітей вродила! Зуби — золото, волосся — золото, на світі би не було таких.

І слуга все записав. А ввечері доповів панови. І пан викликав їх до себе додому. І питає старшу:

— Що ти говорила?

Вона сказала, що говорила, і пан заплатив їй.

— Іди геть. А ти що говорила? — звідав середущу. Середуща сказала, що говорила. Він заплатив їй.

— Іди геть. А ти менша, що говорила?

— Я сказала так. Якби ви мене взяли, то я би таких до году двоє дітей уродила...

— Ти будеш мені за жінку. А як не буде того?

— Я даю свою шию рубати.

І пібралися вони, іде то з дня на день, з тижня на тиждень, з місяця на місяць. Приходи дев’ятий місяць. Пана викликали на якісь збори, пан пішов і там загостився. Пан не стежив за тим, що в нього робиться дома. Бо коли чоловік вип’є, то він не думає, як жити далі. Він ся там загостив.

А серед слуг того пана була відьма, яка знала всілякі чари. Вона хотіла свою доньку за пана приворожити. А в її доньки такі зуби страшні!

Та відьма нічого не зробила б, якби був дома пан. А пана не було. Увиділа відьма, що жіночка буде родити, і кличе:

— Йой, ходи, донько, на хлів, бо не мож у хаті діти родити. Запровадила її відьма на хлів, там, де сіно складали, і завила їй очі.

А як уродилися ті діти, то таке світло вдарило, що відьму засліпило, і вона впала.

Та, на щастя відьми, в той день ощенилася сука. Відьма поклала коло молодої жінки дві собачки, а ті діти поклала в ящик і верла в річку. Пройшов дощ, і вода понесла той ящик все далі й далі. І понесла річкою крізь ліс.

А там на березі сидів лісничий і їмав рибу. Побачив він той ящик, зачепив його та притяг до берега. Підоймав, а там щось є. Заносить до хиж, а там діточки. І-і-і-о-ой. Ізрадовалися лісничий з жінкою, у них дітей не було. Дали дітям цуцлики й поклали їх спати. Та й нагодовали дітей, і діти далі сплять. А від них світиться на всю хату.

А на рано діти встають, і такі вони вже великі, гиби їм уже п’ять-шість років. Що це за чудо? То справжнє чудо. І говорять уже діти. Хлопець на лісничого «няньо» каже, а дівочка на його жону — «мамо».

Ще невеликий час пройшов, і почав ходити хлопець з лісничим на вадаску. Каже він:

— Що нам би треба? Дикуна?

Стрілив — лежить перед ними вбитий дикун.

— Оленя?

Стрілив — уже олень перед них. Що хотів, то було.

А дівочка робить усе вдома. Помила танжері і, як ішла через хату, поховзлася, впала, і всі танжері побилися. І-і-і! Як ухопила хазяйка віник та її віником!

— Ти-и! Ти що наробила?! Ти найдичка, ти не моя дитина! Ти річною в ящику припливла! Ти сяка, ти така!

Ну що? Плаче дівочка.

Приходить з лісу хлопець, її братик.

— Що ти плачеш?

— Йдім собі геть. Вона побила ня. Ми не її діти. Ми відти й відти припливли в ящику.

Обціловали їх діти й пішли.

— Йдем понад річкою.

Пішли понад річкою, вийшли з того лісу та йдуть далі.

А що ж пан зробив? Відьма сказала йому, що його жінка вродила щенят. І він сказав зробити такий стіл і прив’язав її до того стола, аби там пропадала. І поклав на той стіл таблицю й написав так: хто знає читати, най плює на ню, а хто не знає, най їй дає кусок хліба.

І вона там спочиває. А пан, чоловік її, ходить знати, чи вона вже пропала.

А діти вийшли з лісу, подивилися й кажуть:

— Там жінка прив’язана. Ану йдім дивитися.

Прийшли, відв’язали. Та й верли вірьовку. Подумав хлопець: «Там такий файний садок, косички файні. Аби там була й хатка файна.»

І зробилася там хатка. В тій хатці вшитко є, що їм треба. Завели вони відв’язану жінку до свої хати, помилася вона, дали на ню плаття красноє. І не знали вони, що то їх мама.

Вийшла вона та й ходить там. Та й звідає дітей:

— Діточки, відки ви?

Вони сказали, а вона їх обняла, обціловала та й заплакала:

— Діточки, — плаче, — я страждала за вас. Ви мої діти. А хлопець пішов до панського дому та й кличе:

— Ану сюди, няню!

Він підійшов, а мати діточа каже так:

— Тут мої діти, за котрі я страждала.

А він упав на колінки, попросив пробачення й попросив їх додому.

— Ні, — відповідає хлопець. — Відци до вашого дому має бути стежка золотими табличками укладена, тоді я прийду до вас у гості.

А де в кого тілько золота є? Не зробив того пан.

Прийшли вони додому, скликали прокурора, суддю й засідателів. Аби посудити тоту відьму, що таке зробила: верла під ню псята, а діти в воду. Хлопець каже:

— Нє, не ви будете її судити, а я сам буду судити. Ідіть до стайні, там у вас кінь Сірай стоїть, котрий їсть денно три віка грані, та якусь лопату візьміть.

Привели того коня, прив’язали її волосся коневи до хвоста. Кузнець дав коневи лопатою по заду, і кінь пішов, як куля. І куди падало волосся, наросли хащі, куди падали коси, пусті землі наросли, а куди кости — каміння.

А вони жили всі разом, і в них було мирне та веселе життя. І наша казочка кончилася.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 31 липня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)