Чиє просо?
Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік і жінка. Тота жона була дуже лінива, не хотіла нич робити. А він газдував. Мав свою землю, орав, сіяв. А далі від хати, в степу, він мав траву і посіяв там просо. І сусіди там тоже просо посіяли.

Та й одного разу в неділю пішов він дивитися на то просо. Як воно там родиться? Прийшов, дивиться, просо є, але дуже заросло бур’яном.

— Ну та й, — каже, — що я зроблю? Якби я мав жону, та як люди, та ми би просо випололи, та й було би просо. А я сам не зроблю нич, я сам не годен зробити. Най його Мара поле, а я його не виполю.

Махнув рукою та й пішов. Та й прийшов домів. Та й каже жінці:

— Ходив дивитися на просо. Та просо є, але заросле. Ти, — каже, — лінива, ти не хочеш робити нич. Були-сьми випололи та було би хліба на зиму для дітей, а так не буде. Трохи, може, буде соломи, а проса наколотиться мало, бо бур’яну доста.

Та й робить вім собі помалу дещо коло хати. Та й прийшли жнива. А сусід його сіяв просо тоді, що і він. Приходить той сусід.

— Іване, а чому ти не йдеш просо косити? Та шкода, таке просо красне, та висиплеться. Викоси та буде завтра хліб для дітей.

— Та яке воно там красне? Та я ходив дивитися. Бур’яну доста є.

— Неправда. Чисте, як і моє, красне просо. Іди коси.

Подумав чоловік: «Піду подивлюся. Що він таке говорить? Я ж знаю, же був бур’ян». Пішов подивився — правду сказав сусід, просо красне таке, хіба косити. Айбо стоїть Мара. Та й каже:

— По що тут заглядаєш?

— Но та що заглядаю? Та просо треба завтра косити.

— Би-с не йшов.

— Чому?

— Просо моє.

— Та відки твоє? Та я робив, я сіяв, земля моя, зерно моє.

— То все дурниця. Ти мені віддав.

— Та як я тобі віддав?

— Ти дивився, а воно було заросле. Та й сказав ти: «Най його Мара поле». А я виполола, і тепер просо чисте. Просо моє. Ти не маєш до нього права.

— Йо-йой, та в мене діти. Та чим я буду їх ур наче? Та хоть половину мені лиши. Половина най вже тобі буде за то, що ти полола, а половина мені.

— Ні, моє просо.

— Йо-йой, та так не може бути.

Та так він бідкається. А вна каже:

— То най буде так. Ти виїдеш сюди на такім кони, що я його не спізнаю. Чи то корова, чи то бик, чи то вівця, чи що. Як я його спізнаю, то просо моє, а як не спізнаю — просо твоє. Знай, не спізнаєш — не дам ані стебла.

Прийшов він домів, сів коло стола, підперся та й журиться. Жаль йому того проса. А жона каже:

— Що ти так журишся?

— Та як, — каже, — не журитися? Та не просо в нас, а краса. А Мара не дає. Каже, що я їй дав. То правда, я казав, що не маю з ким полоти, най його Мара поле. А Маса виполола та й тепер проса не дає. Та й каже: «Як виїдеш на такім кони, що я не спізнаю, що то, тоді просо твоє».

А жінка каже:

— О, не журися. Нич не журися, просо буде наше.

— Та як буде наше?

— Та увидиш. Завтра я встану раненько, зварю їсти, і ми підемо обоє. Ти ур нач собі косу, вила граблі і будеш косити. І я з тобою піду. Увидимо, що буде.

— Добре.

Переночовали, на ранок зварила жінка їсти, поїли, дала йому в сумку на полуднє і пішли. Недалеко від того поля вона роздяглася, до половини залізла в мішок, обернулася задом. А з другого боку з роздертого мішка випустила свій довгий волос.

— А ти, каже, — сідай на мене і їдь.

Він сів, а вона задом іде. А її довгий волос тягнеться. А Мара стоїть і дивиться.

— Ой, — каже, — зле. Не спізнаю я, що то за кінь. Такого коня я ще не виділа. Хвіст є, а голова де? Голови нема. Не спізнаю. Твоє просо. Іди коси.