Щастя бідного парубка
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі був парубок, називався Микита. Дєдя й мама у него померли. Він лишився сиротою. Від дєді й від мами він мав парце́лю ^* ґрунту за лісом, сінокос. Щоліта ходив туди косити. Тяжко йому було самому жити в хаті, скучно. І задумав він женитися. Пересватав ціле село дівок — жодна не хотіла за него йти, бо він був нефайний. Але дуже розумний був.

Настало літо. Він замкнув свою хату, узяв косу з клинка та й пішов косити свою царинку. Скосив до полудня, косу через плече та й почерез ліс до хати. Дійшов до середлісу, витяг люльку з-за ременя, набив тютюну та й курить. Подивився в бік стежки, а там на пни сидить дівка. Така файна, що в світі пошукати. І в такім вбранню, що сіяє, як золото на ній. Та й каже йому:

— Що так на мене задивився приязно? Що, вдалася я тобі? А він каже їй:

— Що з того, що ти мені вдалася, коли ти не підеш за мене. Я пересватав ціле село дівок, та й не пішла ні одна. А ти така файна та пішла би за мене?

— Я вже готова бути твоєю жінкою.

Леґінь дуже зрадів, скочив до неї, узяв за руку та й каже:

— Ходім до меї хати. Я самий жию.

— Най буде, — сказала вона і пішла з ним. Ідуть вони стежкою, а вона йому каже:

— Не йдім просто до хати, назбираймо дров.

— Та як би ти, така паня, несла дрова з лісу? Я би це не дозволив, — каже леґінь. — у мене дрова є. Я самий буду носити дрова. Ти в мене будеш цілий вік під образами сидіти.

— О ні, — сказала дівчина, — я би цего не зробила, щоб ти робив, а я сиділа.

Та взялася набирати дров. Та й набирає тих дров, та й набирає. Так багато наскладала. Леґінь напудився тої купи дров та й каже їй:

— Бери в руки дві ломачці та й тягни за собою, якщо не хочеш пусто йти.

А вона йому каже:

— Я це зараз беру на плечі.

Вломила бгачкого ^* бучка сирого, обперезала в’язку дров та й хопнула на плечі. А леґінь імився за голову, страшенно зашкодував її вбрання, такого дорогоцінного. Та й сказав їй:

— Я цего тобі не позволю. Бо на тобі таке вбрання дороге, що і в цариці нема такого.

Каже вона йому:

— Не шкодуй мого вбрання, це ще в мене вбрання просте. Меш видіти в мене не таке вбрання, як будемо вінчатися. Я й тебе вберу так, що почудуються всі дівки та й парубки в твойому селі.

Прийшли вони до хати, зверла вона з себе дрова, аж земля задрижала. Зайшли в хату, а він їй каже, своїй панєнці:

— Котрої днини ми йшли би вінчатися?

Він хоче показати пурця ^* дівкам, що не хотіли за него йти. Дівчина йому каже:

— Треба нам, Микито, побудуватися, великий дім поставити, щоби помістилося весілля з цілого села.

— Ей, нуждо моя велика. Та я не маю переломаного гроша. А вона засміялася:

— Все буде, Микито, лиш слухай мене, роби, що я буду тобі казати.

Микита зачудувався та й подумав собі: «Може бути й так. Як вона таку велику в’язку дров несла, що ледве би кінь тяг, то вона велику силу має».

За одну ніч такий дім був збудований, що очі не могли надивитися. Подивилися люди і лунули ^* всі до того палацу. Що то за чудо зробилося? Дивляться люди, а Микита з своєю файною дівчиною стоїть на ґанку та й радується. Гукають люди:

— Микито, що це в тебе сталося?! Відки таке? А дівка підказує Микиті:

— Проси їх на весілля. Усіх, які тут є. На завтра. Микита просить усіх людей:

— Будьте ласкаві, приходіть завтра на полуднє на весілля. І не несіть ніякі гроші, ніякі колачі, ніяку повницю ^*.

Так підказала йому дівчина. А на таке весілля, без повниці, то кожна людина прийде.

А молода дівчина пішла собі по музиканти. І на другий день вони приїхали бричками, аж двадцять чотири. Почали на подвір’ю грати, і так грали, що аж на треті села було чути.

Не тільки з цего села поприходили люди на весілля, а й з сусідніх сіл поприходили дивитися на чудо. Дуже дивувалися цему весіллю. Навіть дідичі поприїхали бричками. Казали, що світами їхали, та не виділи такого чуда. Хіба десь у короля чи в царя таке весілля відправлялося. Питалися в молодого подружжя, відки такі кошти. і страшно завистували. Але годі їм було до молодих приступити, бо декотрі люди доброго серця прогонили їх, не допускали до молодих. Бачили, що дідичі рвуться з настроями поганськими.

Молодий князь тремтить від страху та й шепче жінці на вухо:

— Зависливі дідичі та й інші зависливі люди якусь біду нам подіють, обсиротять нас.

А жінка йому каже:

— Не журися, чоловіче, проч їм від нас. Я маю силу від них відборотися.

І повеселів чоловік.

А гості собі їдять, п’ють, набуваються, гуляють і вухом не кивають. Що гостям треба?

Нарешті гості порозходилися, музикантів відрядили з колачами й горівкою. Лишилися тільки чоловік із жінкою. А чоловік усе дивується, відки йому таке щастя впало. Та й каже свої жінці:

— Ади, жінко, видиш, відколи ми двоє в лісі розпізналися, я в тебе не питався, що ти за одна і відки ти родом.

А вона каже:

— Я тобі тоді скажу, як сонце зайде.

Настало передвечером, чоловік зазирає на небо, коли сонце зайде. Сонце зайшло, і Микита штрик у хату.

— Кажи, жінко, вже сонце зайшло. А вона йому каже:

— Моє ще не зайшло сонце.

— Ну а коли твоє сонце має заходити, аби я знав та й з тебе правду почув?

А вона йому каже:

— Прийде час, і я тобі скажу.

Та й жили вони собі рік за роком. Та й нарахували собі одно з другим, що вже прожили двіста років. Бо це, знаєте, дуже в давнині було, люди тоді жили дуже довго. А вони двоє найдовше прожили. Так, що їм сонце аж у двіста років зайшло. І тоді вони повмирали. І я був на тому похоронку. Їх діти справляли обід. Великий обід був, як весілля. І я дістав простибіж глек і струцень ^*. Ще й тепер маю на пам’ятку той глек.