Що кому любе
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив давно-давно чоловік, який мав кота, гусей та кури. Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.

— Куди йдете, гуси?

— Шукаємо воду, бо велика спрага.

— І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже жарко їй було, що аж рот роззявила.

— Ну, іди з нами.

Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.

— Куди йдете? — питає кіт.

— Шукаємо воду.

— І я з вами піду, добре?

— Іди.

Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, і так їм добре, що аж гогочуть.

Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце пече. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться. Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.

— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?

І поскакали у воду. Але відразу ж почали тонути. Чудом вибралися на берег. Кіт глянув на озеро, й так йому недобре стало, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:

— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.

А курочка собі:

— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.

На цих словах зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.

— Це моя купіль! У сто разів краща, ніж вода!

А кіт шмигнув до хати, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.

— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.

І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються у поросі.